Деякі розповіді літопису об'єднані особливим, епічним стилем зображення дійсності. Це поняття відображає перш за все підхід оповідача до предмету зображення, його авторську позицію, а не тільки чисто мовні особливості викладу. У кожному такій розповіді в центрі - одна подія, один епізод, і саме цей епізод складає характеристику героя виділяє його основну межу, що запам'ятовується; Олег (у розповіді про похід на Царьград) - це перш за все мудрий і хоробрий воїн, герой розповіді про білгородський кисіль - безіменний старик, але його мудрість, що в останню мить врятувала обложене печенігами місто, і є тією характерною межею, яка завоювала йому безсмертя в народній пам'яті.
Інша група розповідей складена самим літописцем або його сучасниками. Її відрізняє інша манера оповідання, в ній немає витонченої завершеності сюжету, немає епічної лаконічності і узагальненості образів героїв. Ці розповіді в той же час можуть бути більш психологічними, реалістичнішими, література обробленими, оскільки літописець прагне не просто повідати про подію, а викласти його так, щоб справити на читача певне враження, змусити його так чи інакше віднестися до персонажів оповідання. Серед подібних розповідей в межах «Повісті минулих літ» особливо виділяється розповідь про засліплення Волошки Теребовльського (у статті 1097 р.).
Емоційно яскравим предстає епізод про страшну долю обмовленого князя, він викликає співчуття до нього, виражене ним бажання з'явитися перед богом «в тій сорочці кроваве» як би нагадує про неминучу відплату, служить публіцистичним виправданням цілком «земним» діям князів, що виступили війною проти Давида Ігоревича з тим, щоб відновити права Волошки на долю, що відняла у нього.
Так, разом з літописним оповіданням починає формуватися особливий, підлеглий літописному жанр - жанр повісті про княжі злочини. Все літописне оповідання пронизує етікетність, особливо в тій його частині, яка витримана в стилі монументального історизму. Літописець відбирає в цих випадках для свого оповідання тільки найбільш важливі, державного значення події і діяння. У стилі монументального історизму ведеться, наприклад, виклад подій часу Ярослава Мудрого і його сина - Всеволода. Наприклад, опис битви на Альті, що принесла Ярославу перемогу над «окаянним» Святополком, - вбивцею Бориса і Гліба (у «Повісті минулих літ» під 1019 р.).
Поєднання стилів монументального історизму і епічного в «Повісті минулих літ» створили її неповторну літературну зовнішність, і її стилістичний вплив виразно відчуватиметься впродовж декількох століть: літописці почнуть застосовувати або варіювати ті літературні формули, які вперше були спожиті творцями «Повісті минулих літ», наслідувати наявним в ній характеристикам, а іноді і цитувати «Повість», вводячи в свій текст фрагменти з цього пам'ятника.
«Повість минулих літ» зберегла нам від дописемного періоду Русі зміст декількох героїчних переказів саме цієї дружинної поезії. Їх основною темою були сміливі походи російських дружин на головний і багатющий центр тодішньої Європи - Константинополь. Незвичайно зухвалі походи русичів створили особливо сприятливі умови для розквіту героїчної пісні. Відгомони цієї дружинної поезії звучать в літописних розповідях про походи на Царьград Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Святослава. Вони присутні в розповіді про те, як Олег повелів своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. З попутним вітром кораблі розвернули вітрила і з поля підійшли до Царьграду. Перелякані греки запропонували мир і дань. Дружинні пісні розповідали про те, як Віщий Олег відмовився прийняти під стінами Царьграда запропоновані йому на знак світу страви і вина, якими греки збиралися його отруїти. Залишки дружинних пісень про Олега можна бачити в розповіді «Повісті минулих літ» про щит, який Олег прибив над брамами Царьграда, "показуя перемогу". Нарешті, і переказ про смерть Олега від улюбленого коня через пісні перейшов в літопис і розповсюдився по всій Північній Європі, в місцевих переказах Ладоги і в скандінавських сагах.
