1.2 Історичний контекст роману І. Нечуй-Левицького ,,Хмари“
Використавши досвід своїх попередників (як в українській літературі, так і в російській), І. Нечуй-Левицький утверджує необхідність розвитку теми нового героя в українській літературі. Письменник прагнув реалізувати в художній формі своє розуміння ролі інтелігенції в національно-визвольному русі.
Майбутній автор ,,Хмар“ не випадково звернувся до жанру ідеологічного роману. У романі під пером І. Нечуя-Левицького ожила атмосфера київського ,,шістдесятництва“ XIX ст.
У 1861-1865 pp. майбутній письменник навчався в Київській духовній академії. То була особлива пора в житті прогресивної інтелігенції Російської Імперії. На зламі 1850-1860-х pp. Росія переживала своєрідну ,,відлигу“. Після задухи миколаївської доби починалася пора реформ - земельної, судової...
Певна лібералізація суспільства відчувалася й тими, хто жив у стінах духовної академії. Пізніше письменник згадував: „Тоді був гарячий час в руській літературі. Вийшов „Базаров“ Тургенева і критика на нього Писарєва. „Основа“ розворушила українське питання. Студенти були дуже цим усім заінтересовані, і змаганням не було кінця. Українці пережовували свої національні та літературні питання, але стріли в великоруських студентах велику опозицію. Всі вони, окрім трьох, стояли проти права української національності та літератури. В мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для „Основи“. Але вона швидко потім перестала видаватись [18; 264].
У центрі дискусій, що їх вели у своїх номерах „казеннокоштні“ студенти академії, найчастіше виявлялися дві проблеми: „нові люди“ і українське питання. Інтерес до них пробуджували в молоді „лучні журнали“ – „Современник“, „Русское слово“, „Время“, „Русский вестник“, а також перший україномовний часопис „Основа“, який видавав у Петербурзі П.Куліш.
Статті Д.Писарєва з їх радикалізмом змушували задумуватися над тим, як через „доцільну організацію праці“ прийти до „щастя людства“. Тургенєвський Базаров викликав суперечки про стосунки „батьків“ і „дітей“. А.М.Костомаров, чия стаття „Дві руські народності“ з'явилася на сторінках „Основи“, зачіпав болючі питання української самобутності та національнихперспектив... [23; 10].
Пишучи в 1871 р. роман „Хмари“, учитель сідлецької гімназїі Іван Левицький мовби воскрешав частку своєї молодості, що минула в Києві. Київ є головним місцем дії у творі. Що ж до часу дії, то починається повість із появи у „святому місті" тульських семінаристів ,,в місяці липні 183... року“ [1; 151]. Завершується ж часами ,,Основи“ й появи українських недільних шкіл (поч. 1860-х). Йдеться, отже, щонайменше про чверть століття!
Головна ідея роману-хроніки І. Нечуя-Левицького „Хмари“ - протест проти насильницької русифікації, соціального й національного гніту з боку царського самодержавства, символом чого виступають „чорні хмари“ (звідси й перша назва твору – „Чорні хмари“). Це „символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури“ [4; 354].
Уже експозиція сюжету засвідчила, що в голосі автора змагаються дві емоційні стихії. Розкішну (,,невимовно чудова“) панораму Києва з його ,,золотоверхими церквами“ [1; 152], схожими на „букет золотих квіток“, він малює із замилуванням, любов'ю до величі „давньої невмираючої української історії“ [1; 152].
Проте крізь захоплення пробивається й туга: колишня слава минулася; у Київській духовній академії (раніше - Могилянській) запанував чужинецький дух. Великоруський синод заходився втілювати в життя ,,ідею русифікації“, присилаючи в Київ семінаристів з різних губерній Росії („Великоруський Синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами“ [1; 154]), а натомість відправляючи українців у Москву й Петербург, ,,котрі не мають охоти туди їхати“ [1; 154]. Академія перетворилась у знаряддя великоросійської централізації. Те, що відбувається в її стінах, автор ,,Хмар“ змальовує із сарказмом, змішаним з жалем і болем.
І.Нечуй-Левицький, по суті, зауважує В. Панченко, підхопив інтонацію і дух Шевченкових ,,Великого льоху“ та ,,Розритої могили“: в обох письменників ідеться про драму національного занепаду України в обставинах миколаївської деспотії з її русифікаторською політикою і про відродженські потуги, що пробиваються всупереч усьому з надр занапащеної нації [23; 10].
Від перших відгуків на роман і до сучасних літературознавчих праць про цей твір висловлювались різні судження. Шовіністична і клерикальна преса зустріла вихід ,,Хмар“ І. Нечуя-Левицького украй вороже [33; 31]. Редакція київської газети ,,Друг народа“ висміювала письменника за створені ним образи, за ,,штучність“ мови роману, та й взагалі вважала твір ,,такою розумовою розбещеністю, якої не можна ні виправдати, ні пробачити...“ [10; 46]. Журнал ,,Киевские епархиальные ведомости“ намагався довести, що твір не відповідає дійсності і не має ніякого пізнавального значення [10; 46]. Очевидно, що навіть в урізаному цензурою вигляді цей роман був явищем незвичайним.
Іншу оцінку дав М. Драгоманов. Визнаючи ,,Хмари“ як твір загалом реалістичний і цінний, критик, однак, уважав невдалим змалювання Радюка, передусім за його нібито наївну боротьбу і протест проти ,,чорних хмар“, бо кращі люди того часу займалися, мовляв, конкретними серйозними справами[10; 46].
Критичне ставлення до роману виявив і О. Кониський. Нe заперечуючи реальності образу Радюка, Кониський все ж у дусі утилітарно-прикладного підходу до літератури вважає, що І.Нечую-Левицькому не вдалося зобразити героїв, які б „вивели нас з хмар“ або хоча б указали, „коли ж воно виясниться?“ Говорячи про Радюка в цілому позитивно, Кониський зазначає, що тодішні інтелігенти такого типу більше „говорили, кричали, гукали“, ніж діяли [15; 773-779].
Цінною для нас є думка одного з представників академічного літературознавства О. Пипіна. Відводячи І. Нечую-Левицькому почесне місце не тільки в українській літературі, а й у загальноросійському літературному процесі, Пипін відзначив новаторство письменника, котрий ,,зробив спробу малювати не тільки народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українські оповідачі; у своїй головній повісті ,,Хмари“ він зображав саме виявлення українського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його з ворожими елементами суспільності“ [24; 383].
Широко виступає на захист літературних позицій І. Нечуя-Левицького І.Я. Франко у статті ,,Ювілей І. Левицького (Нечуя)“: ,,Критики дорікали йому, ... в ,,Хмарах у фігурі старого Лемішки величав міщанське самодурство, а в фігурі Радюка дав карикатуру ,,нового чоловіка“. Уявляю собі, як мусили дивувати Івана Семеновича такі докори... ,,я змалював поляків, лемішок, радюків таких, яких бачив, без ніякої тенденції, а вже ви, панове критики, судіть їх і міряйте, як знаєте...“ [29; 375].
У пожовтневий час, поряд із ґрунтовними спробами розглянути роман на тлі суспільно-політичного і літературного життя 40-60-х років (Є. Кирилюк, А. Шамрай), були й виступи з яскраво виражених вульгарно-соціологічних позицій (В. Коряк, М. Мироненко).
Висновки до розділу 1
Література, що була основною формою вияву суспільної думки в 60-70х pp. XIX ст., мала помітний вплив на творчість І. Нечуй-Левицького. Письменник переживав загальне піднесення у зв’язку з деяким пожвавленням в українському громадсько-культурному життя (громади, недільні школи, журнал ,,Основа“).
Ідейно-естетичний досвід, якого набула російська реалістична література в 60-70-х роках, не тільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу.
Художній досвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активної особистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людини від обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту та багато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно стали помітним кроком на шляху художнього прогресу. Специфіка розвитку національного літературного процесу наклала помітний відбиток на властивості інтелектуального роману.
До появи роману І. Нечуя-Левицького ,,Хмари“ в українській літературі тема інтелігенції майже не розроблялась. Зразком, відштовхнувшись від якого, письменник створив цей оригінальний твір, стала творчість російського романіста І. Тургенєва.
Проте трактування ,,нової людини“ у І. Нечуя-Левицького своєрідне, воно суттєво відмінне від поглядів Тургенєва, оскільки у романі дається витлумачення такого типу інтелігента, як інтелігент-просвітянин, який обмежується програмою малих діл, дбаючи передусім про національні справи, не заглиблюючись по-справжньому в найголовніші – соціальні – причини бідування свого народу. Саме тому цей роман став новим явищем в українській літературі, що викликало гострі суперечки в літературній критиці.
Ставлення письменників до свого героя суперечливе. Це пояснюється тим, що він, усвідомлюючи необхідність боротьби проти деспотиму і національних утисків, побачив можливого борця лише в особі українофіла-народолюбця, методи якого були далеко не в усьому прийнятними й ефективними.
демократичний проза інтелігент особистість
РОЗДІЛ 2. Зображення інтелігенції різних напрямів старшого (Дашкович-Воздвиженський) і молодшого покоління (Радюк)
2.1 Дві різні долі: С. Воздвиженський і В. Дашкович