Таким чином, оскількичас – складне полікатегоріальне поняття, співвідносне з категоріями філософського, фізичного, психологічного, біологічного, соціального, історичного та лінгвістичного змісту,у дослідженні лінгвістичного аспекту цієї категорії необхідно опиратися на різні трактування поняття часу, представлені у природничих та гуманітарних науках. Зокрема, вивчення семантичної категорії теперішності та мовних засобів її реалізації вимагає не лише осягнення глибинного змісту поняття час, а також і взаємозв’язку реального перебігу подій чи стану речей з періодом їх відображення у мові, взаємовіднесеності подій та станів у часі, їх послідовності, проміжків часу між ними, так само як і ситуативно-змістових нюансів часу в індивідуальному сприйнятті та вираженні їх людиною.
Враховуючи міркування, наведені у представленому розділі, вважаємо, що для осмислення та вираження часу мовними засобами важливо:
· концентрувати увагу на особливостях індивідуального сприйняття, осмислення та вираження часу об’єктивної дійсності;
· усвідомлювати, що на осі реального часу семантична і формальна структури природної мови людини є взаємопов’язаними;
· вважати за точку відліку часу момент мовлення або співвідносити події через транзитивне відношення між ними;
· враховувати, що об’єктивно існуючий зв’язок між часом і рухом у мові відображається видо-часовими формами дієслова та іншими засобами, що містять часові семи;
· брати до уваги вплив особистісного фактору в мовному вираженні темпоральності.
2. Концептуальні засади темпоральності
Вивчення особливостей сприйняття і усвідомлення людиною об’єктивного часу ускладнюється тим, що не існує спеціального виду відчуття, окремого органу, призначеного для цього, на відміну від простору, який матеріалізується зором, слухом чи дотиком. Сприйняття часу та позначення його, а також визначення послідовності подій у часі, часових проміжків між двома подіями і тривалості самих подій зумовлює необхідність володіння мовною системою.
Для вираження часу у мові важливе значення має взаємовіднесеність реальних подій, порядок слідування, збіг/розбіжність з моментом мовлення тощо. Весь цей комплекс часової оцінки подій у наукових роботах розглядається як об’єктивна темпоральна ситуація. Особливої ваги при цьому набуває здатність часу ділитися на сегменти, вони включають як загальноприйняті природні періоди, що мають фіксовану традиційними термінами тривалість, так і сегменти, тривалість яких може неоднаково сприйматися індивідуумами у різних ситуаціях минулому, у даний момент, зараз тощо). До основних факторів, які найбільше впливають на повноту і точність мовного вираження об’єктивної темпоральної ситуації, належать:
– суб’єктивне сприйняття темпоральної ситуації;
– формування мовними засобами цього суб’єктивного сприйняття.
Організація широкого спектру часових значень та відношень як у мисленні, так і в мові знаходить своє відображення у системі мовного вираження темпоральності, тобто мовна темпоральність – це функціонально-семантична категорія, що передає часовий зміст засобами мови, відображаючи об’єктивну дійсність. Складність темпоральності знаходить своє вираження у польовій структурі. Водночас дослідження взаємопроникнення мікрополів теперішнього, минулого і майбутнього у складі поля темпоральності дає можливість глибше проникнути у суть цього явища. З іншого боку, сприйняттю та вираженню часу людиною притаманна своєрідність, породжена когнітивними, перцептивними та комунікативними особливостями індивідуума. І.Г. Кошова підкреслює, що об’єктивний час сприймається через суб’єктивне – він психологічно та логічно усвідомлюється і знаходить своє відтворення у мовній категорії часу. О.В. Тарасова відзначає, що час, відображений у свідомості особистості, відомий як перцептуальний, і наголошує, що «визначення перцептуального часу включає інтерпретацію його як системи понять, що адекватно відображають як властивості об’єктивного часу, так і їх суб’єктивне переломлення у свідомості».
Розглядаючи зв’язок між об’єктивною темпоральною ситуацією і її відтворенням у комунікативному акті, доцільно розрізняти події, що є внутрішніми або зовнішніми для людини. Внутрішні події – це, передусім, відчуття, пов’язані з особистою реакцією, внутрішніми імпульсами, які переживає мовець, тоді як зовнішні події є спільними як для мовця, так і для реципієнта. У процесі мовленнєвого спілкування здатність зовнішніх подій сприйматися як мовцем, так і слухачем забезпечує учасників комунікації спільною віссю темпоральної орієнтації. Крім цього, виражаючи засобами мови внутрішні події, мовець водночас пропонує реципієнту своє суб’єктивне сприйняття об’єктивної темпоральної ситуації.
Встановлюючи зв’язок між реальною і мовною темпоральностями, необхідно наголосити, що час протікання подій і процесів та час існування явищ і станівпередається у мові насамперед дієсловом. Але воно все ж не є єдиним носієм предикативності, незважаючи на те, що дієслівні часові форми займають центральне місце серед інших засобів вираження часу. Мається на увазі, що за змістом та складністю сприйняття і трактування об’єктивний час і граматичний час, виражений дієслівними часовими формами, – це не одне і те ж саме. Різниця між ними підтверджується уже наявністю двох термінів Time і Tense, які, за словами Н.О. Слюсарєвої, англійська граматика традиційно закріпила як назви мисленнєвої та мовної категорій.
Хоч деякі лінгвісти і стверджують, що дієслівна категорія часу є дзеркальним відображенням часових відношень реальної дійсності, ми дотримуємося думки тих мовознавців, які вважають, що відображення темпоральної ситуації не є зразком її мовної копії. Різний обсяг значень категорій Time i Tense підтверджує положення, що крім дієслівних часових форм темпоральні ознаки можуть також передаватися завдяки потенціалу лексичного, морфологічного та синтаксичного рівнів мови.
Отже, дослідження проблем часових значень і часових відношень та мовних засобів їх вираження вимагає чіткого розрізнення не лише понять темпоральність і час, а також таких, як: лінгвістичний час, мовний час, граматичний час, лексичний час, контекстуальний час та художній час.
Ми поділяємо думку О.В. Тарасової про те, що мовний час недопустимо змішувати з часом лінгвістичним. Якщо мовний час – це система засобів різних рівнів мови, різноманітні одиниці та структури, що передають часові значення та часові відношення об’єктивної дійсності, то лінгвістичний час виражає наукове уявлення про характер мовного часу і включає систему поглядів, оцінок, припускаючи при цьому різні підходи та тлумачення. Словом, лінгвістичний час – це теоретичне обґрунтування мовного часу.
Проблеми лінгвістичного часу на матеріалі різних мов досліджували мовознавці різних шкіл І.П. Іванова, А.К. Корсаков, В.В. Виноградов, В.Я. Плоткін, М.Я. Блох, Б.О. Ільїш, О.І. Дородних, Е.Я. Мороховська, В.М. Русанівський, К.Г. Городенська, О.К. Безпояско, М.С. Веденькова, В.Д. Гогошидзе, К. Brunner, W. Bull, R. Аllen, B. Righter, H. Brinkmann, І. Michael, А. Prior, Р. Roberts, L. Vendler та інші.
Серед різноманіття концепцій і думок щодо мовного часу можна виділити наступні лінгвістичні концепції:
Концепція 1, прихильниками якої є О. Єсперсен, Г. Рейхенбах, Дж. Хук, І. Метьюз та інші, – найбільш традиційна і опирається на логіко-фізичне розуміння часу, відповідно до якого дієслівні видо-часові форми розміщені на єдиній осі орієнтації. Деякі лінгвісти називають її «стрілою часу» або «стрічкою часу».
Концепцію 2, представляє У.І. Булл, який в результаті вивчення мовного матеріалу кількох десятків мов пропонує універсальну типологічну схему часових форм. В її основі лежить введення додаткових осей орієнтації для концептуального бачення часу, тобто окремої осі для минулого, теперішнього та майбутнього часів і ще однієї осі для майбутнього в минулому. У.І. Булл також запровадив вектор часу – спрямований відрізок, що вказує напрямок розвитку події щодо точки відліку на відповідній осі орієнтації. Цю концепцію використовували у своїх дослідженнях З.Я. Тураєва, Г. Калужа та інші.
Г. Калужа пристосовує запропоновану У.І. Буллом універсальну схему до англійської мови, вводячи ще по дві додаткові осі – попередності і наступності – відносно точки, що позначає минулу / майбутню дію, всі інші минулі/майбутні будуть попередні до неї чи наступні.
Представники першої та другої концепцій висловлюються на користь тривимірної моделі часу, тобто визнають існування теперішнього, минулого та майбутнього часів.
Концепція 3 представлена у працях О.І. Смирницького та його прихильників, зокрема, Л.С. Бархударова, Б.О. Ільїша, Р. Кверка та інших. О.І. Смирницький, виходячи з теорій обов’язкових дихотомічних відношень, визнає лише два види – загальний і тривалий, а Perfect та Perfect Continuous, на його думку, не є видами, оскільки завершеність не може виражатися у дієслові одночасно з тривалістю. Тому ці форми належать до особливої категорії «часової віднесеності», яка є не видовою і не часовою. Б.О. Ільїш, прийнявши в цілому теорію перфекта, запропоновану О.І. Смирницьким, вказує, що це питання складне і не може вважатися остаточно вирішеним. Крім того Б.О. Ільїш вважає термін «категорія часової віднесеності» невдалим, оскільки останній зближує перфект із часом, а це категорія виду, і пропонує термін «категорія віднесеності». Р. Кверк у свою чергу пропонує два ряди зіставлення видів progressive – non-progressive, perfective – non-perfective.