Висновки до першого розділу
Отже, фрейдівський психоаналітичний метод, що спонукав людину XX ст. заглянути собі в душу чесними очима, осмислити приховане у глибинах психічного не виключити зі свого життя несвідоме, активно пізнати його, не просто усвідомити неусвідомлюване, а використати його в організації власного життя і діяльності розглядав людську психіку в контексті просвітницького світогляду, що ґрунтувався на опозиціях: “раціональне — емоційне”, “наукове — релігійне”, “елітарне — масове”, “чоловіче — жіноче” тощо. Це був світогляд з орієнтацією на ідеали епохи Модерну, заснованої на раціональному пізнанні. Фрейдівська психоаналітична реформа людини не зробила людство щасливішим, а лише зробила його свідомішим.
Психоаналіз свідомо чи несвідомо виконував головне культурне завдання — виправдання епохи Модерну з її диктатурою розуму. Про це свідчили акценти фрейдівських парадигматичних опозицій, основні з яких: патріархат — матріархат, свідоме — несвідоме, раціональне — ірраціональне, інтелектуальне — емоційне, культурне — сексуальне, наукове — релігійне. Подавши психологію статей (передусім чоловіка як вищої людської істоти, наділеної самостійною сексуальністю та розвинутим інтелектом — вищою природою, що зумовлює вищу культурну потенцію), Фрейд біологічно обґрунтував доцільність раціоцентричної, патріархальної епохи.
Пригнітивши одкровення, сакральне, ірраціональне, емоційне, фемінне, епоха Модерну закладала основи свого “апокаліпсису”. Ставши автором психоаналітичної реформи світу, Фрейд не знав, що прагнув порятувати вмираючу епоху, на зміну якій уже заступав Постмодерн. Сам Фрейд може бути репрезентований як модерніст, герой порубіжжя, один з останніх великих культурних героїв епохи Модерну, який обстоював її раціоцентричну традицію, і як предтеча, провісник нового культурного повороту: культура, озброївшись фройдівським усвідомленням несвідомого, вирушала на пошуки нової постмодерністської ідентичності.
Аналіз несвідомого дав нову основу для психологічної інтерпретації людини. Психоаналітична теорія, з одного боку, утверджувала раціоцентризм, ідеал самодостатньої інтелектуальної людини, а з іншого — завдавала удару по раціоцентризму, руйнуючи зсередини ще раз людини Модерну. Концепція «несвідомої» людини м різних переосмисленнях розвинула не лише психоаналітичну проблематику, а й гуманітарні науки XX ст. загалом.
Увага до феномену несвідомого, аналіз сексуальності, еротичної психології тощо програмували нетрадиційні інтерпретації в культурології, філософії, літературознавстві. Реальність несвідомого у Фрейда зводилася перед усім до сексуальності. Для патріархальної епохи ставлення до сексу як до зла з жіночим обличчям, фрейдівський аналіз психосексуальності (дитячої несвідомої сексуальності, психопатології сексуальної пригніченості, бісексуальності, гомосексуальності) сприймався як бомба, що підриває консервативну суспільну структуру, породжує прагнення сексуальної свободи, відмову від багатьох патріархальних стереотипів людської поведінки тощо. Фрейд, який ідеалом вважав підкорення низьких інстинктів розуму, несподівано стад символом сексуальної революції. Раціональні обмеження фрейдівської психоаналітичної теорії зумовили її розвиток. Так, надмірний біологізм у поясненні людини і недооцінка соціального фактора у фрейдівському психоаналізі активізували проблему несвідомих соціальних феноменів.
Сучасність надає змогу В. Петрову розкрити те, що відбувалося у суворих випробуваннях революцій, у руїнах двох світових воєн, що стали тотальними, в спустошеннях бомбардувань, у досвідах державних струсів, в експериментальних знищеннях мільйонів, у плановому регламентуванні голоду, тереневого простору й переселюваних людських мас ми пізнаємо, що теза про зміну епох не є жадною абстракцією містика або доктринера, а наочною істиною, суцільно втіленою в нашу сучасність
Отже, психоаналітичний підхід, увірвавшись у гуманітарні науки, заклав основи синтезуючого літературознавчого дискурсу.
