Увага: недостатньо розвинута довільна увага молодших школярів; домінує увага мимовільна, спрямована на нові, яскраві, несподівані та захоплюючі об’єкти; слабкість гальмівних процесів у цьому віці зумовлює також нестійкість уваги; стає довільнішою за умови створення такої атмосфери для цілеспрямованої діяльності, за якої вони привчаються керуватися самостійно поставленою метою; розвиток довільної уваги іде від керування цілями, поставленими перед дітьми дорослими, до реалізації самостійно сформованих цілей, від постійного контролю з боку вчителя до самоконтролю; зростає обсяг і стійкість уваги; тісно пов’язана з важливістю навчального матеріалу; залежить і від доступності та посильності навчальних знань, поставлених перед учнями, а також від уміння вчителя так організувати процес навчання, щоб охопити ним усіх учнів класу; однією з причин нестійкості уваги у цьому віці є передусім недостатня розумова активність дітей, зумовлена як недосконалими методиками навчання, так і рівнем їхньої готовності до навчальної діяльності, нездатністю переборювати труднощі, станом здоров’я тощо. [11, с.12-14]
Мовлення:
У молодшому шкільному віці: на початку шкільного періоду розвитку дитина вже володіє певним словниковим запасом та граматикою мови:
Новим у розвитку мовлення є передусім свідоме вживання різних форм слова, оволодіння письмом, збагачення внутрішнього мовлення.
Змінюється співвідношення вживаних категорій слів, зростає словниковий запас, урізноманітнюються функції мовлення, удосконалюється його синтаксична структура тощо. Діти оволодівають писемним мовленням, у морфологічній структурі якого під впливом навчання відбуваються зміни.
Збільшується кількість слів і речень у письмових роботах, зростає
швидкість письма, підвищується його якість. Засвоєнню письма передує оволодіння читанням, успіхи в якому залежать передусім від методів навчання процесу мовлення, що відбувається внаслідок оволодіння рідною мовою, її лексичними, граматичними, фонетичними можливостями.
Розвивається мовлення і як засіб спілкування з іншими людьми, і як спосіб набування знань, і як інструмент творення та засіб вираження емоційних станів та вольової регуляції поведінки, і як об’єкт вивчення.
Уява: надзвичайно бурхлива, яскрава, із характерними рисами некерованості, у процесі навчання вона поступово розвивається; вдосконалюється відтворювальна уява, яка стає реалістичнішою та керованішою; інтенсивно формується і творча уява; на основі попереднього досвіду виникають нові образи, від простого довільного комбінування уявлень діти поступово переходять до логічно обґрунтованої побудови нових образів; зростає швидкість утворення образів, а також вимогливість дітей до витворів; на основі власного життєвого досвіду у дітей з’являються нові образи і діти переходять на вищий щабель - від простого довільного комбінування переходять до логічно обґрунтованої побудови нових образів.
Мислення:
Суттєві відмінності простежуються у розвитку мислення молодшого школяра: здійснюється перехід від наочно - образного, конкретного мислення, притаманного дошкільнятам, до понятійного, науково -теоретичного. Конкретність мислення першокласників виявляється передусім у тому, що при розв’язанні розумового завдання вони опираються на означені словами конкретні предмети, їх зображення або уявлення. Їм легше проаналізувати конкретний факт та зробити відповідні висновки, ніж навести приклад до загального правила. [14, с.22]
Мислення дитини змінюється під впливом навчання в структурі співвідношення образних і понятійних, конкретних і абстрактних компонентів на користь зростання ролі останніх.
Завдяки мисленню школярі вчаться визначати відомі їм поняття, виділяючи загальні та істотні ознаки об’єктів, розв’язувати дедалі складніші пізнавальні і практичні завдання, виконуючи потрібні для цього дії та операції й виражаючи результати в судженнях, поняттях, міркуваннях і умовиводах.
Аналіз на початках має передусім практично - дієвий і образно - мовний характер. Від елементарного аналізу, коли до уваги береться лише якась частина предмета, діти поступово переходять до комплексного, прагнучи розглянути усі частини чи частини предмета пізнання, хоча ще не вміють встановлювати взаємозв’язки між ними. [2, с.20 - 22]
Аналіз поступово пов’язується із синтезом, однак для молодших школярів перший є доступнішим розумовим процесом: їм легше виділяти в цілому, ніж об’єднувати у ціле окремі поняття (А. Валлон, І. Ломпшер).
Засвоєння молодшими школярами уміння порівнювати підносить їх аналітико - синтетичну діяльність на вищий рівень.
Аналіз поступово переходить в абстрагування, яке стає важливим компонентом розумової діяльності учнів, необхідним для узагальнення і формування понять.
Під впливом вимог навчальної діяльності поступово вдосконалюються і способи узагальнення: від переважно наочно - мовних способів діти переходять до уявно - мовних, а згодом - і до понятійно-мовних. Відповідно змінюються і результати узагальнення.
Спеціальна робота, спрямована на формування умінь узагальнювати, групувати, класифікувати об’єкти, є умовою успішного розвитку у молодших школярів даної розумової операції. Узагальнення виступає основою розвитку конкретизації, тобто уміння застосувати результати узагальнення в нових пізнавальних і практичних ситуаціях.
Експериментальні дослідження пошукового характеру переконливо довели, що за дотримання ряду умов можна забезпечити набагато ефективніший перехід учнів не тільки від конкретного до абстрактного, а й від абстрактного до конкретного (В.В. Давидов, С.Д. Максименко та ін.).
З віком зростає кількість індивідуальних умовиводів, змістовність та істинність яких залежить від накопиченого дітьми досвіду (М.Н. Шардаков). Водночас формуються і дедуктивні міркування, які ґрунтуються спочатку на конкретних узагальненнях, основою яких є чуттєві спостереження, а згодом - і на абстрактних судженнях, підкріплених конкретною ситуацією (С.Л. Рубінштейн). Індуктивними умовиводами молодші школярі оволодівають швидше.
Спостерігаються істотні індивідуальні особливості розумової діяльності молодших школярів, виражені у рівнях розвитку операцій аналізу і синтезу, абстрагування і узагальнення, у співвідношеннях конкретно - образних і абстрактно - словесних компонентів, гнучкості мислення. [2, с.22]
Пам’ять: у молодшому шкільному віці пам’ять розвивається передусім у напрямку посилення її довільності, зростанні можливостей свідомого керування нею та збільшенню обсягу смислової, словесно - логічної пам’яті. Змінюється співвідношення мимовільного і довільного запам’ятовування на користь зростання ролі останнього. Дослідні дані свідчать, що при вмілому керівництві навчальною діяльністю молодші школярі вже можуть виділяти у зрозумілому для них матеріалі опорні думки, пов’язувати їх між собою і завдяки цьому успішно запам’ятовувати; розвивається також здатність до довільного відтворення матеріалу. Однак без педагогічної допомоги діти, як правило, використовують тільки найпростіший спосіб довільного запам’ятовування і відтворення - переказування. Спроби застосувати продуктивніші способи ускладнюють роботу; розвиток довільної не означає ослаблення мимовільної; мимовільна пам’ять молодших школярів характеризується новими якісними особливостями, що зумовлюються новим змістом та формами діяльності. Мимовільне запам’ятовування і відтворення включається у систематичне виконання дітьми навчальних завдань, завдяки чому, а також внаслідок подальшого розвитку мислення, ці процеси стають систематичнішими і продуктивнішими; під впливом навчання у молодших школярів формується логічна пам’ять, внаслідок чого суттєво змінюється співвідношення образної та словесно - логічної пам’яті. Важливою умовою ефективності цього процесу є педагогічне керівництво, спрямоване на забезпечення розуміння (аналіз, порівняння, співвіднесення, групування тощо) учнями навчального матеріалу, а вже потім - заучування його; зростає продуктивність, міцність і точність запам’ятовування навчального матеріалу. Зумовлено це оволодінням учнями досконалішими мнемонічними прийомами; підвищується точність упізнання об’єктів, причому спостерігаються якісні зміни у цьому процесі. Наприклад, першокласники, впізнаючи об’єкти, більше спираються на їх родові, загальні ознаки, а третьокласники більшою мірою зорієнтовані на аналіз, виділення в об’єктах специфічних видових та індивідуальних ознак.
У навчальному процесі здійснюється систематичне і послідовне формування тих особистісних знань, які підводять школяра до активної позиції у навчальній діяльності. Учень проявляє активність, самостійність у навчанні, пізнавальний інтерес, оволодівають значними регулюючими можливостями і активності, і самостійності. Весь комплекс цієї логічно освіти умовно можна рахувати механізмом становлення активної позиції школяра в навчальній діяльності.
Не дивлячись на розширене оперування в педагогічній теорії і практиці терміном „ активність", це поняття вважається дуже складним. Науково воно трактується по - різному. Одні порівнюють активність з діяльністю, інші рахують активність результатом діяльності, ще інші стверджують, що активність - більш широке поняття, ніж діяльність, і т.д. Для нас Вано виявити основні сторони цього важкого аспекту діяльності.
Перш за все, активність, як особистісне навчання, виражає особливий стан школяра та його відношення до діяльності (уважність, розташування, жива участь у загальному процесі, швидке реагування на зміни обставин діяльності)
Якщо діяльність представляє собою поєднання об’єктивно - суб’єктивних властивостей, то активність - належить людині, і в більшій мірі - суб’єкту діяльності.