Не можна абстрагуватися також від того, що у країні, населення якої становить кілька десятків мільйонів осіб, існують певні відмінності у способі та якості життя міського й сільського населення, а отже, і в його потребах.
Отже, мінімальні засоби існування слід визначати не абстрактно, для всього населення, а для сімей (домогосподарств) чи одинаків, які належать до груп населення ідентичного соціально-демографічного складу. Однак не можна заперечувати можливість визначення абсолютного мінімуму засобів існування, тобто такого, що властивий соціально-демографічній групі з найнижчими соціальними потребами.
Методологічно правильним підходом до розрахунку мінімуму засобів існування буде такий, що визначатиметься диференційовано: окремо для матеріальних і духовних благ, що споживаються індивідуально, і для тих, що споживаються в межах домогосподарств різного розміру і складу. На сучасному етапі не можна уникнути також диференціації мінімальних потреб відносно міського та сільського населення.
До основних видів засобів існування та потреб людини належать харчування, житло, медична допомога, одяг і взуття, освіта й інші духовні блага.
Зазначимо, що в сучасних умовах є специфічна потреба, яку неможливо задовольнити ні на сімейному, ні на індивідуальному рівні, а лише на суспільному. Це потреба в безпечному середовищі життєдіяльності як природному, так і соціальному. Конкретизується вона в таких потребах, як чиста питна вода, екологічно чисті продукти харчування, рекреація в безпечному природному середовищі, безпечні умови праці тощо.
Держава задовольняє ці потреби, встановлюючи стандарти щодо якості перелічених складових природного й соціального середовища. Мінімальні стандарти можуть запроваджуватися лише як тимчасові під час надзвичайних ситуацій в окремо взятому регіоні чи країні загалом, коли немає жодних можливостей підтримувати нормальні стандарти.
Харчування. Мінімальні соціальні потреби щодо харчування — це набір продуктів, що не тільки необхідні для підтримання здоров’я, тобто містять потрібну кількість калорій і таких елементів, як вітаміни, амінокислоти, білки рослинного й тваринного походження, жири тощо в раціональній пропорції, а й відповідають традиційному типу харчування, що характерний для певного народу.
Житло. Житло сучасної людини є основним середовищем її соціалізації і життєдіяльності загалом. Воно пристосоване для виконання функцій сім’ї: ведення домашнього господарства, народження та виховання дітей, опіки над перестарілими й хворими, задоволення фізіологічних, емоційних і духовних потреб членів сім’ї. Рівень цих потреб змінюється у процесі історичного розвитку і відповідно до нього змінюються розмір, структура та якість житлових і підсобних приміщень. Особливо важливо задовольняти потреби підростаючого покоління, для якого сім’я є головним осередком соціалізації. Збільшення потоку інформації, емоційних напружень поза сім’єю висувають підвищені вимоги до комфортності проживання в межах сім’ї.
Сучасний підхід потребує врахування потреб людини не лише в житловому просторі, що вимірюється квадратними метрами, а й в окремих приміщеннях. Для цього визначають кількість осіб, що припадають на одну кімнату, і загальну житлову площу на одну особу.
Житло не може виконувати своїх функцій, якщо не має комунальних зручностей, меблів, приладів, предметів домашнього вжитку, засобів комунікації, без яких неможливе існування людини в сучасному суспільстві. Тому поряд з фізичним простором житла мають бути визначені суспільні норми необхідної забезпеченості комунальними зручностями, витрачання електроенергії, води (гарячої та холодної), газу, предметами тривалого користування та іншими предметами домашнього вжитку.
Одяг і взуття. Соціальні потреби в одязі і взутті, як і харчуванні, відрізняються від фізіологічних потреб тим, що відповідають традиціям і певним вимогам моди та стилю поведінки для певної соціально-демографічної групи. Зокрема, запровадження шкільної форми робить необхідним уведення її в набір мінімальних соціальних потреб дитини шкільного віку. Нормальним слід також вважати явище, коли в багатодітних сім’ях незношені одяг і взуття переходять від старших дітей до молодших. Отже, цей вид соціальних потреб у багатодітних сім’ях буде менший у розрахунку на одну дитину, ніж у малодітних.
