Троян – владика неба, землі та підземного царства, минулого, теперішнього і майбутнього. Іноді виступає як ворог Сонця: за однією з легенд, він гине від сонячного проміння. Як утілення ночі і туманів, Троян приходить до людей з заходом Сонця і обіймає любощами Землю, чарівну дружину світлого Неба; але на світанку, коли богиня Зоря виганяє небесних корів (хмари), він розтає, залишаючи на полях свої сліди у краплях ранішньої роси.
Але найчастіше Трояна уявляли братом Дажбога та опікуном світлоносної трійці: Ярила, Семи ярила та Коляди, які допомагають Дажбогу котити золоте Коло по небу. Троян навчив людей теслярства, різьбярства та будування міст. У народі збереглися звичаї: тричі кланятися, тричі цілуватися, тричі вибачатися, тричі благословляти в далеку дорогу. Троян ділить рік на три частини: весну, літо, зиму, тобто творить у житті довкілля початок, середину і кінець [12; 547–548].
Отже, у «Слові о полку Ігоревім», Троян – давньоукраїнський бог. Автор пам’ятки вважає його родоначальником, прапредком русів.
Із міфічних істот у «Слові о полку Ігоревім» згадується Див.
Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено
і поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступало;
ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;
свист дикий встав поблизу:
Див кличе на верху дерева –
велить прислухатись землі незнаємій (11)
Уже упала хула на хвалу,
уже вдарило насильство на волю,
уже кинувся Див на землю.
І от готськії красні дівчата
заспівали на березі синього моря… (27)
Див (Дий, Дій) – божество, яке має кілька іпостасій. Передусім це божество неба. Предки надавали небу чоловічого образу, землі – жіночого. Вважали, що літнє небо обіймає землю своїм гарячим вітерцем, як наречену чи дружину, розсипає на неї скарби свого проміння і життєдайних вод, земля від того вагітніє і приносить плоди. У зимову пору вона кам’яніє від холоду і стає безплідною.
У східнослов’янській міфології Див – божество страху і смерті. Ця істота надприродної сили в давнину зображалася у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям. Живе в лісі на верхів’ї дерев. Лиховісний птах, пугач. Іноді лякає подорожніх страшним виглядом і криком. Деякі дослідники вбачають у ньому лісовика, інші – дракона, змія, велета, страховище (диво). [12; 146].
У «Слові» крик Дива передує грому та бурі і вважається за злу прикмету.
Базуючись на багаточисленні відомості як письмових, так і речових джерел, всі дослідники котрі займалися вченням язичництва та «двоєвір’я», одноголосно дійшли висновку, що одним з головних божеств давніх слов'ян було Сонце. Якщо в київському пантеоні язичницьких богів, створених Володимиром Святославичем, Сонце приймало образи Дажбога або Хорса, то в народній свідомості воно не персоніфікувалось, не приймало конкретний людський образ.
В енциклопедичному словнику «Українська міфологія» В. Войтовича читаємо: Сонце – Око Боже, Дід – Всесвіт, Сонце праведне, Сонце Красне, Сонце Трисвітле; теоніми: Дажбог, Божич, Білобот, Ярило, Лада, Купайло, Світовид – світило; символ Всевидючого божества, Вищої Космічної сили, центру буття, Матері Всесвіту, осяяння, слави, величі. За стародавніми уявленнями, – це найвеличніше творіння богині Лади і бога Сварога, що було дароване всьому живому.
Сонце – святе і праведне, і призначив його Все бог освітлювати та зігрівати землю і давати їй плодючість. Сонце-то велике коло або колесо, і коли воно котиться небом, то у цей час буває день, а коли ховається за гору – настає ніч, а для інших людей, що живуть «під землею», – день.
Герої «Слова о полку Ігоревім» Олег та Ігор вважали себе онуками денного світила. Нащадками сонячного Дажбога називає себе автор безсмертної пам’ятки і весь руський народ.
В українських піснях Сонце прямо називається богом.
Сонцем присягалися під час укладення різних угод. Красному Сонцю, яке оживляло всю природу присвячувалися великі свята – Різдво, Купала, Коляди. Вони супроводжувалися іграми, танцями і піснями, в яких люди славили Сонце, благали в нього дощу та врожаю [12; 497–498].
Тобто, народ молився безпосередньо Сонцю – джерелу життя, тепла і світла на землі. Сучасники не змішували ці особливості вірувань і відокремлювали поклоніння Хорсу та Дажбогу від поклоніння Сонцю. Не дивлячись на те, що церква вела боротьбу з язичницьким культом Сонця, солярні знаки зустрічались на різних предметах прикладного мистецтва аж до ХХ століття.
