І ти, і той, з ким ділиш ложе батькове!
[56 ; 33].
Таким чином, зрозуміло, що Електра не вірить рідній матері і її вважає вбивцею і підступною жінкою, яка до дочки ставиться дуже погано і це теж є одним з мотивів поведінки, сповненої ненависті до матері, яку виявляє Електра. Та особливу жорстокість Електра демонструє під час сцени вбивства, в ній відсутні всякі вагання чи жалість до матері й особливо – до ненависного їй Егіста.
Якщо пригадати поведінку Ореста під час розмови з матір’ю, яку описував Есхіл у ”Хоефорах“, і його вагання щодо вчинку матері – Орест напевно хотів пересвідчитись у злочині матері, перш ніж виконати волю Аполлона, який обрав його виконавцем своєї священної волі – захисту батьківських прав, то у Софокла Електра не вагається у вчинку матері, вона впевнена, що злочин зробила саме вона і тому повинна понести кару за нього:
ΗΛ πατερ̉, όν κατά μέν βάρβαρον αι̃αν
Φόινιος `'Αρης `ουκ `εξένσεν,
Μήτηρ δ` ημή χώ κοινολεχής
Αίγισθος όπως δρυ̃ν υλοτόμοι,
Σχίζουσι κάρα φονίω πελέκει
[ 58 ; 4].¹[12]
Моральне виправдання поведінки Електри Софокл вбачає в тому, що вона виступила проти зла, яке уособлювала в собі Клітемнестра.
Образ Електри доповнює галерею блискучих жіночих образів Софокла, який першим серед грецьких драматургів розпочав спроби глибше розкрити внутрішній світ самостійної жінки.
Якщо звернути увагу на Ореста в Софокла, то можна зробити висновок, що у Софокла Орест нещадний. Його роль обмежується виконанням вищої волі. У порівнянні зі трагедією Есхіла, у Есхіла
Орест людяніший, ніж у Софокла. Мовчазна участь Пілада – лише данина міфові, яку віддав Софокл, використавши сюжет.
Софокл вважає, що вищою мудрістю для людини є беззастережне виконання волі богів, лише ставши на такий шлях, людина може досягти щастя. У цьому ж – запорука процвітання і держави, і народу. Тому Орест у Софокла без усяких вагань виконує наказ Аполлона.
Шукаючи причини тих нещасть, що обрушуються на людину, Софокл знаходить їх у зарозумілості людей, недбалому ставленні до встановлених богами законів.
Софокл, продовжуючи Есхіла, вносить у трагедію ряд нововведень. Кожна трагедія становить закінчене ціле, оскільки його цікавить доля окремої людини, а не цілого роду. Інтерес до особи потяг за собою введення в твір третього актора, а це давало змогу надати діалогові більшої жвавості, глибше розкрити характер.
Герої у Софокла – сильні натури, які не знають вагань. Вони більш індивідуалізовані, ніж у Есхіла, і тому вони життєвіші. В описі героїв Софокл використовує прийом контрастового протиставлення, що дає змогу підкреслити головну рису їхнього характеру, наприклад, сильна Електра і нерішуча Хрісофеміда (сестра Електри):
ΗΛ δεινόν γέ σ' ου̃σαν πατρός, ου̃ σύ παι̃ς έφυς,
Κείνου λελη̃σθαι, τη̃ς δέ τικτούσης μέλειν.
̉Άπαντα γάρ σοι ταμά νουθετήματα
Κείνες διδακτά, κουδέν εκ σαυτη̃ς λέγεις.
`Επειθ' ελου̃ γεθάτερ', ̉ήφρονει̃νκακω̃ς
Ή τω̃ν φίλων φρονου̃σα μή μνήμην `'εχειν΄
Ήτις λέγεις μέν `αρτίως, ως ει λάβοις
Σθένος, τό τούτων μι̃σος εκδείξειας `'αν.
Εμου̃ δέ πατρί πάντα τιμωρουμένης
Όυτε ξυνέρδεις τήν τε δρω̃σαν `εκτρέπεις.
Όυ ταυ̃τα πρός κακοι̃σι δειλίαν `'εχει;
[58 ; 12-13].[13]
Контрастність дає Софоклу змогу особливо підкреслити чорно-білими тонами слабкі й сильні сторони персонажів. Адже контрастність – це протистояння тіні й світла, сили й слабкості, вроди й потворності. Такими ”контрастними“ образами постають Електра і Клітемнестра.
Хор у Софокла, порівняно з Есхілом, не відіграє провідної ролі у трагедії, він звичайно відбиває думки і спостереження народу, рідше – самого автора, емоційно висловлює своє ставлення до подій, що спостерігає. Часом хор щиро співчуває стражданням чи переживанням героїв, мучиться їхніми муками.
