Якщо перевести технологію, придуману Имо, з довербального язика на росіянин, вийде приблизно наступне:
1) Батати, підняті з поверхні пляжу, треба мити у воді. щоб піщини не хрумтіли на зубах.
2) Підсолені, вимиті в морській воді, батати смачніше.
3) Відокремити пшеницю від піску просто, якщо кинути жменю її у воду; плаваючі на поверхні води зерна зібрати долонькою.
На мій погляд, не так вуж мало. Якщо врахувати ще, що в той же час мавпи навчилися друг у друга плавати, і навіть поринати, і ходити на задніх ногах, коли передні зайняті пригорщами пшениці з піском, стає ясно, що ми дотепер недооцінюємо розумові здатності "братів наших менших". Тривалий строк навчання всієї популяції пояснюється тим, що першими навчаються молоді мавпи, що займають в ієрархії череди останні місця. Геніальної Имо треба було кілька років, щоб зайняти належне місце в ієрархії. Старі особини не переймають корисних навичок не тому, що вони більш дурні. Просто в мавп не прийнято засвоювати досвід молодих. У лабораторних досвідах установлено, що якщо особина, що займає останнє місце в череді ("омегу"), навчити, наприклад, діставати ціпком банани, їй ніхто не наслідує. Інша справа, якщо теж саме проробить домінуючий самець ("альфа"): всі члени череди тоді з підлесливим захватом переймають цю методику. І в цьому переглядає щось людське (або в нашім поводженні мавпяче?). Крива на графіку швидкості поширення в череді інформації, отриманої Имо, дуже нагадує, наприклад, криву ростів посадок картоплі в Російській імперії в XIX столітті або ж кривій росту цитування важливої наукової праці. Тільки темпи поширення інформації в людському суспільстві часто бувають куди нижче.
І все-таки довербальний канал інформації мало придатний для передачі складних повідомлень. У предків людини язик розвивався, звичайно, поступово. Однак повинен бути момент, коли повільно, з покоління в покоління зміни, що накопичуються, повинні були дати різкий, якісний стрибок. Коли ж він відбувся?
М. В. Арапів думає, що знакова система предків людини одержала всі особливості людської мови 35-40 тис. років тому, при переході від неандертальської людини до сучасних форм Homo sapiens. Це привело до швидкого поширення зроблених технологій обробки каменю, кості, дерева й рогу, нових способів полювання, створенню міфів і примітивних релігій. Однак я вважаю, що мовний стрибок відбувся багато раніше - більше одного мільйона років тому.
Між африканськими мавпами - австралопітеками й першими людьми - пітекантропами є, за сучасним даними, проміжна ланка - людина уміла, Homo habilis, описаний з відкладень екваторіальної Африки. По морфологічних ознаках він досить близький до австралопітека. Однак він уже міг виготовляти кам'яні знаряддя, нехай досить примітивні. Культура людини вмілого - олдовайська або галькова - широко поширена, останнім часом її виявили й в Азії. Особливість галькових знарядь, крім примітивності - розмаїтість: немає устояної форми, стандарту в розмірах - аби тільки був ріжучий край. Але от біля півтора мільйонів років тому відбувається різкий стрибок, на зміну людині вмілому приходить архантропи (пітекантропи по старій термінології). Він уже вміє виготовляти більше зроблені знаряддя - ручні рубала на заході ойкумени, чоппери (січки) на сході. Ці знаряддя більше стандартні, симетричні й навіть відрізняються своєрідною добірністю.
Чи не заманливо виглядає припущення, що саме тоді знакові системи наших предків досягли такого розвитку, що з повним правом могли називатися язиком? Зв'язувати виникнення язика з неандертальцем, на мій погляд, немає підстав. На цій стадії людина була уже здатна до абстрактних понять, начебто релігійно-магічних подань і ритуалів. Неандерталець уже ховав своїх близьких, офарблюючи їхнього тіла охрою, прикрашаючи могили рогами дикого козла й навіть квітів. Достаток квіткового пилка в могилі близькосхідного неандертальця шокувало археологів. Справді, важко повірити у вінки й букети на такій ранній стадії розвитку культури. Висловлювалося навіть припущення, що це могила шамана-лікаря, похованого з лікарськими рослинами - знаряддями його ремесла. Але адже існування фахівців-медиків у ту пору - ще більш вагоме спростування думки про звіроподібності неандертальців!
У печерах Швейцарії й Баварії виявлені також залишені неандертальцями ритуальні поховання голів і лабетів печерного ведмедя. Так, у важкодоступній печері Драхенлох, на висоті 2445 м знайдені черепи й довгої кістки кінцівок не менш чим від 100 особин, нерідко "поховані" у ящиках із плит вапняку. Подібні знахідки налічуються тисячами. Є такі поховання й на території Причорномор'я й на Кавказі, в Угорщині й Франції. У Франції, у печері Регурду виявлене поховання костей ведмедя, але вже не печерного, а бурого.
Все це дуже нагадує ритуальні поховання частин тіла ведмедя після "ведмежих свят" в ульчей, гіляків і айнов - народів нашого Далекого Сходу. У самих різних народів голова й лабети найдужчого звіра, хазяїна лісів, уважалися заборонними. Існував такий звичай і в наших безпосередніх предків.
