Для виконання засобами масової інформації функцій у справі розбудови інформаційного суспільства в Україні держава повинна постійно опікуватися їх розвитком через впровадження прогресивного законодавства, заохочення конкуренції, контроль за процесами концентрації власності на медіа; сприяння доступу нових компаній на ринок мас-медіа; забезпечення технічних можливостей доступу до Інтернету для всього населення, інтеграції в Інтернет-простір усіх верств населення, запобігання формуванню інформаційної нерівності та відсталості; дотримання свободи слова та самовираження; розробки системи грантів для підтримки суспільних українських Інтернет-медіа та забезпечення інтересів держави в них; заохочення інвестицій у створення Інтернет-медіа; сприяння переходу традиційних медіа до паралельного розміщення електронних версій матеріалів в Інтернеті та ін. Отже держава відіграє провідну роль в цьому напрямку розбудови інформаційного суспільства в Україні.
Наступний напрямок оптимізації – створення загальнодоступних інформаційних ресурсів − пов’язаний з культурною сферою і передбачає: створення максимально повної бази культурної, науково-технічної економічної інформації в електронній формі, збереження культурної спадщини України шляхом електронного документування, збереження і розміщення інформації закладів культури України в Інтернеті тощо.
Не менш важливим заходом культуротворчого напрямку оптимізації розвитку інформаційного суспільства є збереження культурного розмаїття та самобутності України як умови розвитку інформаційного суспільства на основі діалогу між культурами. Щодо цього необхідно стимулювати органи державного управління розробляти політику в галузі культури для сприяння виробництву культурного, освітнього і наукового змісту та розвитку на місцевому рівні галузей культури, що відповідають мовним і культурним потребам користувачів. Необхідно, аби бібліотеки, архіви, музеї й інші установи культури в інформаційному суспільстві могли б повною мірою виконувати свою функцію постачальників змісту, у тому числі традиційних знань.
Серед інших напрямків оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні необхідно також назвати забезпечення інформаційної безпеки, стимулювання інноваційних технологічних розробок в сфері інформаційно-комунікаційних технологій і традиційній індустрії, зокрема, міжнародні співтовариства тощо, але зважаючи на їх досить значне аналітичне осмислення, в межах даної роботи розгляд названих напрямків не є доцільним.
Отже, розвиток інформаційного суспільства в Україні можливий лише на основі комплексного підходу, що включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та соціально-культурними умовами держави й міжнародною практикою, пов’язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу бачиться можливою лише за участі трьох секторів: держави, приватного капіталу та громадянського суспільства, а також - за наявності реалістичних цілей та політичної волі.
Становлення інформаційного суспільства в Україні набуває все більшої актуальності і є запорукою інноваційного демократичного розвитку й інтеграції країни в європейську співдружність, входження у світовий інформаційний простір.
Як відомо, у даний час Україна вирішує двоєдине завдання: завершення переходу від тоталітарної до демократичної політичної системи з метою створення демократичної, соціальної, правової держави, як це визначено в Конституції України, і перехід від індустріального суспільства до інформаційного суспільства. Хоча умови цих двох завдань різні, мета їхнього рішення практично одна, тому що в сучасній філософській і політологічній науці, а також в офіційних міжнародних програмних документах, інформаційне суспільство ототожнюють із суспільством демократичним, у якому інформація й інформаційні технології служать не тільки економічному і технологічному розвитку, але і забезпеченню свобод і прав громадян.
Зв’язок між розвитком демократії і побудовою інформаційного суспільства фіксується в Окінавської Хартії Глобального інформаційного суспільства, “Декларації принципів” і “Плані дій” Всесвітнього Самміту з питань інформаційного суспільства [28].
Інформаційне суспільство є тим середовищем, у якому ефективно реалізуються цінності громадянського суспільства. На відміну від інших, інформаційне суспільство – це тип суспільства рівних можливостей, доступних для кожного, скрізь і будь-коли.
Провідні держави світу зайняли активну позицію щодо формування нового типу соціальної організації. Вони визначили політику і сформулювали стратегію його побудови і розвитку. До цього процесу прилучилася Україна як держава, що задекларувала свій розвиток на основах демократії.
