3) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення між поселеннями на території муніципального району;
4) майно, призначене для організації і здійснення екологічного контролю;
5) майно, призначене для попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на території муніципального району;
6) майно, призначене для організації охорони громадського порядку на території муниципаль-ного району муніципальною міліцією;
7) майно, призначене для забезпечення загальнодоступної і безкоштовної дошкільної, початкової загальної, основної загальної, середньої (повного) загальної освіти, а також надання додаткової освіти і організації відпочинку дітей в канікулярний час;
8) майно, призначене для надання на території муніципального району швидкої медичної допомоги (за винятком санітарно-авіаційної), первинній медико-санітарній допомозі в амбулаторно-поліклінічних і лікарняних установах, медичній допомозі жінкам в період вагітності, в час і після пологів;
9) майно, призначене для утилізації і переробки побутових і промислових відходів;
10) архівні фонди, зокрема кадастр землевпоряджувальної і містобудівної документації, а також майно, призначене для зберігання вказаних фондів;
11) майно, включаючи земельні ділянки, призначенедля змісту на території муніципального району міжпоселенських місць поховання і організації ритуальних послуг;
12) міжпоселенські бібліотеки і бібліотечні колектори;
13) майно, необхідне для офіційної публікації (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;
14) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власності муніципального району відповідно до Федеральних законів;
15) відособлені водні об’єкти на території муніципального району.
Органи місцевого самоврядування поселення забезпечують жителям поселення можливість ознайомитися з вказаними документами і відомостями у разі неможливості їх публікації.
З викладеного видно, що населення муніципальної освіти в черговий раз в ході здійснюваної в Україні трансформації відносин власності усунене від участі у власності. Воно виступає лише номінальним власником тієї, що утворюється муніципальною собствен-ности. Право реального, фактичного власника здійснюють органи місцевого самоврядування в об’ємі, дозволеному з центру на підставі законів, указів, ухвал.
Для того, щоб населення нарешті стало рівноправним власником власності, необхідно в кожній муніципальній освіті перейти до формування корпоративного управління нею.
З погляду корпоративного підходу до управління це означає, що кожен житель муніципальної освіти є співвласником всього того, що знаходиться на даній території, на принципах рівного і пайового володіння. Управляти корпоративною власністю населення муніципальної освіти наймаються менеджери і фахівці на конкурсній і контрактній основах.
Приватна власність, утворена населенням на принципах рівного, сумісного і пайового володіння нею, не може бути нічим іншим, як підставою для придбання корпоративних благ і утворення корпоративного прибутку, що працює на інтереси муніципального співтовариства.
Відмітимо в той же час, що сумісне володіння не може усунути індивідуальну частину власності.
Успіх будь-якої спроби поліпшити життя людей залежить від влади на засоби виробництва. Якщо населення муніципальної освіти володіє підприємствами, фінансовими інститутами, комерційними і некомерційними організаціями, розташованими на його території, питання підвищення якості і комфортності життя, умов сервісу вирішується достатньо швидко з урахуванням інтересів всіх сторін, що беруть участь: працююче і непрацююче населення, найняті робітники (менеджери, фахівці-виконавці) і ін.
В умовах розподілу праці вигідно всім бути сумісними власниками і не вигідно бути исклю-чительным власником.
З урахуванням концепції корпоративного управління, муніципальна власність є включеною до складу корпоративної власності як її невід"ємна частина через специфіку тих, що склалися сьогодні в Росії соціально-економічних відносин в суспільстві.
Становлення в Україні різних форм недержавної власності, розвиток підприємництва обумовлюють істотні зміни в соціальній структурі суспільства, якові складають соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні і територіальні спільноти людей. З-поміж усіх соціальних спільнот найбільшою мірою від економічної структури суспільства, передусім від наявних у ній форм власності, залежать соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові і міжкласові соціальні верстви і групи) і соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці) спільноти. Зміні у формах власності обумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійній структурах суспільства. При наявності істотних відмінностей у підходах марксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класової структури суспільства спільним для цих підходів є визнання соціально-економічного чинника, у деру чергу відносин власності на засоби вироб-ництва, як основи класової диференціації суспільства. У відповідності з цим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи: найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібних власників засобів виробництва. Особлівістю західної соціології у цьому відношенні є, зокрема, ті, що вона уникає ідеологізованих марксистських назв цих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія), називаючи їх найчастіше нижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому склад останнього за рахунок осіб розумової праці — службовців і спеціалістів.1 Поняття "суспільний клас" є теоретичною конструкцією, яка не фіксується офіційною соціальною статистикою західних країн. Діференціюючи соціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття "соціально-професійна група". Так, основними обліковими групами в переписах самодіяльного населення Франції є шість соціально-професійних груп: "сільські господарі", "ремісники, торговці, власники підприємств", "кадри, передставники професій розумової праці", "передставники проміжних професій", "службовці", "робітники". Соціальна статистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: "робітники", "селяни", "службовці і чиновники", "самостійні поза сільським господарство", "інші". У процесах приватизації, становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобів виробництва, з"являються відповідні соціально-професійні групи. Однак державна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. У умовах соціалізму офіційний статистичний облік самодіяльного населення здійснювався в категоріях "робітники", "службовці" і "колгоспники". Така диференціація вже не відповідає новим економічним і соціальним реаліям. Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльного населення, органи державної статистики Україні все ще не налагодили облік динаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами, на зразок того, який існує у країнах Заходу. Оськільки економічну основу громадянського суспільства становить недержавна власність на засоби виробництва, то однією з основних ознак соціальної структури цього суспільства є наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійних груп — підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутого громадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу. Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя і стабільності суспільства є досить популярною у наших політиків. Вважається, зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином Україні частки державної власності на свій приватизаційний майновий сертифікат зробить якщо не всіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власники заживуть заможно і складуть так звань середній клас — основу економічної і політичної стабільності суспільства. Але навіть у країнах Заходу такого середнього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. У умовах ринкової економіки та жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в руках його незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 % самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Дрібні власники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частина власності зосереджена в руках 4-5 %. Володіння частиною найманих працівників декількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для них незначним джерелом доходу порівняно із заробітною платою. У процесі приватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньої державної власності на користь не "середнього", а "вищого" класу — незначної частини населення. Неважко спрогнозувати, в чиїх руках опиняться рештки державної власності на іншому — аукціонному, тобто копійчаному, етапі приватизації. Віходіть, що замість середнього класу отримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючу меншість і зубожілу абсолютну більшість.
Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й зміні інституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Щоб виявити вплив держави на процес формування інститутів, звернемося до його визначення з погляду неоінституціональної теорії. По Д. Норту, "держава – організація з порівняльними перевагами реалізації насильства, що поширюються на географічний район, границі якого встановлюються його здатністю обкладати податком підданих". Тому держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так й, навпаки, створювати інституціональну структуру, що не дозволяє виявитися перевагам конкурентного порядку через монопольну владу й інші фактори, що ведуть до росту трансакціонних витрат. Все залежить від конкретних історичних умов і порівняльної ефективності в цих умовах тієї або іншої системи господарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутом прогресуючих господарських систем, інститути, генерируемі їм, можуть не тільки сприяти підвищенню ефективності (у змісті наближення до умов парето-оптімального розподілу ресурсів), але й перешкоджати йому[3.c.24].