Обстоюваний автором «Слова» – моральний ідеал будується передусім згідно з канонами лицарської етики, носіями якої були представники князівської дружини. Однією з характерних рис, притаманних цим канонам, було переконання в безумовно позитивній і найвищій в ієрархії моральних цінностей князівській природі як такій. Цим пояснюється і двояке ставлення автора «Слова» до організатора невдалого походу проти половців. Ігореві в творі водночас співається «слава» й проголошується «хула».
Образи керівників походу – Ігоря і Буй-Тур Всеволода – замальовується передусім відповідно до ідеалу лицарства. Князь уявляється не політиком, а насамперед хоробрим витязем, зразком мужності і відваги. Звідси випливає характерне для лицарської моралі піднесення до найвищого статусу тих типів діяльності, які надавали найбільших можливостей для вияву позитивних якостей героя. Похід, хай і невдалий, згубний за своїми наслідками, може стати предметом оспівування, якщо організаторів його надихала висока мета, а спосіб їхньої дії під час походу відповідав вимогам лицарської честі. Саме ця особливість лежить в основі позитивного ставлення автора «Слова» до головного героя.
Шукання «честі» і «слави» – ось головний стимул діяльності Ігоря і його дружини, що цілком відповідає уявленню про героїчне з погляду лицарської, дружинної моралі. Але саме завдяки цій суперечності твір набирав глибокого ідейного звучання.
Події, що оспівуються в «Слові», оцінюються не лише у зв’язку з інтересом і правами героїв та організаторів цих подій. У систему етичної оцінки включається й почуття обов’язку перед землею Руською як найвищий критерій моральності того чи іншого вчинку. І якщо в руслі канонів лицарської етики позитивними героями поеми виступають Ігор та Всеволод, то вони не витримують випробування згідно з вищими критеріями, що враховують інтереси свободи і щастя всієї землі Руської. Носієм ідеалу у позиції цієї, більш високої системи моральної оцінки виступає образ князя Святослава Київського, яким його змальовано в «Слові». «Золоте слово» його – пристрасний заклик до всієї Руської землі, що включає не лише Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, а й Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Полоцьке князівства, Новгород Великий. В цьому патетичному заклику до єднання і оборони спільної Вітчизни – глибокий патріотизм «Слова», який не має аналогів у тогочасній західноєвропейській писемності, патріотизм, який перевищує й уявлення багатьох давньоруських діячів доби феодальної роздрібненості Київської Русі.
Отже, ми можемо зробити висновок, що всі глибинні етичні та соціальні норми: погляди, навіть ті, які здаються нам світськими, мають під собою релігійне підґрунтя і живляться релігійними переконаннями. Можемо припустити, що у клановій етиці, з її міцним почуттям кровного рідства, зберігаються язичницькі корені або язичницьке освячення давніх племенних зв’язків. В християнські часи вони були переосмислені в дусі євангельської любові і залишились навіки одним з «краєугольних» каменів соціальної етики.
Два століття євангелізації не пройшли дарма. Співець князя Ігоря не охоплений почуттям помсти, але для язичницької княгині (святої Ольги), до її повернення до християнства, помста в її найбільш жорстоких появленнях була невід’ємною частиною славних традицій.
Євангеліє реально впливало на грубі серця язичників, переробляючи їх, і свідоцтвом цього благотворного впливу є найбільш морально чисті риси в єдиному епічному творі давньої Русі, який дійшов до нас.
Як ми вже зазначали, виходячи із релігійного і морального світосприймання «Слова о полку Ігоревім», в його художній тканині ми можемо виділити три шари: християнський, язичницький та чисто світський. Всього в тексті чотири речення, які явно свідчать про те, що автор був християнином. Одне з цих речень – афористичний вислів Бояна:
Тому віщий Боян і раніше приспівку,
розумний, сказав:
«Ні хитрому,
ні спритному,
ні чаклуну спритному –
суда божого не минути» (45)
говорячи про втечу Ігоря з полону, автор зауважує:
Грає море опівночі,
Ідуть смерчі млою;
Ігореві – князю бог путь явить
із землі Половецької
на землю Руськую,
к отчому злотому столу. (53)
Слово «християни» з’являється в передостанньому реченні:
Здоров’я князям і дружині,
що стають за християни, на поганії полки!
Князям слава і дружині!
амінь (63)
Все це свідчить, що автор належав до християн. Можна додати ще два вирази: образливу назву половців як «поганців», яке проходить через усю поему, а в іншому випадку вони називаються «бісовими дітьми».
печаль буйна тече серед землі Руської.
