В рідному селі Панас Мирний вчував вираження народної душі, наших думок і почуттів / «Про мову», 1910/. Славлячи «благовісне, пророче слово» Шевченка, він утверджував силу «любові до рідного слова» / «Рідна мова», 1901/. У своєму поетичному Маніфесті закликав українське письменство силою «слова живого» підіймати гноблений народ, йти «між люди», їх «виручати з біди» / «До сучасної музи», 1905/.
В інших умовах ідеї рідного слова розвивав Іван Франко: «Нам треба виробити найкардинальніше природне право школи – право рідної м о ви». / «В обороні прав нашої мови», 1912, львівський журнал «Учитель»/. Та ще на зорі XXвіку І.Я. Франко вбачав у ріднім слові нескорений дух українського народу, – він писав: «У нас був тільки один заряд – живе, рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло… Слово… витвір людського духа, проявило чудотворну силу…» / «З останніх десятиліть XIXвіку». – «Літературно-науковий вісник», 1900, №9/.
…Минатимуть віки, минатимуть покоління, – а рідна мова все становитиме єдиний грунт, де проростатиме національна школа – душа і розум народу. І світочі України завжди плекатимуть її, розтерзувану «впутах» тирана, на всьому шляху страдальницького її утвердження в житті і школі перегукуватимуться з Біблією, з Коменським і Ушинським. Наш пророк «Апостол правди і науки» виборював її свої'м «Кобзарем». І для заборонених народних шкіл складав перший істинно український «Буквар», який «святим духом» його «Молитв» рідною мовою «научав людей беззаконних слів правди і любові, єдиному святому закону», щоб «по-своєму глаголать» /Т.Г. Шевченко/.
З історичного досвіду і сучасної дійсності, як і з вимог самого життя, переконуємося що нові підходи до навчання і виховання поколінь, чого вимагає розбудова національної школи, а в ній – літературна освіта, будуть плідними тільки в спільній творчій праці педагога з вихованцями над освоєнням невичерпної національної спадщини. Результативність же її визначальною мірою залежить від осягнення всього шляху боротьби за національну школу, становлення і розвитку в ній духовної основи народу, «духовного вираження» особистості рідного слова.
Впродовж усього шляху боротьби українського народу за рідне слово в рідній школі його національні бажання дедалі більше зливалися з загальнолюдськими прагненнями, що й становить історико-суспільну основу концепції національної школи.
Мова – унікальне явище, важливий засіб спілкування і впливу, збереження й засвоєння знань, скарбниця духовної культури народу, основна форма прояву національної свідомості, предмет особливої гордості її носіїв. Ф.І. Буслаєв писав: «Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що навчити її – означає розвивати духовні здібності» [8, 3].
Рідній мові належить чи не найважливіша роль у формуванні особистості, рідною вважається мова всієї нації, мова предків, що пов'язує людину з її народом^ попередніми поколіннями, їх духовним багатством [31, 120]. Значення рідної мови важко переоцінити. Людина вбирає в себемову з молоком матері, завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Справді, «надзвичайно важливо, щоб кожний сучасник усвідомив, що рівень володіння мовою є виміром духовності людини та суспільства, отже – виміром загального поступу», – зазначала А.Д. Дейкіна [1,3].
Великого значення вивченню української мови надавав К.Д. Ушинський: «Вільне володіння рідною мовою сприяє розумовому й загальному розвиткові дітей, успішному засвоєнню інших предметів, формуванню їхньої національної свідомості, української ментальності, моральних переконань [66, 16].
Тому засвоєння рідної мови здійснюється, починаючи з осмислення суті слів УКРАЇНА, УКРАЇНЕЦЬ, КИЇВСЬКА РУСЬ, КОЗАК, ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, РІДНА МОВА. Повернення духовності, генетичної пам'яті народу починається з вивчення рідної мови.
Роль шкільного курсу української мови у формуванні особистості, свідомого й активного громадянина незалежної України важко переоцінити. Адже вивчення мови-то поглиблене пізнання народу, ознайомлення з його етнічним корінням, витоками духовності, менталітетом та разом з тим самоаналіз, пізнання кожним себе. Однак можливості виховання у школярів почуття національної гідності, самосвідомості, закладені в предметові навчання, необхідно вдумливо реалізувати, для чого під час підготовки учителем кожного уроку має бути присутня ідея такого виховання.
