Важливою і актуальною як для банків, так і позичальників є проблема процентних ставок за користування кредитами. За період з 2000 року досягнуто певних зрушень у вирішенні зазначеного питання. Загальний рівень середньозваженої процентної ставки за кредитами порівняно з початком 2000 року знизився на 29,2 процентного пункту, з 43,9% річних на початку січня 2000 року до 14,7% річних у квітні 2004 року, у тому числі у національній валюті – на 33,8 процентних пункту з 51,9% до 81,1% річних.
Обсяг факторингових операцій в Україні протягом останніх років залишався низьким і практично не змінювався (Станом на 01.01.2006 залишок портфелю факторингових операцій по банківській системі складав 22,40 млн. грн.).
Станом на 01.10.2005 року банки, які розташовані у м. Києві та Київський області, надали 44,6% від загального обсягу кредитів (29 384 млн. грн.), у Дніпропетровській області – 11,5%, у Донецькій області – 7,1%, у Харківській області – 5,9%. Ще три області — Одеська, Запорізька і Львівська надали 4,5%, 3,8% та 3,0% відповідно. Отже, банки 7 областей України видали більше 80% загального обсягу кредитів (Для порівняння, сумарна частка цих областей у ВВП у 2001 році становила 54,9%.). І хоча дані щодо кредитів не враховують той факт, що великі кредити оформлюються і видаються головними офісами банків незалежно від фактичного місцезнаходження позичальника, можна стверджувати, що обсяги кредитування в більшості областей України є істотно нижче від потреби.
Більшість українських банків (особливо “великі”) мають досить деталізовані і стандартизовані процедури видачі та супроводження кредитів. В той же час професійний рівень персоналу, що займається обслуговуванням кредитних операцій в цілому є ще недостатнім.
Сьогодні небанківські кредитні установи в Україні представлені фактично лише кредитними спілками. В той же час залишаються достатньо вагомі ніші на кредитному ринку України, в яких потенційно можуть успішно працювати саме небанківські кредитні установи – кредитування малого бізнесу, фермерських господарств, споживче кредитування. Розвитку системи кредитних спілок в Україні загалом притаманні позитивні тенденції: зберігаються високі темпи зростання основних фінансових показників; збільшується власний капітал кредитних спілок; на фоні постійного зниження процентних ставок за кредитами діяльність спілок залишається беззбитковою; підвищується ефективність діяльності кредитних спілок, свідченням чого є зменшення питомої ваги операційних витрат (За даними Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг на кінець 2003 року загальний розмір капіталу кредитних спілок складає 76,2 млн. грн., який на 12,1% сформований за рахунок резервного капіталу, на 62,3% - пайового капіталу, на 25,6% - додаткового капіталу. Кошти, залучені від членів кредитної спілки на депозитні рахунки, становлять 108,5 млн.грн. Інші зобов’язання кредитних спілок формуються з кредитів банків, коштів отриманих на безоплатній основі та інших запозичень та складають 1,4 млн.грн. Таким чином, зобов’язання кредитних спілок на 18% більше їх власного капіталу.).
Кредитні спілки фактично не є конкурентами банківських установ. Свої послуги кредитні спілки перше за все надають у невеличких населених пунктах, де банківські установи представлені надзвичайно мало. В таких населених пунктах, як правило, досить низькі доходи фізичних осіб, і банківським установам, враховуючи їх великі витрати на відкриття і здійснення своєї діяльності, не вигідно тримати персонал для видачі дрібних кредитів громадянам. В той же час потреба у мікро-кредитах (інколи у декілька десятків гривень) серед фізичних осіб існує. Саме тому в цих населених пунктах дедалі активніше здійснюють свою діяльність кредитні спілки. При цьому деякі банки почали активно співпрацювати з такими кредитними спілками, забезпечуючи їх відповідним рефінансуванням.
До моменту затвердження Президентом України Положення про ДКРРФПУ (Затверджено Указом Президента України № 292/2003 від 4 квітня 2003 року.) не існувало єдиного органу державної влади, до виключної компетенції якого відносилось би регулювання та нагляд за діяльністю ломбардів. На сьогодні регуляторні повноваження щодо діяльності ломбардів покладені на ДКРРФПУ, Міністерство фінансів України (обіг дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння та ліцензування), Пробірну палату України (Законодавча база регулювання діяльності ломбардів складається із таких нормативно-правових актів: типовий статут ломбарду (із змінами, внесеними згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР N 103 (103-87-п) від 30.03.1987); цивільне законодавство України; Закон України “Про заставу”; вимоги Мінфіну щодо діяльності, пов'язаної із обігом дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; роз'яснення ДПА щодо ведення податкового обліку та використання РРО у ломбардній діяльності тощо. На сьогодні відсутнє повноцінне спеціальне законодавство в сфері діяльності ломбардів, тому ДКРРФПУ розробила проект Закону України “Про ломбарди та ломбардну діяльність” (прийнятий Верховною Радою України у першому читанні), після ухвали якого буде забезпечено сталий розвиток цих структур та остаточне формування системи пруденційного нагляду за їх діяльністю.).