Відгомонами дружинних пісень з'явилися і розповіді літопису про знамениті бенкети Володимира Святославича. Спогади про ці бенкети, для яких варилося по 300 провар меду, на яких була "множина від мяс, від худоби і від зверіни", збереглися в сучасних билинах. Свідомість дружиною своєї сили і значення виразно виражена в літописному описі одного з бенкетів, складеному літописцем також, очевидно, на підставі дружинної пісні. Дружина ремствує на князя за те, що їй доводиться є дерев'яними ложками, а не срібними. Понад усе на світі люблячи свою дружину, Володимир, згідно цьому дружинному переказу, наказав «іськовать їй срібні ложки». "Сребромь і золотцем не імам налесті дружини, а дружиною налізатиму сребро і золотий, якоже дід мій і отець мій доїськася дружиною золотця і сребра".
Особливо рельєфна в «Повісті минулих літ» створена на основі дружинних пісень характеристика безстрашного князя Святослава, все своє недовге життя що провів в далеких походах. «Князеві Святославові в'зраст'шю і в'змужавшю, нача завивання совкупляті многи і хоробрі, і легко ходячи, аки пардус (як гепард) війни многи творяше. Ходячи, віз по собі не возяше, ні котьла, ні мяс варивши, але потонку порізавши чи конину, чи зверіну, або яловичину на углех випік ядяше, ні шатра імяше, але под'клад лав поста і сідло в головах; тако ж і інше завивання його вси бяху. І посилаше до країн, глаголивши: «Хочю на ви іті». Коли переможені ним греки, бажаючи випробувати його, прислали йому численні дари - золото і знамениті візантійські паволоки, Святослав не поглянув на них, наказавши отрокам заховати принесене. Коли ж греки принесли Святославові меч і іншу зброю, Святослав прийняв їх в свої руки, пестив, хвалив і просив вітати візантійського царя, що послав йому їх. Грецькі посли жахнулися войовничості Святослава і, повернувшись до царя, сказали: "Лютий це мужь хочеть биті, яко маєтки не брежеть, а оружье емлеть. Іміся по дань". І послав цар своїх послів до Святослава, кажучи: «Не ходи до граду, возмі дань їжаку хощеши».
Оцінюючи значущість «Повісті», слід перш за все підкреслити глобальність мети, яку ставили перед собою всі літописці, - показати витоки виникнення Російської землі в історичній перспективі. Надзадача припускала багатоплановість викладу, обхват широкого круга найрізноманітніших по своєму характеру історичних подій. Все це задавало Повісті ту глибину, яка забезпечувала її соціальну поліфункціональність.
Про значущість «Повісті» для літератури свідчить також той факт, що літописці використовували багаті традиції усних публічних виступів. Усні витоки давали головним чином матеріал, зміст і ідеї для побудови руської історії, частково її стилістичне оформлення, мова. Традиції ж писемності вводили весь цей матеріал в звичні для середньовічної книжності композиційні рамки. Договори, юридичні документи і встановлення також вносили свій внесок до формування руської літературної мови.
Важливо відзначити, що середньовіччя не знало «авторського права», авторської власності в нашому сенсі цього слова. Над автором панував читач він же часом був і переписувачем, і редактором книги. Отже, «Повість минулих літ» - це результат колективної літературної праці. Саме тому спроби відновити первинний «авторський» текст «Повісті минулих літ» (А.Шлецер) або знайти єдиного автора для літопису Київського XII ст. (Татіщев, Шлецер) і Новгородського XI ст. (Татіщев, Міллер) давно залишені наукою.
Форма зведення, в яке вдягнулася староруська історична «Повість», тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю її авторів. Читач цінував документальність, реальність події, а не тонкощі художнього зображення. Разом з тим, реальністю для читача були знамення, чудеса, прогнози і тому подібне Ці чинники також слід віднести до особливостей «Повісті».
Ще в 1907 р. Іван Франко вперше спостеріг, що оповідання про напад печенігів у 972 р. в нашому «найстаршому літописі» «уложене віршами, які з літописного тексту можна реконструювати». Досліджуючи далі «Повість минулих літ», Франко не тільки визначив дві великі групи віршованих текстів у літописі, а й зробив спробу визначити характерні особливості літописної поезії: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, але тонічними; з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5-ти наголосів. Сей розмір досить докладно відповідає розмірові великоруських епічних пісень, так званих билин, який таким способом являється витвором не великоруського племені, а прастарою віршовою формою, витвореною в Південній Русі, правдоподібно, не пізніше X ст.».
І. Франко вказав, що найменшою віршовою мірою є вірш із двома наголосами, як окрема віршова цілість, далі з 3, 4, 5-ма наголосами. Зроблене відкриття він вважав «ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки при критиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досі темного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей від пізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові».