Міністерство освіти і науки України
Криворізький державний педагогічний університет
Факультет української філології
Кафедра української літератури
УДК: 821.161.2-31
Магістерська робота
на здобуття освітнього рівня магістра української літератури
Психоаналіз як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи Віктора Петрова-Домонтовича і осмислення суперечливих характерів постреволюційної доби
Студента Сулейманова А.А.
Керівник: Донченко Лариса Олексіївна,
кандидат філологічних наук, доцент
Кривий Ріг – 2006
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Філософські та історіософські параметри художнього та наукового дискурсів В. Петрова-Домонтовича
1.1 Психоаналіз – як методологічна парадигма вивчення модерних текстів
1.2 Історіософські погляди В. Петрова-Домонтовича (Бера) в художніх та наукових текстах
Висновки до першого розділу
Розділ 2. Авторська інтерпретація суперечливих образів постреволюційної доби у романах В. Петрова-Домонтовича
2.1 Заперечення вікторіанських чеснот у характерах “Нових Жінок” у романі “Дівчина з ведмедиком”
2.2 Сексуальна дисгармонійність як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи роману “Доктор Серафікус”
2.3 Відображення атикультурного прагматизму і нівеляція культурних цінностей у романі “Без ґрунту”
Висновки до другого розділу
Розділ 3. Дослідно-експериментальна робота щодо формування в учнів умінь і навичок аналізу психологічної прози
3.1 Визначення вихідного рівня сформованості умінь і навичок аналізу психологічної прози старшокласників
3.2 Дослідно-експериментальна робота по формуванню в учнів умінь і навичок аналізу психологічної прози
3.3 Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи
Висновки до третього розділу
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
ВСТУП
Актуальність дослідження. Психологічній прозі належить одне з провідних місць у розвитку вітчизняної літератури. Українська психологічна проза першої половини XX століття зазнала відчутних випробувань. Автори, чий інтерес до вітчизняної історії з кожним роком поглиблювався, доволі успішно подолали бар'єр між письмом, зануреним у підсвідоме і сучасними соціальними процесами.
У постреволюційний час українська література характеризується розмаїттям стильових течій і напрямів, їх одночасним співіснуванням. Цей період в літературі зазначався розквітом модерних течій , це і київські неокласики, серед них і Віктор Петров-Домонтович (Бер), художній доробок якого різножанрово і змістовно багатий. Історіософська думка митця приваблює читача цілісністю художньо-філософської концепції: твори відображають глибоке знання історії, вміння заглиблюватися в суспільні процеси, розкривати діалектику взаємин особистості та соціуму.
У філософії проблему „сенс життя і особистість” осмислювали: Е. Кант, З. Гегель, Г. Фіхте, М. Рубінштейн, І. Бичко, А. Москаленко та В. Сержантов, В. Шинкарук, В. Завгороднюк, Є. Мулярчук, Н. Мотрошилова, їх роздуми стали інтерпретаційним ключем нашого дослідження.
Творчістю Віктора Петрова почали цікавитися тільки протягом останніх десяти років, до цього часу він був більш відомий, як археолог. Творчість Домонтовича досліджували Ю. Загоруйко, Ю. Рибалко, В.Агеєва, Р. Корогодський, Ю. Шевельов (Шерех), Л. Новиченко.
Детальний перегляд та аналіз літературно-критичних статей, дає можливість стверджувати, що творчість В. Петрова в психоаналітичному аспекті ґрунтовно не розглядалась, а тому ми можемо говорити про наукову новизну роботи.
На основі опрацьованих нами наукових джерел із літературознавства, філософії, психології та педагогіки ми запропонували гіпотезу, суть якої полягає в тому, що обраний для дослідження літературний матеріал є орієнтиром у формуванні в школярів умінь та навичок аналізу психологічної прози.
Об'єктом дослідження є твори В. Петрова-Домонтовича “Доктор Серафікус”, “Дівчина з ведмедиком”, “Без ґрунту”, “Болотяна Лукроза” і процес їх вивчення в шкільній практиці.
Предметом дослідження є психоаналіз, як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи В. Петрова-Домонтовича.