Постановка проблеми формування інформаційного суспільства особливо актуальна для країн, що знаходяться в перехідних умовах, у тому числі і для сьогоднішньої України, у якій відбуваються процеси становлення загальної державності, апробуються нові моделі соціального керування, спрямовані на посилення взаємодії суспільства і влади. Без нарощування комунікативних процесів, що забезпечують посередницьку місію між суспільством і державою і здійснюють доступ громадян до інформації, яка дозволяє приймати зважені, соціально значущі, політичні рішення, а головне – формувати “людину демократичну” (що має відповідальність, прагнення до волі, самостійність, самодостатність, законослухняність, повагу до прав і свобод інших громадян, громадянськість, ініціативність), неможливе формування демократичного інформаційного суспільства, основу сили якого складає не насильство чи багатство, а ефективність взаємодії влади з громадськістю, високий рівень розвитку системи соціального контролю і здатність держави з мінімальними витратами вирішувати соціально-політичні проблеми з максимальною користю для найбільшого числа громадян.
Становлення державності в Україні потребує формування власного інформаційного простору, а зі вступом до міжнародного й європейського правового простору важливою є інтеграція України до світового інформаційного простору, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.
Україна, як і інші країни, що утворилися на території пострадянського простору і знаходяться в перехідних умовах, переживає сьогодні один з найбільш значущих періодів власної історії – період переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального чи інформаційного, який безпрецедентно у світовій історії збігся ще з одним “переходом” - від суспільства тоталітарного до суспільства демократичного. Сучасне українське суспільство знаходиться в специфічних умовах соціального буття – умовах трансформації. Саме цей фактор поряд із впливом глобальних інформаційних тенденцій є вирішальним під час формування і розвитку інформаційного суспільства України, а також інших країн – республік колишнього Радянського Союзу [39].
Більшість авторів, що досліджують посттоталітарні системи, акцентують увагу на їхній найважливішій характеристиці – транзитивності, перехідності. Так, Н. Смелзер характеризує посттоталітарні системи як суспільства, що знаходилися на етапі соціального зрушення, у фазі соціальних і культурних змін [50, с. 61]. Причому, поняття перехідності необхідно розуміти не як просту номінацію етапу трансформації соціуму, а як особливий стан системи, що має самодостатні значення. З позиції соціально-філософського аналізу перехідним можна назвати такий стан соціальної системи, при якому у результаті раптових (різких) змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікросоціальному рівні відбувається порушення її рівноважного стану, що викликає потребу в перетворенні основних сфер суспільства для досягнення нової просторово-часової упорядкованості [39].
Перехідність посттоталітарних соціумів, їхня гранична динамічність і багатоваріантність розвитку припускає і невизначеність, динамічність їхніх якісних характеристик, і відповідно, невизначеність і динамічність інформаційного суспільства, що формується і розвивається за таких умов. Тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики по всіх основних критеріях, що відповідали б усім можливим варіантам трансформації конкретних посттоталітарних соціумів. Як правило, основні характеристики цих систем являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітаризму, так і демократії. Причому елементи і принципи старої тоталітарної системи, що руйнується, і нової, що постає, не просто співіснують, а знаходяться в стані зіткнення, конфлікту.
Стан невизначеності, нестабільності процесу переходу від політичної системи одного типу до політичної системи іншого типу багато дослідників називають станом дезорганізації, хаосу. Посттоталітарні соціуми втратили традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації і потрапили в стан “хаосу”, “дезорганізації” чи, за висловом Г. Мамардашвілі, у стан “після хаосу”, “життя після смерті” [6, с. 163-165]. Те, що відбувалося і відбувається в посткомуністичних країнах, дійсно являє собою хаотичний розпад традиційних суспільств, розкладання їх на безліч світів, що взаємоперетинаються, автономно існують. У цих дезорганізованих “світах” соціальні цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у традиційному, “попередньому” суспільстві [12]. За таких умов частина суб’єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, одержати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній структурі, що формується. Інша, як правило, більша частина, не в змозі чи не бажає приймати нові соціальні цінності, норми і зразки поведінки. Таким чином, в умовах швидкої трансформації соціуму одні шари і групи одержують пріоритетний розвиток, а інші втрачають своє колишнє значення.