Смекни!
smekni.com

Сімейне виховання (освітній тренінг для батьків) (стр. 14 из 22)

В Візьміть дитину за руку і скажіть рішучим тоном: „Мені важливо, щоб ти ретельно намилила руки, помила і витерла їх насухо! Потім прийдеш і ми разом складемо пазли. Руки повинні бути чистими, бо ми маємо віддати пазли в ідеальному стані.”

А Говорите зі стурбованістю у голосі: „Почни, нарешті, вчити цей вірш. Ти ж знаєш, що ти слабша учениця і потребуєш більше часу на навчання!”

В Скажіть з радістю у голосі: А пам’ятаєш, як у минулому році ти боялася того довгого вірша Тараса Шевченка, але ж вивчила на таку гарну оцінку! Мужності! Вивчиш і зараз!”

А Кричите: „Перестань його бити! Ти поводишся, як бандит! Що з тебе виросте!”

В Зловіть дитину за руку і скажіть рішучим тоном: „Мені не подобається, що ти його б’єш! Битися не можна! Скажи брату словами, чого ти хочеш. Я вірю, що ти зможеш захистити себе у гідний спосіб!”

А Говорите жалісливим тоном: „Синочку, чому ти такий лінивий! Ти ж такий здібний. Якби ти не був таким лінивим, то міг би добре вчитися. Я справді не знаю, в кого ти такий вдався!”

В Говорите рішуче, але доброзичливим і діловим тоном: „Синочку, ти досить розумний та здібний для того, щоб осягнути це! Я чекаю рішучих змін у школі”.

А Говорите незадоволено та з гнівом до дитини, яка не хоче виступати на публіці: „Перестань боятися! Тут нічого боятися та соромитися! Ти вже велика, а поводишся, як мала дитина! Ну давай! Не бійся!”

В Говорите спокійним голосом із розумінням: „Ти боїшся...? Ти напевно трохи засоромилась...? Розповідати вірш на публіці – це дуже складна справа навіть для справжніх акторів... Це називається хвилюванням. Але, напевно, ти скоро переможеш цей страх! Ти переконаєшся...”

Додаток 6

МОЗАЇКА [4]

УРОК 1

Безумовно приймати дитину – значить любити її не за те, що вона красива, розумна, здібна, відмінниця, помічниця, а просто так, за те, що вона є! Нерідко можна чути від батьків таке звернення до сина чи доньки: „Якщо ти будеш хорошим хлопчиком (дівчинкою), то я буду тебе любити”. Чи: „Не чекай від мене доброго, поки ти не перестанеш...(лінуватися, битися, сваритися), не почнеш...(добре вчитися, допомагати по дому, слухатися)”. Прислухаємося: в цих фразах дитині прямо повідомляють, що її приймають умовно, що її люблять (чи будуть любити), „тільки якщо”. Умовне, оціню-вальне ставлення до людини взагалі характерне для нашої культури. Таке ставлення входить і у свідомість дітей.

Причина широко розповсюдженого оцінювального ставлення до дітей криється в твердій вірі, що нагороди і покарання – головні виховні засоби. Похвалиш дитину – у вона укріпиться в добрі, покараєш – і зло відступить. Але ось біда: вони не завжди безвідмовні, ці засоби. Хто не знає і таку закономірність: чим більше дитину сварять, тим гіршою вона стає. Чому ж так відбувається? А тому, що виховання дитини – це зовсім не дресирування. Батьки існують не для того, щоб виробляти в дітей умовні рефлекси.

Психологами доведено, що потреба в любові, в належності, тобто потрібності іншому, - одна з фундаментальних людських потреб. Її задоволення – необхідна умова нормального розвитку дитини. Ця потреба задовольняється, коли ви повідомляєте дитині, що вона вам дорога, потрібна, важлива, що вона просто хороша. Такі повідомлення проявляються у привітних поглядах, лагідних дотиках, прямих словах: „Як добре, що ти в нас народився”, „Я рада тебе бачити”, „Ти мені подобаєшся”, „Я люблю, коли ти вдома”, „Мені добре, коли ми разом...”.

Відомий сімейний терапевт Вірджинія Сатір рекомендувала обнімати дитину декілька разів на день, говорячи, що чотири обійми абсолютно необхідні кожному просто для виживання, а для хорошого самопочуття потрібно не менше восьми обіймів у день! І, між іншим, не тільки дитині, але і дорослому.

Звичайно, дитині такі знаки безумовного прийняття особливо потрібні, як їжа для підростаючого організму. Вони її живлять емоційно, допомагаючи психологічно розвиватися. Якщо ж вона не отримує таких знаків, то з’являються емоційні проблеми, відхилення в поведінці, або й нервово-психічні захворювання.

Чим частіше батьки роздратовуються на дитину, критикують її, тим скоріше вона приходить до узагальнення „Мене не люблять”. Доведення батьків типу: „Я ж про тебе турбуюся” чи „Заради твоєї ж користі” діти не чують. Точніше, вони можуть почути слова, але не їх зміст. В них своя, емоційна бухгалтерія. Інтонація важливіша за слова, і якщо вона різка, сердита, чи просто строга, то висновок завжди однозначний: „Мене не люблять, не приймають”. Іноді це оформляється для дитини не стільки в слова, скільки у сприймання себе поганою, „не такою”, нещасною.

В батьків інколи не менше образ: „Не життя а одні муки...”, „Іду додому, як на поле битви”, „Ночами перестала спати – все плачу...”.