Культура, доступ до інформації. Сформована в Україні сучасна культура як нормальний спосіб життя передбачає користування телевізором, радіо, читання книжок і газет, відвідування концертів, виставок, театрів, музеїв. Цілком очевидно, що рівень цих потреб для різних соціальних груп надто диференційований, особливо щодо міського й сільського населення.
5.2.1. Бідність як суспільно-історичне явище
Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж суспільно-історичного розвитку людства. Так, молоді люди мають більше можливостей щодо підвищення свого добробуту, аніж люди похилого віку, сім’ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.
Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для добропорядних громадян.
Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.
Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах з перехідною економікою. За часів “реального соціалізму” маєтне розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно. Термін “бідність” тривалий час не вживався в офіційних документах. Проте, за оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 р. в Україні бідними можна було вважати приблизно 11 % населення. Нині внаслідок відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише зросла, а й з’явилася загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою наражені на ризик у дорослому житті опинитися навіть на нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки.
Перш ніж розглядати заходи щодо полегшення становища бідних і боротьби з цим загрозливим явищем, слід вивчити питання щодо визначення бідності та методів виміру й кількісної оцінки цього явища. Сучасна наука визначає бідність як неможливість через нестачу коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Ідеться про те, що внаслідок матеріальних нестатків бідні верстви населення не можуть харчуватися відповідно до місцевих стандартів, не можуть оплачувати житло та комунальні послуги виходячи зі своїх потреб, не можуть лікуватися та відпочивати, забезпечуючи відновлення втраченого через хворобу або перенавантаження здоров’я, нарешті, не можуть забезпечити оплату освіти собі та своїм дітям. Отже, маючи економічне походження, бідність є набагато ширшим явищем, що стосується різноманітних аспектів життя населення.
Дещо інше визначення бідності — неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних і культурно зумовлених нормативів. Відмінність у цих визначеннях, по суті, полягає в тому, що за першим бідними вважаються всі, хто живе нижче за певний фактичний середній стандарт суспільства, а за другим — лише ті, хто живе нижче за визначений суспільством мінімальний рівень.
5.2.3. Межа та вимірювання бідності
Інструментом для визначення поширеності бідності та ступеня зубожіння населення є межа бідності. Люди вважаються бідними, якщо їхні доходи або споживання нижчі за певний рівень, що його визначають як межу бідності. Теоретично згідно з трактуванням бідності є два основних способи визначення межі бідності — нормативний та відносний (статистичний).
Нормативний спосіб, за визначенням, передбачає орієнтацію на певний соціальний норматив. Для визначення межі бідності ним є прожитковий мінімум (іноді його називають мінімальним споживчим бюджетом або мінімальним споживчим кошиком). До його складу входять вартість споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і платних послуг, достатніх для підтримання особою, сім’єю всіх соціальних зв’язків, притаманних цьому соціальному прошарку. Зрозуміло, що прожитковий мінімум — це динамічна соціально-економічна категорія, що змінюється разом із суспільним розвитком і не лише під впливом зростання цін та інфляції. Його рівень залежить від комплексу споживчих благ (споживчого кошика), що визначається суспільством за певних соціально-економічних умов як мінімум матеріальної забезпеченості й розраховується в цінах реальних купівель. Природно, що споживчий кошик буде неоднаковий для людей, які різняться віком, станом здоров’я, сімейним станом, місцем проживання тощо. Питання оцінки прожиткового мінімуму є предметом постійної уваги всіх країн. Так, у Люксембурзі працює спеціальна робоча група експертів, які вдосконалюють методологію розрахунків і визначення межі бідності. Аналогічну роботу виконує Бюро цензів США. Люди, чий середньодушовий сімейний дохід нижчий за прожитковий мінімум, вважаються бідними.