Зазначимо також, що час від часу Гомер називає Паріса то Парісом, то Олександром. Пояснення цьому також можна знайти у міфі: ”Ще зовсім хлопчиком він обернув на втечу зграю викрадачів корів і повернув викрадених тварин, за що прозвали його Олександром (захисником чоловіків)“ [17; 470].
Тож, звернемось до ”Історії“ Геродота: ”... Олександр, син Пріама, ... забажав здобути для себе жінку з Еллади. Він був твердо упевнений, що не понесе покарання... Після того, як Олександр таким чином викрав Олену, елліни спочатку вирішили відправити посланців, щоб повернути Олену і зажадати пеню за викрадання. Троянці ж у відповідь кинули їм докір у викраданні Медеї. Адже тоді, говорили вони, самі елліни не дали ніякої пені і не повернули Медеї...“ [12; I:3].
У другій книзі [12; II:112-120]. Геродот описує прибуття Паріса і Олени у Єгипет через сильний вітер, який змінив курс корабля, і говорить про події, які там відбулися. Тож згідно з цією роєповіддю, гріхи Паріса було виявлено перед царем Протеєм, і він наказав Парісу покинути Єгипет, залишивши там Олену. Елліни відправили до Іліону послів, серед яких був і сам Менелай. Посли зажадали повернення Олени і скарбів, таємно викрадених Олександром, і задоволення за нанесені образи. Проте тевкри стверджували, що немає у них ані Олени, ані скарбів, і що все це – в Єгипті. Елліни ж, гадаючи, що з них знущаються, почали облогу міста і, нарешті, узяли його. А коли узяли місто і Олени там дійсно не виявилось, елліни переконалися, що тевкри говорили правду. Тоді вони відправили Менелая в Єгипет до Протея.
Зазначимо, що Геродот наголошує на тому, що факт прибуття Олени і Паріса до Єгипту був відомий Гомеру, але той не використав його через те, що він не вписувався у загальний сюжет. Утім Гомер ясно дав зрозуміти, що ця оповідь йому відома. Це очевидно з того, як поет розповідає в ”Іліаді“ про поневіряння Олександра з Оленою, як він, блукаючи по різних місцях, прибув також у Фінікійський Сидон. Про це Гомер згадує в пісні про подвиги Діомеда.
Тож ми знову бачимо, що осада Трої відбулася через викрадення Олени. Але цього разу фактом є, що вона була насильно викрадена, та до Трої ніколи не прибувала. Геродот з’ясував це у ході розпитування єгиптян, але й сам вважає, що якби Олена була в Іліоні, то її видали б еллінам чи зі згоди, чи навіть проти волі Олександра. Якби вони навіть не зважилися на це напочатку війни, то після загибелі безлічі троянців у битвах з еллінами, то живи навіть сам Пріам з Оленою, й він видав би її ахейцям, щоб тільки уникнути таких тяжких нещасть. Одже Троя не могла видати Олену, тому що її не було там, і елліни не вірили, хоча троянці і казали правду. Все це, здається, було наперед визначено божеством, щоб їх повна загибель показала людям, що за великими злочинами слідує і велика кара богів.
Отже, ми вважаємо, що таким чином Геродот знімає з Олени звинувачення у зраді й розпусті. Винним в осаді Трої є лише викрадач Паріс.
Ще одним захисником Олени був Горгій, автор твору ”Похвала Олені“: ”Я и вознамерился, в речи своей приведя разумные доводы, снять обвинение с той, которой довольно дурного пришлось услыхать, порицателей ее лгущими вам показать, раскрыть правду и конец положить невежеству“ [16; 27].Для цього він викладає причини, через які справедливо і пристойно було Олені відправитися до Трої: ”Что же мешает и о Елене сказать, что ушла она, убежденная речью, ушла наподобие той, что не хочет идти, как незаконной если бы силе она подчинилась и была бы похищена силой. Убежденью она допустила собой овладеть; и убеждение, ей овладевшее, хотя не имеет вида насилия, принуждения, но силу имеет такую же. Ведь речь, убедившая душу, ее убедив, заставляет подчиниться сказанному, сочувствовать сделанному. Убедивший так же виновен, как и принудивший; она же, убежденная, как принужденная, напрасно в речах себе слышит поношение“ [16; 28-29].Горгій оспівує силу слова, силу кохання і пристрасті, тому вважає, чи зробила Олена, що вона зробила, силою любові переможена, чи переконана брехнею або насильством захоплена, або волею богів примушена, – у всіх цих випадках немає на ній ніякої провини.
У дванадцятій та тринадцятій книгах ”Метаморфоз“ Овідія також знаходимо сцени боїв Троянської війни. Овідій також змальовує викрадення Олени Парісом як причину нападу на Трою, і саме Паріса робить винним в усіх бідах:
defuit officio Paridis praesentia tristi,
postmodo qui rapta longum cum coniuge bellum
attulit in patriam: coniurataeque sequuntur
mille rates gentisque simul commune Pelasgae;
nec dilata foret vindicta
[75, XII: 4-8].[10]
Існує також свідоцтво, згідно якому Гермес викрав Олену за наказом Зевса і віддав її на піклування єгипетському царю Протею. Тим часом примара Олени, створена Герою (або, як дехто стверджує, Протеєм) з хмар, була з Парісом направлена до Трої з єдиною метою — викликати війну [17; 473].
Стесіхору, сицілійському поету VI ст. до н.е., приписують розповідь про те, що Олена ніколи не відправлялася до Трої, а вся війна велася ”тільки за примару“ [17 ; 475].
Я. Е. Голосовкер вважає, що якщо, згідно післягомерівській дельфійській версії, Паріс замість Олени відвіз до Трої примару Олени, тобто Олену, виткану з ефіру (відвіз Олену химерну), тоді вся оповідь про Троянську війну покоїться на первинному обмані, бо виявляється, що ахейці, б’ючись за Олену Спартанську, билися насправді за примару Олени. Боги їх обдурили. Сама ж красуня, цариця-богиня Спарти по волі богів потрапила до Єгипту, де її і знаходить після загибелі Трої Менелай (це твердження лягло в основу пісні ”Палінодії“ Стесіхора і трагедії Євріпіда ”Олена“). Можна сказати, що в світі чудового ”все ілюзорне дійсне“, як і навпаки: ”все дійсне може в ній стати ілюзорним“. Міф відкрито грає цією властивістю. На реальності всього ілюзорного заснована у міфі матеріальна реальність звичайних тропів і фігур [14; 37].
Та все ж таки більшість авторів вважає, що Олену насправді було викрадено і вона була у Трої. Серед них і історик Даррет Фрігійський. Звернемося до його ”Історії про зруйнування Трої“. Корнелій Непот переклав його книгу з грецької і присвятив Саллюстію Кріспу: ”... я виявив в Афінах історію Даррета Фрігійського, написану, як вказує напис на рукописі, його власною рукою ... я визнав за краще перекласти її латинською мовою дослівно, ... щоб читачі могли дізнатися, як здійснилися ці події. Чи визнають вони справедливішим те, про що свідчить Даррет Фрігійський, який жив і воював у той самий час, ... чи ж більш слід вірити Гомеру, який народився через багато років після того, як відбулася ця війна?“ [19; 5].
Свою ”Історію...“ Даррет Фрігійський починає з аргонавтів, коли охоплений страхом очікування небезпеки від греків цар Лаомедонт наказує їм покинути гавань Симоїса, або ж цар сам силою принудить їх зробити це. Геркулес був розсерджений тим, що цар Лаомедонт образив його і усих тих, хто відправився до Колхіди з Ясоном. Геркулес вбиває Лаомедонта, віддає його сестру Гесіону Теламону, захоплює скарби і повертається додому. Як наголошував Геродот, троянці кинули грекам докір у викраденні Медеї. Даррет Фрігійський говорить, що Пріам направив Антенора посланцем до Греції, щоб греки відшкодували вбивство його батька і повернули йому Гесіону. Але вони презирливо обійшлися з Антенором і він нічого від них не добився. Оскільки вони не хочуть зробити це з власної волі, слід направити військо до Греції, яке б покарало греків. Пріам призвав своїх синів очолити цей похід. Коли Олександр був на Киферії і його повідомили, що Олена приїхала до моря, він, знаючи про її красу, забажав подивитися на неї. Олена також захотіла його побачити. Після того, як вони побачили одне одного, краса кожного стала не давати іншому спокою. Олександр викрадає Олену (не проти її волі). Жителі міста довго билися з Олександром, щоб він не міг її відвезти; але Олександр узяв верх, пограбував святилище, захопив, скільки міг, полонених і забрав усе на корабель. Пізніше відправлені греками посланці прибувають до Пріама. Улісс вимагає, щоб було повернено Олену і здобич; цього грекам буде досить, щоб вони мирно повернулися назад. Пріам нагадує про біди, заподіяні аргонавтами — про загибель батька, узяття Трої, рабство сестри Гесіони і те, наскільки презирливо обійшлися з Антенором, якого він направив посланцем; він відкидає мир, оголошує війну і наказує грецьким посланцям покинути країну.
Отже тут ми бачимо новий поворот у цій історіі. Цього разу троянці об’являють війну грекам. Але кожна сторона ніби готова піти на компроміс, нехай лише інша поверне вкрадене. Та взаємні образи роблять своє: ніхто не бажає поступитися. Тож тут, як видно, справа вже зовсім не в Олені і її красі, а у відплаті за образу, у помсті за події минулого, у скарбах. Повернення Олени або Гесіони є лише приводом для війни або мирного розв’язання питання, причина ж знаходиться глибше.
Тож, розглянувши твори давніх письменників і істориків стосовно аналізованого питання, повернемося до п’єси Жана Жироду.
Твір ”Троянської війни не буде“ – це перш за все вираз приреченості і нерівної боротьби людей з долею. З першої сцени Кассандра звертає увагу глядача на долю, яку неможливо зупинити, раз привівши у рух: ”Я только хорошо отдаю себе отчёт в том, что на свете существуют две глупости – глупость человеческая и глупость природы“ [24 ; 343].Троянці загинуть через безглузде переконання, ніби мир належить їм. Поки Андромаха вдається до наївних сподівань, доля розплющує очі і потягується — її кроки лунають вже зовсім близько, але ніхто не бажає їх чути! Війна вислизає від людей і, незалежно від їхньої волі, випадковості і неконтрольовані елементи (викрадення Олени, п’яний грек Аякс, смерть Демокоса...) підштовхують до її початку.
Жироду скептично і з песимізмом ставився до шансів людей доброї волі бути почутими в таких обставинах. Письменник зобразив суспільство і людину в кризовий момент їх буття — не тоді, коли війна давно відгриміла і доводиться розбиратися в її важкій спадщині (”Зігфред і Лімузен“), не тоді, коли вона вже стала звичною справою, стала повсякденністю (”Юдифь“), не тоді, коли вона взагалі була поза сюжетом і носила оперетковий характер (”Амфітріон 38“). У новій п’єсі Жироду суспільство знаходилося на порозі війни і вставало питання про міру відповідальності всього суспільства і його окремих членів перед історією і простою людиною, яка виявляється зазвичай найбільш страждаючою і найбільш беззахисною. Він передбачав події, які незабаром потрясли світ у 1940 році. Не дивлячись на те, що п’єсу можна помістити в історичний контекст, її можна назвати актуальною завдяки її стилю і спільності з античною темою і наявності дистанції між зразком і подіями.