РОЗДІЛ 2. Авторська інтерпретація суперечливих образів постреволюційної доби у романах В. Петрова-Домонтовича
2.1 Заперечення вікторіанських чеснот у характерах “Нових Жінок” у романі “Дівчина з ведмедиком”
У добу Модерну повага до вікторіанської цноти враз змінилася інтересом до проблем статі. Тілесність, чуттєвість фізичного кохання, зображення нестандартних сексуальних стосунків — це те, що було помітне навіть поверховим критикам, а відтак вважалося підставою для численних звинувачень в аморальності, руйнуванні устоїв, зневазі до високого... Імен тут можна згадати багато. Українська пуританська критика початку століття дружно обрала об'єктом для викриття Винниченка, його нову мораль і “чесність з собою”, небажання й далі удавати, ніби людина — лише бюст, ніби змисловість, хіть, інстинкт визначають людську поведінку незрівнянно менше, ніж розум і романтичні поривання. Винниченкові спроби реабілітувати тілесність були в чомусь поверхово епатажними, в чомусь, може, навіть незграбними, проте тогочасна критика більше обурювалася, ніж аналізувала певні глибинні тенденції.
У ранньому модернізмі насамперед ішлося все ж не просто про моду на зображення сексуальності, не про дешеву гру задля завоювання неперебірливого читача, — йшлося про деструкцію традиційних понять фємінності-маскулінності й про розмивання узвичаєної межі між ними, про інверсію ґендерних ролей і про підрив патріархальних цінностей, визначальних для європейської культури впродовж століть. В українській культурі ці тенденції, важливі для мистецького процесу кінця XIX — перших десятиліть XX віку, не були згодом ані засвоєні, ані належно проаналізовані. Цим не в останню чергу пояснюється пуританський, патріархально-святенницький тон нашої літератури XX ст. Тут слід говорити про цілий комплекс проблем, серед яких вирізнимо, зокрема, концепт “нової жінки”, образ якої став чи не емблематичним для модерністської літератури. Про нього говорили у зв'язку з творчістю Генріка Ібсена, Вірджинії Вулф, Олів Шрайнер і багатьох інших письменників. Ібсен, автор “Лялькового дому”, “Гедди Габлер”, “Дикої качки”, чи не першим чутливо вловив цей визначальний переворот у суспільних стосунках, які вже не визначалися патріархальною вторинністю жінки. Французький історик писав: “Образ нової жінки був поширений у Європі від Відня до Лондона, від Мюнхена й Гейдельберга до Брюсселя й Парижа. Сексуально незалежна Нова Жінка критикувала наполягання суспільства на заміжжі як єдиній запоруці повноцінного жіночого існування, — писала Б. Шовалтер [4, 26]. В очах же загалу політично Нова Жінка була анархічною постаттю, яка загрожувала перевернути світ з ніг на голову и опинитися зверху в дикому карнавалі соціального й сексуального хаосу [4, 26].
На відміну від Парижа чи Мюнхена, у Києві й Львові поява нової жінки сприймалася менш апокаліптично. Адже непохитність патріархату в українському суспільстві видавалися куди очевиднішою, ніж у Західній Європі. Нові жінки Лесі Українки, зокрема, і в силу того, що вони зодягнені в історичні костюми, зосталися майже не поміченими. (Леся Українка якось саркастично відзначала у приватному листі, що земляки прийняли її “Кассандру” чи не за побутову драму з троянського життя.) Ольга Кобилянська була ідеологічною й одвертішою, проте і в її новелах, як “Природа”, “Некультурна”, феміністичний аспект зостався майже непрочитаним (або ж вони можуть бути зразком того, що деконструктивісти називають, спотвореним прочитанням, коли критична інтерпретація демонструє лише позицію критика, його абсолютну позазнаходжуваність і глухоту щодо твору).
Причому образи нових жінок цікаво розглянути навіть не в тих текстах, де виразно виявляється заангажованість емансипаційною ідеологією, а в зв'язку з ширшими тенденціями, з оцінками нової суспільно-культурної ситуації. Для увиразнення згаданих тенденцій варто порівняти жіночі образи двох провідних романістів двадцятих років, В. Домонтовича й В. Підмогильного. У Підмогильного, який орієнтується на класичний французький психологічний роман XIX ст., жінка здебільшого виступає як об'єкт жадання й підкорення. Фінальна демонстрація завойованого міста також має певні сексуальні конотації: “Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок”,- наголошує Ю. Загоруйко [29, 30].
Місто або відкидає, відторгує, або, як у фіналі роману, впокорено віддається, лягає під ноги, стає для героя джерелом насолоди й тріумфу.
Натомість герої Домонтовича у міському світі почуваються органічно, вони не агресивно перестрашені пришельці, яких виснажує альтернатива підкорити чи бути відторгнутим, вони в цьому топосі сформовані, з цією культурою нерозривно пов'язані. “У Петрова любов до цього міста є не завойовницькою, як у Підмогильного, а природною, — писала Соломія Павличко. — Ця відмінність між двома урбаністами має не одне пояснення, однак передовсім її зумовили кілька десятків кілометрів між Катеринославом, де народився Петров, і селом в околицях Катеринослава, в якому народився його земляк Підмогильний” [61, 418].