Особливо великі виховні можливості закладені в розділі «Загальні відомості про мову». Цей розділ має давати знання з найактуальніших питань життя і функціонування української мови, систему теоретичних відомостей, необхідних для самостійного усвідомлення трактування лінгвістичних проблем, розв'язання мовних питань, які постають перед людиною в нашому суспільстві.
Цей розділ охоплює три основні теми:
1. Мова як суспільне явище.
2. Українська мова – національна мова українського народу.
3. Українська літературна мова.
Працюючи над первою темою, школярі передусім ознайомлюються з роллю рідної мови в житті народу і кожного його представника. Основна увага при цьому загострюється на багатогранності і важливості функцій, які виконує мова. Усвідомлення суті не тільки комунікативної, а й гносеологічної, мислетворчої, експресивної, естетичної, культуроносної та ін. Функції суттєво позначаються на розумінні ролі рідної мови і ставлення до неї учнів.
Надзвичайно важливою для загальної лінгвостилістичної освіти і виховання національне свідомих громадян України є друга тема. Випускники школи повинні мати всебічні ґрунтовні знання про національну мову свого народу – її походження, розвиток, поширення, місце серед інших мов світу. Школярі мають ознайомитись із довгою історією лінгвоциду щодо української мови, основними методами його проведення (офіційна заборона, невизнання статусу самостійної мови, зневажливе ставлення до мови і її носіїв, звуження сфери функціонування, асиміляція, освіта чужою мовою). Такі знання створюють грунт для правильного розуміння мовних проблем, розвіють міф про другосортність української мови, розвінчуватимуть яничарство і манкурство.
Вивчаючи відомості про українську літературну мову, школярі з'ясовують поняття літературної мови, особливості її функціонування. Утвердженню національної самосвідомості сприяє докладна інформація про становлення і розвиток української літературної мови. Учні повинні знати, що витоки її сягають часів Київської Русі, високого рівня розвитку в усіх стилях вона досягла в період української державності (ХУІ-ХУП ст.), а нова, сучасна українська літературна мова склалась і розвивалась в умовах репресії, коли перебувала під забороною. Школярі мають знати укази, циркуляри, рішення і постанови, які частково, або й повністю заборонялидруковане українське слово, понижували статус, або й зовсім не визнавали існування української мови. Важливим у плані, як пізнавальному, так і виховному є ознайомлення школярів із бурхливим відродженням української мови в 20-ті р.р., коли вона почала функціонувати в усіх сферах суспільного життя, з русифікаторською політикою 30–80-х р.р. і станом літературної мови сьогодні. Проте, яке значення має українська літературна мова для формування національної свідомості добре сказати словами І. Огієнка: «Літературна мова-то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша її основа» [47, 12].
В старші класи приходять учні із сформульованими знаннями з рідної мови, тому навчання мови слід будувати так, щоб не просто повторювати вивчений раніше матеріал, а, враховуючи рівень підготовки старшокласників, поглиблювати, розширювати знання з мови, щоб учні, удосконалюючи свою мовну і мовленнєву компетенцію, збагачувались духовно. Це можливо за умов урахування інтегруючих факторів у змісті навчання мови й літератури.
Словесність є інтегрованим курсом, який дозволяє глибше пізнати слово і через нього самий дух народу, його національні риси. В основі курсу передбачено тісний зв'язок між вивченням мови і літератури через роботу з текстами (уривками художніх творів), при вивченні мовних одиниць і категорій, що вивчаються в старших класах.
Особлива роль у формуванні національної свідомості учнів належить аналізу текстів. Текст становить собою сукупність речень, пов'язаних змістом і лексико-граматичними засобами [17, 108], тому аналіз його в єдності змісту й форми дає можливість показати звукову красу української мови, формувати до слова, його значення, вчити дітей читати, слухати, говорити й писати рідною мовою. Учні засвоюють мовні явища в тексті не відірвано від життя, а знову й знову переосмислюють їх з погляду формування національної свідомості.
Уроки словесності повинні допомогти учням через рідне слово пізнати себе в своїй природній індивідуальності, допомогти полюбити рідне слово, його глибину, усвідомити мову в цілісності буття народу, його національної природи, розвинути відчуття особистісної відповідальності за рідну мову і усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку. Осмислення яскравих в мовному і смисловому відношенні текстів дозволяє разом з вивченням мовних одиниць впливати на свідомість учнів, їх поведінку, формувати переконання.