- поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вести діалог людини ,,в ролі“ й людини ,,не в ролі“;
- фрагментарність, різкість, гранульованість, пропуски сюжетних елементів, перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді - тобто художній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленість героя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичного процесу;
- в одних випадках вживається інтенсивний час, в інших - ідея зв'язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського, або - зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивної швидкості його протікання та її суб'єктивного відчуття), щоб ,,підійти до пізнання законів історії, зрозуміти зв'язок між нею та окремим індивідом“ [8; 102];
- застосування різновиду парадоксу - спрощення заради інтелектуалізації - потяг до першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте, ,,побачити основні кольори різнобарвного спектру“; „персонажі інтелектуальної прози „випадають“ із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорні природні істини, вони роблять те, що з позиції „нормальних“ людей сприймається як дивовижне, чудне, безглузде“ [6; 330];
- різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо).
Отже, маємо підстави стверджувати, що достатньо представлена в українській літературі ХІХ - XX ст. інтелектуальна проза має низку яскраво виявлених ознак. Це дозволяє виділяти її серед інших різновидів прози - притчевої, філософської, міфологічної та інших - у самостійний жанровий підвид. Зрозуміло, специфіка розвитку національного літературного процесу наклала помітний відбиток на властивості інтелектуального роману, який в українській прозі незрідка виходить на сусідні жанрові ,,території“ (фольклорно-міфологічної, химерної та іншої прози), проте порівняння з подібними явищами в літературах інших народів переконує, що вирізнення такого жанрового різновиду романістики цілком виправдане.
1.2 Суспільні витоки та ідейно-естетична зумовленість появи в 60-70-х роках ХІХ ст. інтелігентів-ідеологів в українській літературі
Ситуацію, яка склалася в Росії після реформи 1861 р., Л. Толстой в ,,Анні Кареніній“ визначив як таку, коли все перевернулось і тільки укладається. Скасування кріпосного права не могло усунути його пережитків, боротьба з якими визначала характер суспільної атмосфери аж до 1905 р. Література, що була основною формою вияву суспільної думки в 60-70х pp. XIX ст., порівнюючи тогочасне життя, яке вступило на шлях капіталістичного господарювання, з минулим, дедалі більше намагається заглянути в майбутнє політичного й економічного розвитку Росії та визначити в цьому процесі свою роль [9; 29]. Саме література поставила питання ,,Що робити?“, щоб здійснити прогресивні зміни в суспільному житті. У середині XIX ст. література приходить до висновку, що „людина - це продукт свого оточення, розвитку своїх предків, природи та суспільства, серед яких вона живе, що з усіма цими чинниками вона зв'язана тисячами нерозривних ниток“ [30; 115].
Реалістична література, представлена головним чином письменника-ми-різночинцями, які вийшли з народу, перетворення суспільного життя бачила на демократичних засадах, в інтересах трудових мас. Основою кардинальних змін у соціальному й духовному житті 60-х років було, на їхнє переконання, розбудження свідомості народних мас і в першу чергу селянства. Перед літературою постало завдання не тільки викривати вади суспільного життя, а й пробуджувати віру у творчі можливості людини, в перемогу нових ідеалів, виступати на захист освіти, європейських форм життя, шукати в житті тих героїв, котрі б втілювали кращі риси людей нового, справедли-вого суспільства.
У пошуках відповіді на питання: що робити? - не було, й, очевидно, не могло бути однозначної думки. Існувало переконання, що несправедливі суспільні порядки можуть бути змінені силою розуму, без революційних заходів. Значна частина передової інтелігенції 60-70-х років перебувала під впливом теорії П. Лаврова, ,,людини великих знань і широти думки“ (М. Бердяев), який, підтримуючи просвітительські ідеї, підносив роль ,,критично мислячої особистості“, яка може ідейно впливати на маси. У 70-ті роки, особливо в період 1874 - 1875 pp., набув поширення масовий рух народницької інтелігенції, відомий як „ходіння в народ“.
В Україні народницький рух набуває специфічних рис, зумовлених боротьбою за національне визволення. За словами М. Драгоманова, саме народництво проголосило ідеї „української національної справи“. Широкий просвітительський рух був тим центром, який об'єднував представників прогресивної інтелігенції різних політичних течій на ґрунті практичної культурно-освітньої роботи. Ідеалом просвітителя-шістдесятника став ,,новий герой“, близький до народу, морально чиста людина, здатна повести за собою маси.
Серед перших творів російської реалістичної літератури про „нових людей“ були „Напередодні“ (1852), „Батьки і діти“ (1852) І.С. Тургенева, „Міщанське щастя“ і „Молотов“ (1861) М. Помяловського, „Що робити?“ (1863) М. Чернишевського, „Важкий час“ (1865) В. Слєпцова та ін.
Ці твори (особливо „Батьки і діти“ I. Тургенева й „Що робити?“ М. Чернишевського) стали одним із тих імпульсів, що спонукали письменників звернутися до теми інтелігенції, до створення нових характерів суспільне активної особистості.
Разом із тим, підкреслює Н. Зінченко, російську реалістичну літературу 60-70-х років не слід розглядати як якийсь зразок, модель розв'язання проблеми інтелігенції та народу в українській літературі [9; 30].
При всій спільності імперського політичного й економічного життя в Україні існували свої умови суспільного, національного та культурного розвитку, а відтак і свої проблеми літературного життя. Сказане, однак, не означає, що можна оминути той ідейно-естетичний досвід, якого набула російська реалістична література в 60-70-х роках. Він не тільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу.
Художній досвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активної особистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людини від обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту та багато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно стали помітним кроком на шляху художнього прогресу й більшою чи меншою мірою увійшли в арсенал літературної критики.
Ці критерії позначилися й на оцінці творів І. Нечуя-Левицького про інтелігенцію. На формування концепції нової особистості в демократичній літературі 60-70-х років XIX ст. безпосередній вплив мала сама дійсність, характер суспільно-політичної та естетичної думки в Україні. Особливої ваги у другій половині XIX ст. набула проблема національного самоутвердження, відстоювання прав рідної мови, національної культури й літератури. За це активно виступали діячі Кирило-Мефодіївського братства; ряд складних і суперечливих питань самоутвердження української літератури, її вільного розвитку зуміла підняти ,,Основа“ (1861-1862) - перший український літературно-критичний журнал. Провідною в „Основі“ була проблема національних прав українського народу, котрий має свою територію, історію, культуру, літературу, мову й повинен одержати широкі можливості для свого вільного розвитку.
Виняткове значення в політичному житті України мали Громади, які намагалися відродити національну свідомість народу, зберегти його від насильницької денаціоналізації, русифікації та полонізації. Нечуй-Левицький, будучи активним членом київської Громади, у своїй творчій діяльності прагне якнайповніше охопити всі сторони українського суспільного буття. На формування літературно-естетичних поглядів І. Нечуя-Левицького значний вплив мала діяльність кирило-мефодіївців і основ'ян (у першу чергу П. Куліша та М. Костомарова).
Загострилися національні проблеми з посиленням урядових заходів проти українського руху. Крім особистого переслідування українських діячів, це виявилося у винятково жорсткому цензурному режимі, який обмежував уживання української мови в друкові найвужчими рамками, в утисках української драматургії та сцени, в гонінні української мови в школі, в загальному ворожому ставленні до будь-яких проявів української національної свідомості. Та навіть найжорстокіша репресивна бюрократична машина неспроможна була придушити вияви духовної сили народу.
Надії на соціальне й національне визволення І. Нечуй-Левицький покладає саме на героя-інтелігента, який, на його думку, повинен стати ідеологом цього руху.
До появи ідеологічної роману ,,Хмари“ тема інтелігенції в українській літературі не розроблялася, хоча спроби порушити її були.
Першими серед таких творів стала повість „Майор“ (1859) і незакінчений твір „Українські незабудки“ П.Куліша. Письменник намагається змалювати образ ,,нової людини“ - інтелігента, який відзначається демократизмом та відданістю національній ідеї.
До теми інтелігенції в 60-х роках звернувся і О. Кониський (,,Пропащі люди“ - 1862, „Перед світом“ - 1866). „Нові герої“ його творів перебувають у процесі становлення. Не зовсім виразними (можливо, з цензурних міркувань) поставали інтелігенти і зі сторінок російських творів Марка Вовчка, зокрема в романі „Жива душа“ (1868).
Отже, хоч виведені образи інтелігентів і не давали повного уявлення про українського інтелігента як нового героя, вже сама спроба свідчила про назрілу потребу осмислення ролі національної інтелігенції в суспільному житті. Перші твори з життя інтелігенції в українській літературі були слабкими в художньому відношенні, характери - схематичні, невиразні, діяльність героїв-інтелігентів обмежена. Та все ж важливою була сама ідея появи ,,нового героя“ - інтелігента-демократа.