Навіть якщо справа дійшла до таких крайнощів, крайнощів для обох сторін, ще не все втрачено: батьки можуть повернути мир в сім’ю. Але для цього потрібно починати із себе. Чому із себе? Тому що в дорослих більше знань, здібності контролювати себе, більше життєвого досвіду.

Звичайно, і батьки потребують допомоги. Я надіюсь, що цю допомогу ви будете отримувати в ході всіх наших занять. А зараз давайте спробуємо зрозуміти, які причини заважають батькам безумовно приймати дитину і показати їй це.

Часто батьки запитують: „Якщо я приймаю дитину, це значить, що я повинна ніколи на неї не гніватися?”

Відповідаю. Ні, не значить. Приховувати і тим більше накопичувати свої негативні почуття ні в якому разі не можна. Їх потрібно виражати, але виражати особливим чином. І про це ми будемо говорити пізніше. А поки звертаю вашу увагу на наступні правила:

Можна виражати своє незадоволення окремими діями дитини, але не дитиною в цілому.

Можна осуджувати дії дитини, якими б небажаними, „недозволеними” вони не були. Раз вони в неї виникли, значить для цього є причини.

Незадоволення діями дитини не повинно бути систематичним, інакше воно переросте в неприйняття дитини.

Ось типова репліка однієї мами: „Як же я буду його обіймати, якщо він ще не вивчив уроки? Спочатку дисципліна, а потім вже добрі стосунки. Інакше я його зіпсую”. І мама стає на шлях критичних зауважень, нагадувань, вимог. Кому з нас не відомо, що вірогідніше за все син відреагує відмовками, відтягуванням, а якщо приготування уроків – стара проблема, то і відкритим супротивом. Мама із, здавалося б резонних „педагогічних міркувань” потрапляє в зачароване коло, коло взаємного незадоволення, зростаючої напруги, частих конфліктів.

Де ж помилка? Помилка була вже з самого початку: дисципліна не до, а після встановлення добрих стосунків, і тільки на базі них.

УРОК 2.

Ми говорили про те, як важливо постійно повідомляти дитині, що вона нам потрібна і важлива, що її існування для нас – радість.

Зразу виникає запитання-заперечення: легко дотримуватися цієї поради в спокійні моменти, чи коли все йде добре. А якщо дитина робить „не те”, „не слухається”, дратує? Як бути в таких випадках?

Уявіть собі картину: малюк захоплено грається з мозаїкою. Виходить в нього не все як потрібно: мозаїки розлітаються, перемішуються, не зразу вставляються, та й квіточка виходить „не такою”. Вам хочеться втрутитися, навчити, показати. І ось ви не витримуєте: „Почекай, - кажете ви, - потрібно не так, а ось так”. Але малюк незадоволено відповідає: „Не потрібно, я сам”.

Одного разу мати зауважила вже достатньо дорослому сину: „Ой, як в тебе незграбно виходить, ти б спочатку навчився...”. Це був день народження сина, і він у хорошому настрої азартно танцював зі всіма – як вмів. Після цих слів він сів на стілець і похмуро просидів весь залишок вечора, мати ж образилася на його образу. День народження був зіпсований.

Взагалі різні діти по-різному реагують на батьківські „не так”: одні засмучуються і губляться, інші ображаються, треті бунтують: „Якщо погано, не буду взагалі!”. Ніби реакції різні, але всі вони вказують, що дітям не подобається таке звернення. Чому?

Щоб краще це зрозуміти, давайте пригадаємо себе дітьми.

Як довго в нас самих не виходило написати букву, чисто підмести підлогу, чи спритно забити цвях? Тепер ці справи нам здаються простими. Так ось, коли ми показуємо і нав’язуємо цю „простоту” дитині, якій насправді важко, то чинимо несправедливо. Дитина вправі на нас ображатися!

Подивимося на однорічного малюка, який вчиться ходити. Ось він відчепився від вашого пальця і робить перші невпевнені кроки. При кожному кроці ледь втримує рівновагу, похитується, напружено рухає ручками. Але вів задоволений і гордий! Мало кому з батьків прийде в голову повчати: „Хіба так ходять? Дивись, як потрібно!”. Чи „Ну що ти все хитаєшся? Скільки разів я тобі говорила, не махай руками! Пройди ще раз, і щоб все було правильно”.

Комічно? Безглуздо? Але такими ж безглуздими з психоло-гічної точки зору будь-які критичні зауваження, звернені до людини (дитини, чи дорослого), яка вчиться будь-що робити сама.

Передбачаю запитання: як же навчити, якщо не вказувати на помилки?

Так, знання помилок корисне і часто необхідне, але вказувати на них потрібно з особливою обережністю. По-перше, не варто помічати кожну помилку, по-друге, помилку краще обговорити потім, в спокійній обстановці, а не в той момент, коли дитина захоплена справою; нарешті, зауваження завжди потрібно робити на фоні загального схвалення.

І цьому мистецтву нам варто повчитися в самих дітей. Спитаємо себе: чи знає інколи дитина про свої помилки? Погодьтеся, часто знає – так само, як відчуває нетвердість кроків однорічна дитина. А як вона до цих помилок ставиться? Виявляється, більш терпимо, ніж дорослі. Чому? А вона задоволена вже тим, що в неї щось виходить, адже вона вже „йде”, хай поки не зовсім впевнено. До того ж, вона здогадується: завтра вийде краще! Ми, батьки, зауваженнями хочемо скоріше досягти кращих результатів. А виходить часто зовсім навпаки. Надіюсь, тепер ви готові прийняти правило, яким варто керуватися в тих випадках, коли дитина чимось зайнята самостійно.