“It’s quite clear that they love each other,” said the little Page, “as clear as crystal!” and the King doubled his salary a second time. [6, c.69].
Від казок, з їх чітко вираженими соціальними мотивами, Оскар Уайльд переходить до найбільш типового твору декадентської літератури - до «Портрету Доріана Грея» (1891 рік). В творчому спадку О.Уайльда – це його єдиний крупний твір художньої прози. Сам автор не дав йому жанрового визначення. Його прийнято називати романом, однак його можна назвати й повістю, і навіть «драмою в прозі». «Портрет Доріана Грея» позбавлений чіткої жанрової визначеності, тому й виникають уточнюючі характеристики: роман-алегорія, роман-символ, роман-міф. Кожному з цих визначень в тексті роману можна в той чи іншій мірі відшукати обґрунтування, в меншій мірі для алегорії: алегорія – це пряме іносказання, його смисл однозначний, а «Портрет Доріана Грея», його символіка викликають різні тлумачення. У передмові автор захищає принцип «мистецтва заради мистецтва» і стверджує, ніби моральних чи аморальних книжок немає, є лише погано або добре написані книжки.
Сюжет роману заснований на традиційному мотиві угоди з дияволом и участі магічного предмету (в даному випадку – портрету) в роковій долі героя.
Егоїзм та жадоба насолоди поступово руйнують душу героя, приводячи його до загибелі. Вишуканість деталей, парадоксальність сюжетних ситуацій і мови персонажів, елементи фантастики, блискучі афоризми роблять книгу цікавою та захопливою. Саме завдяки своїм цинічним парадоксам лорд Генрі Уоттон, апологет гедонізму – культу егоїзму та насолод – інтригує та збентежує молодого Доріана, непомітно позбавляючи його стійких традиційних норм та уявлень, і далі в привабливій формі передає йому свої руйнівні ідеї. Парадокси лорда Генрі відіграють роль своєрідного навіювання. В побудові парадоксів часом беруть участь художні порівняння:
"Pray don't, Lady Ruxton," said Lord Henry. "Moderation is a fatal thing.
Enough is as bad as a meal. More than enough is as good as a feast."[7, c.215].
В результаті такої «виховної роботи» лорда Генрі Доріан позбавляється того, що в свій час зачарувало в ньому митця Бейзіла Хелуорда: гармонії прекрасної душі та прекрасного тіла. Він стає жорстоким, себелюбним, розбещеним та коїть багато лиха.
Порівняно з «Казками» О.Уайльда, частотність фразеологічних одиниць порівняння у «Портреті Доріана Грея» різко знижується (від 0,568 до 0,031, див.табл.2 с.71), що пояснюється жанровими особливостями тексту – ті прийоми, що підходять до казки, вочевидь, письменник не вважає за належне використовувати у великому прозаїчному творі, до того ж майже реалістичному (в романі є тільки елементи фантастики, на відміну від казок).
Don'tforgetthatyouwillhaveonlyonechildnowtolookafter, andbelievemethatifthismanwrongsmysister, Iwillfind out who he is, track him down, and kill him like a dog[7, c.96].
You had better confess your sin, for as sure as I am James Vane, you are going to die [7, c.226].
He has lots of money and he’s as bad as bad [7, c.228].
Слід зазначити, що більшість фразеологічних одиниць порівняння зустрічаються в прямій мові персонажів простого походження (так, у першому з наведених вище прикладів це слова матері акторки Сибіл Вейн, в другому – його брата, в третьому – вуличної повії). Представники аристократії або богеми, змальовані в романі, майже не використовують компаративних фразеологізмів в своєму мовленні, яке взагалі можна охарактеризувати як штучне, не спонтанне, а заздалегідь підготоване, щоб створити більший ефект на слухача. Переходячи від казково-фантастичного жанру до аналізу реалістичної прози, вважаємо за належне трохи детальніше зупинитися на специфічних рисах творчості Джейн Остін та її роману «Гордість та упередження», оскільки довгий час в нашій країні ім’я цієї видатної британської письменниці було майже невідомо широкому загалу в нашій країні, і лише в останній час, завдяки кільком вдалим екранізаціям роману, пересічні читачі та фахівці з мови та літератури відкрили для себе блискучість її творів.
Світ романів Джейн Остін – це світ звичайних чоловіків та жінок: молоденьких провінційних дівчат, що мріють про вигідний шлюб; не дуже розумних та вихованих матусь; зарозумілих та пихатих багачок; більш-менш успішних сусідів. Хоча цей світ позбавлений таємничості, що так полюбляли сучасники письменниці (в її часи найпопулярнішими були готичні романи), в ньому теж є багато цікавого. Джейн Остін дивиться на цей світ і на своїх героїв іронічно. Вона не нав’язує читачам своїх оцінок, але її позицію завжди можна відчути.