Мета роботи полягає в тому, щоб шляхом аналізу творів осмислити художньо-філософські параметри творчості письменника та експериментально перевірити ефективність формування умінь і навичок аналізу психологічної прози в курсі шкільного навчання. Відповідно до визначеної мети ставимо такі завдання:
- ознайомитися і опрацювати дослідження філософів, літературознавців, педагогів, методистів з теми дослідження;
- висвітлити авторську концепцію поетики психологічних романів;
- осмислити важливість філософської категорії сенсу життя для особистості;
- проаналізувати психоаналітичну прозу В. Петрова-Домонтовича;
- теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність формування умінь та навичок аналізу учнями психоаналітичної прози В. Петрова-Домонтовича;
Вирішення поставлених завдань, необхідність перевірки у процесі дослідження вихідних припущень зумовили використання таких методів:
- вивчення методологічної, літературознавчої, педагогічної літератури з теми дослідження, аналіз програм і підручників, теоретичне узагальнення педагогічного досвіду;
- літературознавчий аналіз;
- описовий;
- культурно-історичний метод;
- констатуючий і формуючий експеримент, спостереження за процесом викладання курсу української літератури, психологічне тестування учнів, аналіз письмових робіт, метод ранжування, порівняння, зіставлення;
- індуктивний — узагальнення матеріалу та формування висновків;
Науково-теоретичною та методологічною основою дослідження є праці літературознавців: В. Агеєвої, В.Т. Дончика, Н.М. Ільницького, Н.В. Зборовської, Л. Новиченка, В.Д. Оскоцького, С.Д. Павличко, В.В. Фащенка, В.Г. Чумака, С. Шаховського; філософів: З. Фройда, Е. Фромма, Е. Канта, І. Франка, В. Гегеля, Г. Фіхте, М. Рубінштейна та І. Бичка, А. Москаленка, В. Сержантова, В. Шинкарука; психологів та методистів: В. Завгороднюка, Є. Мулярчука, Н. Мотрошилової, Г. Токмань.
Практична цінність дослідження полягає у застосуванні теоретично-практичного матеріалу та методичних рекомендацій під час проведення уроків, факультативів, позакласних заходів із вивчення літератури 20-40-х років XX століття, а також вивчення творчості у закладах вищого типу: коледжах, колегіумах, вузах (у роботі літературознавчих гуртків, на спецкурсах, під час написання курсових та дипломних тощо).
Апробація результатів здійснювалася на базі середньої загально-освітньої школи № 109 м. Кривого Рогу під час проходження педагогічної практики у 11-А класі. Основні положення роботи висвітлено в доповіді на студентській науково-практичній конференції - „Східнослов'янська філологія: здобутки та перспективи” (Кривий Ріг, квітень, 2006).
Структура роботи: дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
РОЗДІЛ 1. Філософські та історіософські параметри художнього та наукового дискурсів В. Петрова-Домонтовича
1.1 Психоаналіз – як методологічна парадигма вивчення модерних текстів
Традиційне літературознавство художній текст розглядало з позиції естетичної (формальної) та об'єктивної ідеологічної (національної, соціальної тощо) цінностей. Класичний психоаналіз, сформований працями 3. Фрейда, виявив модерну психоаналітичну цінність тексту, звернув увагу на необхідність осмислення несвідомої творчої активності. Основний зміст класичного психоаналізу мав новий девіз культу свідомості, яка зіткнулася зі світом несвідомого. Це яскраво демонстрували слова Фрейда: «Без світла, що його дає усвідомленість, ми б заблукали в темряві психології неусвідомленого...” [82, 34].
У XX ст. почався процес руйнування старого культурного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Класичній психології як консервативний науці 3. Фрейд протиставив авангардний психоаналіз, із яким пов'язав руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людства. Фрейдизм у психоаналітичній теорії XX ст. розглядається як класичний психоаналіз.
Класичний психоаналіз — авангардна теорія, що сформувалася у працях 3. Фрейда на порубіжжі XIX—XX ст. як дослідження психічного несвідомого.
Класичний психоаналіз постав усупереч класичній психології. Об'єктом дослідження традиційної психології була свідомість. Як наука про свідомість, класична психологія ототожнила свідомість і психіку. Цікавість до несвідомих психічних процесів у філософії та літературі, що особливо активізувалася на межі XIX—XX ст., сприяла виникненню теорії психоаналізу, в якій несвідоме стало об'єктом науки.
“Питання, чи поет творить свідомо чи несвідомо, належить до найстарших та заразом до основних питань літературної критики” [31, 8], — писав Іван Франко (1856— 1916) в епоху зародження фрейдівського психоаналізу. У його праці «Із секретів поетичної творчості» (1898) зазначено, що інтерес до проблематики несвідомого сягає найдавніших часів. Однак «Поетика» Арістотеля, визначивши поезію як свідоме перетворення міфів, пригнітила, на думку Франка, літературознавчий інтерес до несвідомих творчих процесів. Лише наприкінці XVIII ст. поетичну творчість знову почали розглядати як несвідоме натхнення. «Відкривачами несвідомого» Франко називав поетів романтичної школи. Орієнтований на німецьку культуру, він помітив у ній епохальний поворот інтелектуального пізнання в напрямі несвідомого. На думку Франка, несвідоме стало модерним об'єктом пізнання завдяки романтизму, в якому несвідомий елемент став основою поетичної образності; філософії песимізму Артура Шопенгауера (1788—1860), зокрема його основній праці «Світ як воля та уявлення» (1819); засновнику філософії несвідомого Едуарду фон Гартману (1842—1906), головна праця якого називалася «Філософія несвідомого» (1869) [31, 8]. Реальність несвідомих психічних процесів — це та сфера, що об'єднала літературу, філософію і психоаналіз.