У 2005 році до ДКРРФПУ надійшла статистична інформація про діяльність лише від 181 (із 458) ломбардів, при чому лише 55 суб`єктів господарювання мають у своїх назвах слово “ломбард”. Загальна сума капіталу 181 ломбарду складає 19317,6 тис. грн. (Точна інформація щодо діяльності фактично діючих ломбардів стане доступною лише після проведення їх реєстрації і перереєстрації та внесення до Державного реєстру фінансових установ.)
Розвиток кредитного ринку в Україні в останні роки відбувається досить активно. В той же час відсутність законодавчих актів, що регулюють питання (1) створення бюро кредитних історій, (2) запровадження в господарський обіг простих і подвійних складських свідоцтв, (3) комерційного (господарського) реєстру, (4) реєстр судових рішень, (5) діяльності ломбардів вже зараз суттєво стримують розвиток кредитного ринку в Україні (До згаданого переліку законодавчих актів, необхідних для розвитку кредитного ринку, потрібно додати ті, про які вказувалось у аналітичній записці “Про стан та пріоритети розвитку ринку іпотечного фінансування”: законодавчі акти, що регулюють питання (1) створення єдиної державної системи реєстрації прав власності на нерухоме майно та їх обмежень, (2) запровадження в господарський обіг іпотечних цінних паперів, (3) функціонування Земельного кадастру, (4) іпотечного кредитування об'єктів незавершеного будівництва)).
Різні формулювання норм Цивільного та Господарського Кодексів, що набули чинності із 1 січня 2004 року щодо кредитних відносин, відносин факторингу, поруки, застави можуть викликати численні судові спори.
Суттєво впливає на розвиток кредитного ринку “проборжникова” практика застосування судами законодавства під час розгляду спорів, пов’язаних з визнанням кредитних договорів, договорів поруки та застави недійсними та такими, що не укладені. Судова практика свідчить, що суди не забезпечують пріоритетність захисту прав кредитора як основного принципу, що забезпечує господарську діяльність в ринковій економіці.
Порівняно з початком 2001 року власний капітал банків зріс удвічі, однак менше, ніж кредити. Тому показник адекватності капіталу протягом цього часу знижувався (із 18,4% на 01.01.2001 до 14,2% на 01.01.2006) і вже впритул наблизився до мінімального значення. Цей факт свідчить про нагальну потребу у підвищенні капіталізації банківської системи, щоб не допустити у найближчому майбутньому істотного сповільнення темпів росту кредитів. Обсяг прибутків комерційних банків є недостатнім для істотного збільшення капіталізації (за даними НБУ, на 01.10.2005 сумарний обсяг прибутків банків становив 573,9 млн. грн., тобто близько 5% власного капіталу).
Основними чинниками низьких обсягів кредитування є:
· надто висока вартість кредитів для багатьох потенційних позичальників через високі очікувані ризики повернення кредитів, високу вартість ресурсів;
· обмежене використання існуючих кредитних інструментів українськими банками, у зв’язку з чим клієнти або не можуть взагалі отримати кредити на зручних для них умовах, або банки в індивідуальному порядку розробляють кредитні схеми, при цьому підготовка видачі таких кредитів затягується, до того ж банки несуть додаткові ризики від застосування невідпрацьованих технологій видачі кредитів.
Зростання обсягів кредитування домашнім господарствам, зокрема, стримує:
· слабкість гарантій першочергового права заставодержателя на задоволення своїх вимог при реалізації заставленого майна і складна процедура реалізації застави в Україні;
· відсутність у кредиторів інформації щодо кредитної історії потенційних позичальників;
· кількість банківських установ, що надають такі кредити, є недостатньою (За даними НБУ, станом на 1.10.2005 року в Україні банки мали 1425 філій, що мають право надавати кредити. І хоча фактично кількість банківських установ, що надають кредити, більша (статистика НБУ не враховує так звані “безбалансові відділення” банків, які реально здійснюють видачу та супроводження кредитів, при цьому кредитні операції відображаються на балансах філій), їх недостатньо для забезпечення доступності банківських кредитів.). Особливо помітною така проблема є у маленьких містах і районних центрах (селищах), де відсутня конкуренція за позичальників. Фактичний монополізм банківських установ у цих містах призводить до збільшення вартості кредитів (прямим чином – вища % ставка та плата за банківські послуги, чи опосередкованим – більші черги, далеке розташування банківської установи тощо) порівняно із ситуацією конкуренції, а отже робить їх менше доступними та більш дорогими для позичальників.