Слід зазначити, що довголітній тягар цього чекання не міг не позначитися на такій могутній натурі, якою була Клітемнестра. І цей тягар частково зламав її, от чому вона так проситиме в Ореста пощади.
Щоправда, на якусь мить колишня Клітемнестра прокинеться в ній: довідавшись про смерть Егіста, вона готова знову пролити кров, тепер вже кров сина, аби тільки зберегти своє життя:
Ой лишенько! З півслова здогадалася!
Як підступом вбивали, так і гинемо.
Сокиру гостру в руки хто б то дав мені?
Впаду чи впаде ворог – ще побачимо!..
Страшна хвилина... Відступати нікуди...
[23 ; 259 ].
Дещо суперечливим постає і Орест. Нелегкою була його доля. Проданий матір’ю в рабство, він довго жив на чужині, а потім нові удари долі – наказ Аполлона, жахлива смерть батька. Орест увесь сповнений страждань.
Плануючи помсту, Орест виявляє себе розсудливою, обачною і далекоглядною людиною. Це виявляється в тому, що знаючи про злочин матері, Орест ще раз хоче пересвідчитись у тому, що вона винна. Коли ж настає час відплати, Ореста охоплюють зрозумілі нам вагання – адже мова йдеться про вбивство власної матері. І тільки слова Пілада про наказ бога примушують Ореста діяти.
Справді, Орест – виконавець волі Аполлона, за його наказом помщається він за батька, але тільки після страшних погроз бога, який обіцяє йому в разі непокори наслати на нього пошесті, язви, проказу, безумство, жахи...
На нашу думку, якби не вони, навряд чи здійняв би Орест меча на свою матір. Отже, роблячи висновок, можна відмітити, що образ Ореста – досить складний і глибоко драматичний.
Доля штовхає Клітемнестру, Аполлон – Ореста на вбивство, проте, незважаючи на вищі сили, ми розуміємо, що вони – злочинці. А могли ними й не бути! Вони однаково винні й невинні, і драматизм трагедії від цього зростає .
Окремо слід звернути увагу на мову героїв.
За словами самого Есхіла, який писав, що могутнім героям має відповідати й могутня мова. Такою могутньою ми споглядаємо мову трилогії. Велична, уповільнена, часом сповнена й урочистості, різноманітна за багатством поетичних засобів, мова героїв справляє не менше враження, ніж напружена дія самої трагедії.
Есхіл уводить в неї архаїчні вирази і слова, її урочиста піднесеність відповідає повільному розгортанню сюжету, поступовому зростанню напруження драматичного конфлікту.
Приховані пристрасті героїв Есхіл часто передає довгими промовами, у своїх інтимних почуттях герої завжди стримані й зовнішньо виявляють їх рухами та досить сухими, напівофіційними словами чи виразами.
У промовах персонажів трагедії з’являються образи-метафори, що відбивають внутрішні страждання героїв. Про себе й сестру Орест говорить: ”...бачиш безпорадний виводок / Орла, що загинув, оповитий кільцями / Змії страшної...“ [23 ; 237].
Як висновок можна зазначити, що Есхіл піднімає закон помсти до рівня загальносвітової об’єктивної закономірності, посилює елемент суб’єктивної вини і відповідальності. Слід виділити наступні лейтмотиви, в яких головні ідеї трилогії отримують підчас образно-символічне значення:
- незворотність пролитої крові;
- неминучість помсти і розплати за неї;
- неможливість перешкодити божественному задуму;
- образ звіра, що потрапив у тенета.
Також відмітимо, що елемент суб’єктивності веде до більшої індивідуалізації образу в античному розумінні цього слова.
Міф про Електру, дочку Агамемнона і Клітемнестри, послужив темою другої частини Есхілової трилогії ”Орестея“, і трагедії Софокла ”Електра“. Слід відзначити, що кожен трагік, відповідно до свого світогляду, надає цьому давньому міфові якісь певні риси.
Сюжет трагедії, взятий Софоклом з Троянського циклу, багато в чому повторює зміст ”Хоефор“ Есхіла. Але якщо Есхіл зображує свою героїню досить схематично і роль Електри в ”Хоефорах“ другорядна, оскільки головну роль відведено Оресту, то Софокл у своїй трагедії ”Електра“ робить її головною, вона стає центральним персонажем.
Ідея Софоклової трагедії ”Електра“ полягає у захисті релігії Аполлона і в покаранні злочину.