А князі самі на себе крамолу кували,
а поганії самі, з побідами набігаючи на
руську землю,
хапали дань – по бранці од двора (25)
Воювання князям із поганами пропало,
сказав-бо брат брату…
А погані з усіх сторін приходили з
побідами
на землю Руськую… (21)
Половці ідуть од Дону,
і од моря
і зо всіх сторін руські полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили черленими
щитами (17)
Митрополит Іларіон в своїй літературній монографії «Слово про Ігорів похід» писав і про автора твору: «Це була особа світська, а не духовна, про що свідчить його спокійне вживання поганських богів та його старі вірування, якими він органічно пересякнений.
В «Слові» нема жодної згадки про Духовенство, слова Бог вжито тільки один раз, слова Господь нема зовсім, тоді як згадано аж чотирьох поганських божків… Автор «Слова», безумовно, поганином вже не був, – він був тим християнином, у душі якого зовсім спокійно вживалися стародавні вірування з новими…
Світогляд автора «Слова» – це безумовно світогляд нашої тодішньої світської людини, навіть освіченої класи, світогляд, що сильно різнився від світогляду Духовенства, головно вищого й освіченого.
Але християнином автор був, і свій твір закінчив могутнім християнським акордом: – «Здрави князи і дружина, побарая за християны на поганыя плъки».
І безумовно, згадування про стародавніх богів це було в автора самою риторичною красою, поетичним стилем на античний зразок, як дехто твердить, – ці імена богів були ще живі на той час, хоч у них уже не вірили, як не віримо ми сьогодні в те, що чорний кіт, перебігши нам дорогу, вирішує недобре, а проте ми таки звертаємо на це увагу більшу, а ніж коли б то була звичайна людина чи курка. У всякому разі, автор «Слова» був особою світською, бо особа духовна не могла мати такого мало порушеного стародавнього світогляду» [23; 21–22].
В тексті «Слова о полку Ігоревім» згадуються християнські церкви.
Свята Софія згадана двічі: до Святої Софії повіз свого мертвого батька Святополк Ізяславович після трагічної битви з Олегом Гориславовичем у
1078 році:
З тієї ж Канини Святополк полеліяв отця
свойого
межи угорськими інохідцями
до святої Софії, до Києва (19)
І дзвони Святої Софії Київської вчуваються неспокійному Всеславові Полоцькому:
Всеслав – князь людям суд чинив…
Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святій Софії у дзвони,
а він в Києві дзвін той чув (45)
Свята Софія – кафедральний митрополичий Київський Собор, побудований князем Ярославом Мудрим і посвячений 4 жовтня 1039 – року. Синонім Києва взагалі.
На перший погляд, ці скупі згадки виглядають як другорядні. Однак, саме з ними пов’язано ті уривки, які стосуються трагічних княжих усобиць та поняття «слави» («дідньої слави»), що червоною ниткою пронизує все «Слово».
Два образи у «Слові о полку Ігоревім» роблять князя Ігоря героєм епохальним: сонячне затемнення й ікона Пирогоща. Затемнення символізує велику загрозу, що нависла над Руською землею. І виступ Ігоря у похід назустріч небезпеці то найвищий подвиг в ім’я Руси. І наприкінці твору прихід Ігоря Святославовича до Києва, до Пирогощої свідчить про те, що герой пройшов усі випробування і готовий одержати благословення, щоб виконати обов’язки нового вождя Руси.
«Сонце світиться на небесах –
Ігор князь в Руській землі,» –
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.
Ігор їде по Боричевім до святої
Богородиці Пирогощої» (65)
Цю проблему в різні часи досліджувало багато знаних літературознавців: Б. Рибаков, Д. Лихачов, Я. Махновець, Б. Яценко.
Д. Лихачов вважав, що йдеться про в’їзд князя Ігоря в Київ. Він підтримав гадку, що князь Ігор у полоні міг дати обітницю Богородиці Пирогощій. Ігор, на думку дослідника, не звертався в патрональні храми, бо не був Київським князем, а тому задовольнився церквою Пирогощею [28; 286].
Я. Махновець підтримав гіпотезу Б. Рибакова, що князь Ігор і гаданий автор «Слова» Володимир Галицький відвідали церкву Пирогощу на Подолі в день Успіння Богородиці. Але дослідник не пояснює, чому Ігор вибрав для відвідин саме цю церкву, якщо в цей день усі князі повинні були зібратися у Великому Успенському Соборі для урочистої святкової служби [33; 218].
Б. Яценко вважає, що Ігор Святославович піднімався по Боричеву на Гору, в історичний центр міста, тому що автор «Слова» указав на Боричів не лише як на географічний, а й ідеологічний орієнтир. Адже 988 р. кияни по Боричеву спускали у Дніпро своїх старих богів. Ігор же піднімався по Боричеву до святині Руської землі, на Гору, усвідомивши своє велике призначення [75; 124].
У сцені біля Пирогощої Ігор виступає народним героєм, в архетипі якого, як неодмінний атрибут, закладений драматизм долі. В усі часи масова психологія була особливо чутливою до страждань видатних осіб. Співчуття до них служить більшості звичайних людей джерелом душевного зцілення.