Отже, центр уваги Софокла переміщується на зображення індивідуальної психології людини з її почуттями, що дає можливість поглибити характер героя, розкрити драматизм дії. У Софокла вже немає титанічних, монументальних героїв Есхіла, він їх значною мірою приземлює, наділяє людськими рисами і водночас робить їх такими, якими вони повинні бути, тобто привносить у них елемент ідеалізації.
Слід зазначити, що Софокла вже не цікавили, як Есхіла, старі часи, проблеми минулої родової епохи. Усі його інтереси зосереджені навколо складних проблем, що хвилювали сучасну Софоклові афінську громадськість. Поет вже не мусив простежувати, скажімо, дію божественного промислу чи родового прокляття в кількох поколіннях, як це робив Есхіл.
Софоклівська трагедія з її пристрасним інтересом до окремої особистості, прагнення пізнати її, глибше зобразити її почуття являла собою закінчений твір, дія якого зосереджується навколо трагічного конфлікту. Софокл майстерно спрямовує дію трагедії до фіналу, що закінчується катастрофою для героя. Мова трагедії Софокла вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних виразів, стала значно простішою і найбільш відповідає характерам героїв. Певна урочистість залишилася тільки в піснях хору. Мова героїв ще не стала звичайною розмовною [ 5 ; 289].
Про Софокла можна сказати, що він приборкав розбурхане море Есхілових метафор. Стиль Софокла більш стриманий, хоча і не менш величний. Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї величності. Продовжуючи справу Есхіла, Софокл удосконалив трагедію як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян. У світову літературу Софокл увійшов як творець безсмертних образів.
В ”Електрі“ (Electre, 1937) драматургічнечне мистецтво Жироду відкрилося з нової сторони. Драматург цього разу відмовився від принципу будування п’єси як низки гострих та напружених діалогів-сперечань. Вони є, звичайно, але поряд з ними використовуються й інші прийоми. Емоційна забарвленість дії постійно змінюється. Пафос високої трагедії звучить тоді, коли говорять, діють, сперечаються Електра, Орест, Клітемнестра. Відверто комедійними є сцени з дівчатками – Евменідами, також знімають напругу епізоди з розпусною Агатою та її чоловіком; з’явилися розлогі монологи, то напружені та пристрасні (Електри, Клітемнестри), то знижені, повні побутових, говірних інтонацій ( Егіст, Садівник). Чимало в трагедії дотепних реплік, несподіваних питань, багато, досить звичайної для Жироду, тонкої мовної гри. Несподіваною знахідкою стало введення нового героя – жебрака, як учасника та коментаря подій. Жебрак бере участь у бесідах, сперечається з іншими персонажами, як би зі сторони оцінює вчинки героїв, розповідає про те, що діється поза сценою.
На думку А. Д. Михайлова у вступній статті до видання п’єс Жана Жироду: він повністю змінює сюжет, вводячи нових персонажів: Агата, Евменіди, маленькі Евменіди, Жебрак, Суддя, Садівник та інші, а також, сховавши знання про вбивство Агамемнона Клітемнестрою й Егістом глибоко в підсвідомості Електри, та під час ”пробудження“ Електри подарував очищення від гріхів Егісту. Також зазначимо, що Жироду перекладає ім’я царевбивці зі зміною останнього приголосного, тобто, тут його ім’я (`Αιγυσθος) звучить як Егіст [ 24 ; 23].
У п’єсі, як бачимо, стикаються дві точки зору, дві життєві позиції. Зрештою вся п’єса – суперечка між цими життєвими позиціями. Вони настільки протилежні, що ні до якого зближення, хай лише тимчасового, не можуть бути зведені.
Принцип релятивізму — в політиці і в житті - розлого і дотепно відстоює Егіст. Він впевнений, що божої справедливості не існує, бо звичайно боги карають невинного, підносячи злодія. До того ж він впевнений, що злочин може бути залагоджений великою кількістю добрих вчинків. Саме таким чином Егіст поводиться в Аргосі; а Суддя досить влучно формулює їхню спільну точку зору [24;437].
Інакше думає Електра [24 ; 524]. Забуття злочину, пробачення злочинця роблять для Електри тих, хто забув та вибачив злочин, співучасниками злочину, такими ж відповідальними, як і самі злочинці.
Питання про помсту перестає бути особистою справою Електри, а сама п’єса не обмежується аналізом всіх причин та наслідків її одержимості. Слід привести вислів самого драматурга, який вважає:
”Людство внаслідок здібності забувати і страху ускладнень ”проковтує“ великі злочини. Але кожної епохи з’являються чисті створіння, які не бажають, щоб великі злочини були забуті, і перешкоджають забуттю, користуючись навіть засобами, які викликають інші злочини та лиха. Електра – одне з таких створінь.“ [59; 175-176].