На нашу думку, однаковим у трагедіях Есхіла і Софокла, які кожен по-своєму відобразили вплив богів на головних героїв, є те, що вбиваючи матір, Електра і Орест беззастережно виконують священну волю Аполлона, який захищає батьківські права. Основний конфлікт трагедій Софокла – це конфлікт неминучої долі та людини, що їй протистоїть. Його герої протистоять волі богів. А оскільки воля богів є всесильною, то й люди, що їй кидають виклик, є сильними, яскравими, незвичайними особистостями.
Софокл змальовує Електру як пристрасну натуру, почуття якої бурхливо виявляються не лише в горі від чутки про загибель брата, а й у радощах, коли вона бачить живого Ореста:
ΟΡ Ψε̃υδος `υδέν, ω̃ν λέγω.
ΗΛ Ή̃ ζη̃ γαρ ανήρ;
ΟΡ ’́Ειπερ `'εμψυχος γ' ’εγώ.
ΗΛ ̉Η̃ γάρ σύ κει̃νος;
ΟΡ Τήνδε προσβλέψασά μου
Σφραγίδα πατρός `'εκμαθ', `ει σαφη̃ λέγω.
ΗΛ ̉Ω̃ φίλτατον φω̃ς.
ΟΡ Φίλτατον, ξυμμαρτυτω̃.
ΗΛ ̉Ω̃ φθεγμ', `αφίκου;
ΟΡ Μηκέτ` `'αλλοθεν πυθη.
ΗΛ ̉΄Εχω σε χερσίν;
[ 58 ; 40-41].
В перекладі А. Содомори:
Ор. Правду, будь упевнена.
Ел. То він живий?
Ор. Аякже! Поки я живу.
Ел. Так ти – це він?..
Ор. Ось бачиш: перстень батьківський.
Тепер про справедливість моїх слів суди.
Ел. О днино наймиліша!..
Ор. Найприхильніша!
Ел. Чи твій це голос?
Ор. Вір – нікого іншого!
Ел. Тебе я обіймаю?
[56 ; 55-56].
Однак, слід зазначити, що Електра має скоріше чоловічий склад характеру, в ній переважають почуття помсти й ненависті. Особливо це добре зображено у сцені, коли вона бачить урну, в якій нібито знаходиться прах Ореста, то плаче Електра не від утрати брата, а через те, що його смерть зруйнувала її плани на помсту.
Ненависть Електри до матері особливо виявляється в діалозі з нею. Вона не вірить виправданням Клітемнестри, яка пояснює скоєний злочин бажанням помститися за Іфігенію, і Електра гнівно викриває її підступність:
Και δη λεγω ςοι. Πατερα φης κτειναι΄ τις `'αν
Τουτου λογος γενοιτ' `'αν `αισχιων `'ετι,
`'Ειτ' `ουν δικαως `'ειτε μη ; δειξω δε ςοι,
Ως ου δικη γ' `'εκτενας, `αλλα' σ' `'εσπασεν
Πειθω κακου προς `ανδρος, ω τα νυν ξυνει.
`Ει γαρ κτενουμην `'αλλον `αυτ' `'αλλου, συ τοι
Πρωτη θανοις `αν, ει δικης γε τυγχανοις.
`Αλλ' `εισορα, μη σκεψιν `ουκ `ουσαν τιθης
`ου γαρ αλον
`Εχθροις γαμεισαι της θυγατρος εινεκα
Η πασαν ιης γλωσσαν, ως την μητερα
Κακοστομουμεν' και σ` `'εγωγε δεσποτιν
Η μητερ' ουκ `ε'λασσον `εις ημας νεμω,
Η ζω βιον μοχθηρον, `εκ τε σου κακοις
Πολλοις `αει ξυνουσα του τε συννομυ.
[58; 19-20].
У перекладі Андрія Содомори діалог між матір’ю і дочкою виглядає таким чином:
Так ось. Ти батька вбила. Справедливо це
Чи ні, - кажи, що хочеш, та страшнішого
Й нема на світі вчинку. Ну, а вбила ти,
Звичайно ж, не в догоду справедливості –
Негідник, твій коханець, підштовхнув тебе...
Якщо за вбивство вбивством ми платитимемо,
Тобі самій найперше слід загинути.
Отож погодься: ти в брехні заплуталась...
Та правда очі коле: дорікну тобі –
І вже голосиш: он, мов, як дочка моя
Шанує матір!.. Ти ж для мене – власниця
Жорстока, а не мати: у тягар важкий
Перемінила, в муку все життя моє –