Календар східних слов'ян був пов’язаний з сонячними обрядами. Сонячна символіка представлена у фольклорі більшості народів. А.И. Робинсон зауважує: «У мифологических и эпических, историософских и политических воззрениях Древности, перешедших в Средневековье, правители (императоры, цари, князья), исторические и эпические герои ряда народов имели солнечное происхождение. Фараоны и богдыханы считались сыновьями солнца, потомки индийской солнечной династии дожили до ХХ в. В Древней Руси, в частности князьям-героям «Слова о полку Игореве» (Святославу, Игорю и др.), был хорошо известен их союзник и противник тюркский хан Кунтувдей, имя которого означало – «Солнце взошло» [52; 8].
У Київській Русі, як і всюди в середні віки, сонячні і місячні затемнення рахувались як негативне знамення (як у язичників, так і у християн).
Дослідження сонячної символіки у «Слові о полку Ігоревім» уявляє собою зацікавлення для розуміння світогляду автора та для розкриття основ символічно-метафоричної системи стилю твору.
Цікаве пояснення того, чому саме сонце відіграє таку важливу роль в житті героя «Слова», дав А.И. Робинсон: «Солнечная символика правомерно приобретает генеалогический характер, и благодаря этому служит важным связующим компонентом двух эпически опознавательных эпох («дедов» – «внуков»). Генеалогические, политические, символические отношения Ольговичей, Всеславичей, Мономаховичей и Шаруканидов связываются историческим единством, и эти связи в родовом эпосе прослеживаются вплоть до «Слова о полку Игореве». [52; 32–33].
Зробивши родослівну князів Ольговичів, пращурів і рідних Ігоря, і зіставив її з таблицею сонячних затемнень, А. Робинсон виявив, що хто-небудь у представників цього роду помирав саме в рік Сонячного затемнення. А затемнення 1 травня 1185 року, яке застало Ігоря вже у поході, було 12-им сонячним затемненням біди в його роду. На такий зв’язок затемнень і смертей представників роду Ольговичів звернули увагу і літописці. Ігор же всупереч знаменням лишився живим. Саме цей факт, на думку Робинсона, і спонукав автора розповісти саме про цей похід у своєму «Слові». В контексті твору образи сонця звичайно мають і символічне значення. Як і у всій давній поезії, воно знайшло вираження у формі боротьби «тьми» (зла, війни, ворогів, половців) і «світла» (добра, миру, русичів).
Показовим, на думку Робинсона є те, що в невеликому по об’єму тексті «Слова» сонце названо 7 разів. 7 – магічне число, символ гармонії і досконалості.
Зустрічаємо ми у «Слові о полку Ігоревім» і відлуння тотелізму. З ним пов’язаний мотив метаморфози, який можна простежити в «зооморфній» поведінці героїв:
Всеслав
… скочив к граду Києву
і діткнувся ратищем золотого стола
київського.
Скочив од них лютим звірем опівночі з
Білгорода…
князям городи рядив,
а сам вночі вовком бігав… (45)
утікаючи з полону, Ігор:
князь поскочив горностаєм в комиші
і білим гоголем на воду.
Упав на бистрого коня
і скочив з нього сірим вовком,
і помчав до лугу Дінця,
і полетів соколом під млою… (57)
половець Овлур, який допомагає Ігорю утікати з полону, коли його кінь стомився
Коли Ігор соколом полетів,
тоді Влуч вовком помчав (57)
Ярославна хоче летіти до чоловіка зозулею.
З давньою язичницькою міфологіє пов’язаний мотив віщих снів, який дуже часто зустрічається і в епосах, і у чарівних казках. Давня людина гадала, що під час сну душа людини покидає тіло і мандрує по трьом сферам світу, розмовляє з духами предків та богами і від них дізнається знань про майбутнє. Це майбутнє у снах уявляється у вигляді символічних картин, суть яких людина повинна відгадати сама. Саме такий сон Святослава.
Присутня в «Слові о полку Ігоревім» і міфологічна числова символіка, яка зв’язана з цифрами 2, 3, 4, 7 [1; 30]. Дві битви з половцями, князь Ігор утікає з половецького полону вдвох з Оврулом, їх переслідує Гзак і Кончак, два рази згадується ім’я Дажбога, у трьох різних тварин перетворюється Боян, чотири князя беруть участь у поході на половців, до чотирьох стихій звертається Ярославна, після «злотого» слова йде сім авторських звертань до найбільш могутніх князів з проханням виступити в похід:
Вступіте, господарі, в золоті стремена
за обиду часу нашого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославовича!
Як ми вже наголошували раніше 7 разів згадується слово «сонця». Коло замикається: сонце попереджувало про небезпеку, сонце допомагало утікати з полону, сховавшись і наславши тьму, Сонце радіє поверненню Ігора:
«Сонце світиться на небесах –
Ігор князь в Руській землі», –
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва (63)
В тексті «Слова о полку Ігоревім» ми зустрічаємо такий елемент міфологічного мислення як анімізм. Він виявляється в одухотворенні природи та її стихій. Вся природа застерігає Ігора про небезпеку:
Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено
і поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступило;
ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила (11)
Перед другою битвою:
Кривавії зорі світ провіщають;