Б. А. Рибаков простежує культ ведмежих лабетів і пазурів у розкопках фатьяновской культури, у слов'янських курганах епохи язичества й у російських казках. Він нагадує про казку "Ведмідь на дерев'яній нозі" (№ 57 зі збірника А. Н. Афанасьєва). Ця казка серед інших стоїть особняком: звичайно казкам, як і ковбойським фільмам, властивий "хепі енд". У ній же ведмідь з'їдає старого й бабу за те, що вони порушили табу - зварили для їжі його відрубану лапу. Ми зараз не розуміємо змісту цієї страшної казки, але в епоху її створення вона явно була притчею, наставлянням.
А тепер задумаємося: невже неандертальців і нас протягом більше 50 тис. років (сто тисяч поколінь!) зв'язує безперервна культурна традиція – табу на частині тіла ведмедя? Або ж цей звичай виникав неодноразово й незалежно в різних народів?
Думаю, що обидві точки зору мають рівне право на існування.
Але повернемося вчасно виникнення першого язика. Навряд чи язик варто омолоджувати. Виявилося, що шимпанзе й, у меншому ступені, горили здатні засвоювати сотні знаків американської мови для глухонімих – амслана. 55 вихідних одиниць амслана можуть комбінуватися в слова й фрази. Шимпанзе Уошо – вихованка А. і Б. Гарднеров – перша мавпа, що навчилася говорити, за нею й інші засвоювали амслан або набирали умовні знаки на клавіатурі комп'ютера. Звукова мова мавпи засвоїти не в змозі, не тільки тому що їхня гортань не пристосована для вимови членороздільних звуків. Згадаємо, що мовна зона Брока в мозку мавп зайнята центром міміки, тому жестикулювати їм набагато легше. І тут шимпанзе горили показують здатності фантастичні. Горила Коко засвоїла 645 знаків, причому активно складала слова. Та ж Уошо будувала пропозиції. У російській мові можна вжити "дай яблуко" і "яблуко дай"; в англійському порядок слів у пропозиції куди більше твердий. Уошо завжди говорила: "дай яблуко" (give me the apple) - строго дотримуючись англійського синтаксису, і самостійно навчила прийомного сина жестовому язику людей. Остаточно доконали мавпи дослідників, коли почали жартувати й лаятися на амслане, причому й жарту, і лайки винаходили самі. Можливо, вони те ж роблять, використовуючи свій довербальний язик, що ми ще не розуміємо.
Реставрація ходу еволюції. Біологів завжди цікавило, як ішла еволюція, як виглядали наші мавпоподібні предки, перші примітивні ссавці, динозаври й, далі, у глиб часів - перші живі клітини. А тепер нас цікавить і інше - які біохімічні процеси виникли раніше, які пізніше, як були влаштовані у вимерлих організмів білки, які нуклеотидні послідовності мали гени. На жаль, самі гени у викопному стані практично не зберігаються. Навіть мамонти у вічно мерзлій землі Сибіру виявляються на досить що далеко зайшла ступені розкладання, коли від ДНК залишаються малоінформативні обривки. Тому всі розмови про можливість відтворення мамонта методами генної інженерії дотепер виявляються газетними утоками.
З білками справа є краще, хоча пептидні зв'язки в них стійкіше фосфодиефірних, що складають ДНК. Протеоліз білків і всюдисущих бактерій роблять свою чорну справу. Втім, уже давно вдалося показати, що имунологичне мамонт був ближче до індійського слона, чим до африканського - висновок, у загальному-те, тривіальний.
Є, однак, досить стійкі білки, що зберігаються в костях десятки тисяч, а те й мільйони років. Самий стійкий з них - колаген, білок сполучної тканини. Вивчаючи його амінокислотні послідовності, молекулярні палеонтологи зробили ряд цікавих відкриттів. От два приклади.
Винищений людиною й динго в Австралії й Тасманії сумчастий вовк виглядав серед інших австралійських сумчастих якимсь чужинцем, явно на них несхожим. Цього вовка-тилацина виділили в окреме сімейство. І в той же час він дивно походив на хижих сумчасті з іншого кінця планети – Південної Америки. Боргиениди в ролі вовків і диких собак благоденствували в південноамериканських пампасах, але всі вимерли зовсім недавно – близько 10 тис. років тому.
Подібність їх з тилацином було настільки велике, що деякі дослідники стали поєднувати ці сімейства. Але як сумчастий вовк заблукав з Нового Світла в Австралію? Звичайно, ці материки колись з'єднувалися через Антарктиду, ще не покриту льодом, і в міоценових шарах Антарктиди знайдені залишки сумчастих. Але з'єднання всіх трьох континентів доводилося на кінець крейдового періоду, коли існували лише самі примітивні сумчасті, дуже схожі на тих, хто дожив до наших днів і не збираються вимирати опосумів.
Рішення проблеми дав колаген. Ще Дарвін у подорожі на "Бігле" виявив, що копалини кістки аргентинської пампи настільки багаті органікою, що, будучи підпаленими на спиртівці, продовжують горіти синім полум'ям. Кістки боргиенід, сумчастого вовка з музею й кістки нині живучих сумчастих виварили у воді (методика екстракції колагену нічим не відрізняється від готування холодцю). Виявилося, що колаген тилацина - несхожий на цей білок у боргиенид, але дуже схожий з колагеном сумчастого - ведмедя-коали й вомбата. Виходить, подібність тилацина з південноамериканськими сумчастими конвергентне, обоє сімейства виникли незалежно, хоча й від одних крейдових предків.