Психоаналіз як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи Віктора Петрова-Домонтовича і осмислення суперечливих характерів постреволюційної доби (стр. 9 из 16)

Ростислав Михайлович не задовольняється однозначними відповідями. Пошук шляху до Бога, шляху до синтезу - якраз ознаки часу, що не може ще пояснити, ствердити осягнену гармонію світобудови.

Прибулий до Дніпропетровська вчений консультант республіканського комітету, покликаного записати пам'ятки мистецтва і старовини, стає свідком боротьби, яку веде місцева інтелігенція (точніше — невелика її частина) за врятування Варязької церкви, що височіє на дніпровських схилах, і створення навколо неї культурно-історичного заповідника. Роль Ростислава Михайловича блискучого столичного представника, ерудита і дотепника, тут є роллю саме свідка, всерозуміючого, в чомусь внутрішньо солідарного з поборниками справедливої справи, але майже незмінно пасивного і найбільш зацікавленого в тому, щоб не вплутуватися в неї, — такого оповідача для цього сюжету обрав автор, і обрав, очевидячки, недаремно. Зрештою, й не боротьбу місцевих ентузіастів ставив він у центр своєї розповіді, а щось інше — сам “дух часу”, втілений в умонастроях різних

персонажів повісті, його культурну ситуацію. А вже збагнути , охопити компетентним поглядом високоосвічений Ростислав Михайлович, цей двох станів не боєць, що й казати, міг проникливо й тонко.

Це були часи, коли оглушливо гриміло слово “індустріалізація”, будувався Дніпростан і проводилась насильна колективізація (про яку, правда, згадок у повісті немає), коли сотнями закривалися, нищилися старовинні церкви, коли навіть у сфері побуту лунали ультралівацькі крики “геть родину!” і створювались робітничі гуртожитки-комуняки, де все мало підлягати усуспільненню. (Сталінський казармений соціалізм створював собі відповідну “романтику”). Власне кажучи, заради такої грандіозної “житлокомуни” (дніпропетровський, сказати б, прототип тих фаланстерів новітнього тоталітаризму) і проектувалося знести Варязьку Софію та весь район навколо неї. Ось послухайте, яку філософію тотального оказармлюванного суспільства і нещадної уніфікації людини розвиває Станіслав Бирський — такий собі сталінський технократ, ідеолог всеохопної нівеляції особистості: “Усе повинно бути усуспільнене, усе повинно бути підпорядковане крицевій владі партії: людина, її особиста вдача, її мораль, її погляди, її взаємини до людей, побут, житло. Ніщо не може лишитися в приватній ізольованості: ідеологія праця, особа. Усе підлягає уніфікації й централізації: мислення голови сільради й президента Академії наук. Ділянка поля й будівництво паротягів, вища математика й виробництво рукомийників” [26, 209].

Антигуманна теорія та “естетика” мають своїм логічним наслідком і страшну готовність пожертвувати мільйонами заради досягнення явно утопічної і водночас безмежно жорстокої мети: “Вже заздалегідь вичислені гекатомби жертв, мільйонові маси, що не витримають надлюдської надмірності цього вимушеного стрибка з царства необхідності в царство свободи” [26, 212]. Це теж з отих холодних розумувань інженера Бирського, в чиїй свідомості “гасла реконструктивної доби”, добре пам'ятні людям, що жили на початку 30-х років, доведені до якогось філософського гротеску, що часом, як відомо, може бути реальнішим за саму реальність... Невипадково поруч з ним у повісті згадується такий майже повсюдний тогочасний тип, як „...авербахівські адепти” (Л. Авербах — керівник РАППу, галасливий пультрапролетарський демагог, близький родич Г. Ягоди). В літературі, в мистецтві вони пізнаються за тим, що “всі стилі й усі епохи, усі твори й усіх мистецтв розкладають по різних полицях класово приналежності, дарма, що вони самі годуються при тому каламутного, сумнівної якості ідеологічною рідиною” [26, 232]...

І що з того, що Бирського, як і Авербаха, як і багатьох їм подібних, спіткав зрештою той самий кінець, на який вони прирікали гекатомби

жертви з народу? Востаннє, каже оповідач, він натрапив на ім'я філософствуючого інженера серед прізвищ, які згадувались у зв'язку з сенсаційним політичним процесом 1937—1938 року. “Після цього він перестав існувати. Підклав свого хмизу на вогнище гекатомби, яка спалила і його” [26, 243].

Щоправда, на силу й спромогу захисників національних цінностей Ростислав Михайлович (а по суті, й сам автор) теж дивиться без особливих, ілюзій. Людям “старої школи” і здебільшого немолодого віку, подвижникам своєї справи, які все життя віддали збиранню та охороні пам'яток минулого, більше практикам, ніж теоретикам культурницької праці,— їм нелегко було протистояти агресивній демагогії Бурських і всьому шалові безрозсудного ламання “старого”, який чорною хмарою сунув на них” [26, 245].

Захисники Варязької церкви, що складаються головним чином з місцевих музейних діячів, змальовані в повісті з безсумнівною симпатією, але — і з співчутливим смутком. Вони зворушливі в своєму безкорисливому ідеалізмі, морально високій відданості ділу, якому присвятили себе неподільно, але такі незахищені вони перед нещадним часом з їхнім мало не позавчорашнім, на погляд оповідача, стилем мислення, з їхнім наївним етнографізмом і «речознавством», які так легко обвинуватити в несучасності!