В центрі уваги письменниці стоїть опис звичаїв середнього класу у провінційному суспільстві Великої Британії кінця ХVIII cт. Важливу роль у них відіграють матеріальні відносини. Не тільки негативні персонажі, але й ті, кому автор симпатизує, постійно ведуть розмови про гроші, вигідні шлюби, заповіти, спадки тощо. Перша характеристика майже кожної людини - сума річного доходу. Остін звертає увагу і на таку «хворобу» англійського суспільства як снобізм. Авторський коментар в романах Остін практично відсутній, роман майже цілком побудований на діалогах персонажів, в яких і розкривається поведінка героїв, їхня психологія, моральні страждання тощо.
Під впливом життєвих уроків Елізабет Беннет, героїня роману Джейн Остін «Гордість та упередження» поступово починає відрізняти почуття від чуттєвості, розпізнавати романтичну екзальтацію в собі та навколишніх, розуміти, що вона не тільки не є гарантією високих моральних якостей людини, а, навпаки, за нею нерідко ховається фальш. Пройшовши крізь життєві випробування, героїня вчиться не сприймати видимість за сутність, а літературу за життя.
Найвідоміший роман Джейн Остін "Гордість та упередження" – про небезпеку самообману, яким довго страждають гордий інтелектуал Дарсі и чарівна Елізабет Беннет. Лише опанувавши складне мистецтво взаєморозуміння, вільного від будь-яких пристрасних передсудів, вони можуть побудувати своє майбутнє щастя.
Дуже уважно вивчає Остін і такий недолік, як байдужість, демонструючи, якою небезпечною з моральної точки зору може стати відсторонена позиція в житті. Зокрема та, що обрав для себе містер Беннет. Одружившись із не дуже розумною, духовно не розвиненою жінкою, він, замість того щоб намагатися виховати її, вирішив просто відгородитися - від місіс Беннет, від її безглуздості, а водночас і від світу з його проблемами - стінами бібліотеки та книгами. Розчарувавшись у сімейній ідилії, він іронізує над усіма, зневажає усіх навколо, в тому числі, здається, і самого себе. З роками байдужість стає не тільки захисною оболонкою, але й другою натурою містера Беннета, чиє існування ще більш безглузде, ніж його дружини, яка хоч і не розумна, але не цинічна.
Дуже важливим є те, що письменниця завжди пояснює, що зробило її героїв такими, які вони є, - середовище, виховання, дурний вплив або несприятлива спадковість.
Головна героїня Елізабет Беннет, безумовно, є вищою, аніж її середовище, - вона не тільки безпосередня, кмітлива, весела, дотепна, але й вихована, розумна та наділена високими моральними принципами. Гордість її страждає: вона гостро відчуває нікчемність своєї матері і молодших сестер, а також безплідність парадоксальної іронії батька. Почуття це збільшується при знайомстві з Бінглі та Дарсі та їхнім оточенням. Для цього є багато причин - місіс Беннет відправляє Джейн в дощ верхи в помістя Бінглі, сестри Бінглі не приховують свого презирства до місіс Беннет, Дарсі відкрито нехтує Беннетами тощо. Все це Елізабет сприймає як приниження. Спроби захиститися іронічним сміхом не допомагають. Уражена гордість, поєднана з випадком - знайомство з Уікхемом - породжують помилку. Елізабет впевнена, що Дарсі не лише холодний та пихатий гордій, але й злодій. Таким чином, причиною упередження Елізабет проти Дарсі слугує більш за все її власна гордість. Помилка Елізабет є подвійною: вона не лише вважає Дарсі лицеміром и злодієм; Уікхем, справжній злодій и лицемір, здається їй неповинною жертвою. Такими є експозиція и зав’язка роману, що займають першу його половину.
Кульмінація роману - лист Дарсі, що викликав потік роздумів в душі Елізабет. З нього розпочинається повільне, болісне визволення від невірних думок та потрактувань. Цьому сприяє «випадок» - Уікхем зваблює молодшу сестру Елізабет; з’являються й інші неспростовні докази його вини. Елізабет усвідомлює всю міру власної гордості та упередження та, зрозумівши, підіймається над ними.
В дещо зміненому вигляді ця схема повторюється в линії Дарсі. Спочатку його основна риса також гордість, - не просто кастова гордість, але і гордість людини розумної, освіченої, сильної, що усвідомлює свою перевагу не тільки над нікчемним товариством, яке його оточує, але навіть і над друзями (Бінглі). Його гордість також, як і у Елізабет, веде його до упередження: він упереджений проти родини Беннет, тому що вони не рівня йому ані за соціальним статусом, ані за розумом, ані за освітою, ані за силою характеру; і навіть проти самої Елізабет, оскільки вона належить до цієї родини.
Натура глибока й пристрасна, він не може, проте, довго сперечатися з власним серцем. Він вирішає вчинити проти своїх переконань і, не приховуючи своїх думок, пропонує Елізабет стати його дружиною. Пристрасть, що заволоділа Дарсі попри усім його поглядам, така ж омана й помилка, як і його упередження проти родини Беннет и проти самої Елізабет. Недарма Елізабет сприймає освідчення Дарсі як тяжку образу. Потім для Дарсі починаються нелегкі дні (тим більше нелегкі, що це натура неабиякої сили), дні усвідомлення власних упереджень. В кінці роману він звільнюється від невірних принципів та свого упередження. Таким чином він знаходить справжнє кохання, а з ним і Елізабет.