1.2. Основні напрями діяльності та механізм кредитування МВФ.
За сучасних умов діяльність Фонду асоціюється здебільшого з його фінансово-кредитною функцією. Але в арсеналі форм діяльності МВФ є інші напрями. Головні напрями діяльності МВФ:
Інспектування, що означає нагляд за міновою, політикою, що ії здійснюють члени організації. Члени МВФ вирішили, що Фонд повинен розширити свою діяльність за межі мінової вартості, яка врешті-решт є підсумком цілої низки економічних заходів, вивчати всі сфери економіки країн, які визначають розмір цієї вартості, і неупереджено оцінювати економічну діяльність країн для всієї спільноти членів.
Консультування є також постійною формою діяльності Фонду. Консультуючись зі своїми членами, МВФ отримує інформацію про те, наскільки відповідально і відкрито діє країна, встановлюючи умови, на яких уряди та приватні особи інших країн купують і продають ії валюту, а також інформацію про загальний економічний стан країни. МВФ використовує три типи консультацій: щорічні, додаткові та спеціальні.
Щорічні консультації організовані так. Щорічно група з чотирьох або п’яти експертів МВФ приїздить у столицю певної країни і майже два тижні збирає інформацію та обговорює з посадовими особами економічну політику країни. Перший етап консультацій пов’язаний зі збором відповідних статистичних даних та їх аналізом. Другий етап полягає у серії бесід та дискусій з державними службовцями відповідного рангу з метою з’ясування ефективності економічної політики країни в поточному році й тих змін, які перебачаються у наступному. Після цього група повертається др штаб-квартири у Вашингтоні і готує детальну доповідь для обговорення ії на Директораті. Висновки, рекомендації та пропозиції, розроблені в результаті такого обговорення, пізніше передаються на розгляд уряду країни.
Додаткові консультації може організувати директор-розпорядник Фонду у випадках, якщо країна несподівано опиняється в складній економічній ситуації або є підозра, що ії дії суперечать «кодексу поведінки» і можуть завдати шкоди іншим країнам.
Спеціальні консультації МВФ проводить з тими країнами, економічна політика яких значною мірою визначає стан світової економіки.
Надання послуг країнам-членам МВФ має такі форми:
- підвищення кваліфікації національних кадрів (з 1964 р. у штаб-квартирі Фонду в Вашингтоні працює Інститут МВФ, який за спеціальними програмами навчвє національні кадри всіх країн);
- технічна допомога, що ії надають експерти зі складу службовців Фонду;
- інформаційне обслуговування (публікація щорічних та щомісячних статистичних матеріалів, видання серій спеціальних брошур тощо).
Фінансування є найбільш відомою формою діяльності Фонду. МВФ надає фінансову допомогу країнам-членам у межах різноманітних механізмів фінансування, що розрізняются в основному типом проблеи платіжного балансу, для ліквідації яких вони призначені, ступенем розгорнутості програми стабілізації в країні та умовами надання кредитів, висування яких повинно гарантувати, що: політика, яку проводить член Фонду, в прийнятні строки приведе до досягнення сталого платіжного балансу і стабільного економічного розвитку країни; за необхідності будуть вжиті заходи із структурної перебудови; у розв’язанні структурних проблем та оздоровленні платіжного балансу фінансування і стабілізаційні заходи доповнюватимуть один одного. Ці умови, спрямовані на зменшення дефіциту платіжного балансу держави-члена до керованої величини, повинні сприяти економічному зростанню, підвищенню зайнятості та фінансової стабільності, а також ліквідації обмежень у сфері зовнішньої торгівлі й платежів.
Основні механізми кредитування:
Резервна частка. Перша порція іноземної валюти, яку країна-член може придбати в МВФ - в межах 25% квоти, називалася до Ямайського угоди «золотою часткою», з 1978 р. - «резервною часткою» (Reserve Tranche). Резервна частка визначається як перевищення валюти квоти країни-члена над сумою, що знаходиться в розпорядженні Фонду національної валюти даної країни. Якщо МВФ використовує частину цієї національної валюти країни-члена для надання коштів іншим країнам, то резервна частка такої країни відповідно збільшується. Сума позик, наданих країною-членом Фонду в рамках додаткових кредитних угод, утворить її «кредитну позицію». Резервна частка і кредитна позиція разом складають «резервну позицію» країни - члена МВФ.
У межах резервної позиції країни-члени можуть отримувати валютні кошти в МВФ автоматично, на першу вимогу. Єдиною умовою для такого запозичення є констатація державою-членом наявності потреби в покритті дефіциту платіжного балансу. Використання резервної позиції не розглядається як отримання кредиту. Воно не вимагає від країни процентних і комісійних платежів і не накладає на її зобов'язання повернути Фонду вилучені кошти.
Кредитні частки. Кошти у іноземній валюті, які можуть бути придбані країною-членом понад резервної частки ( випадку повного використання останньою авуари МВФ у валюті країни досягають 100% квоти), діляться на чотири «кредитні частки», або транша (Credit Tranches), складові по 25% квоти. Доступ країн-членів до кредитних ресурсів МВФ в рамках кредитних часткою обмежений певними умовами. Згідно з первинним статутом вони складалися в наступному:
по-перше, сума валюти, отриманої країною-членом за дванадцять місяців, що передували його новому звертанню в Фонд, включаючи суму, що запитується, не повинна перевищувати 25% квоти країни;
по-друге, сума валюти даної країни в активах МВФ не може перевищувати 200% її квоти (включаючи 75% квоти, внесених по підписці).
Таким чином, гранична сума кредиту, яку країна могла отримати у Фонду в результаті використання резервною і кредитних часткою, складала 125% розміру її квоти.
У перегляненому в 1978 р. статуті МВФ перше обмеження було усунено. Це дозволило країнам-членам отримувати валюту в Фонді протягом більш короткого терміну, ніж п'ять років. Що стосується другої умови, то статут надає МВФ право припиняти його дію. На цій основі в сучасних умовах ресурси Фонду на практиці в багатьох випадках використовуються в розмірах, що істотно перевищують зафіксовану в статуті межу. Тому поняття «верхні кредитні частки» (Upper Credit Tranches) стало означати не тільки 75% квоти, як в ранній період діяльності МВФ, а будь-які суми, перевершуючі першу кредитну частку.
Домовленості про резервні кредити стенд-бай (Stand-by Arrangements) (з 1952 р.) забезпечують країні-члену гарантію того, що в межах певної суми і протягом терміну дії домовленості вона може при дотриманні обумовлених умов безперешкодно отримувати іноземну валюту від МВФ в обмін на національну. Подібна практика надання кредитів являє собою відкриття кредитної лінії. Якщо використання першої кредитної частки може бути здійснене в формі прямої покупки іноземної валюти після схвалення Фондом її запиту, то виділення Фондом коштів в рахунок верхніх кредитних часткою майже у всіх випадках проводиться за допомогою домовленостей з країнами-членами про резервні кредити. З 50-х і до середини 70-х років угоди про кредити стенд-бай мали термін дії до року, з 1977 р. - до 18 місяців і навіть до 3 років в зв'язку із збільшенням масштабів дефіциту платіжних балансів.
Механізм розширеного фінансування (Extended Fund Facility, EFF) (з 1974 р.) доповнив резервну і кредитні частки. Він призначений для надання валютних коштів країнам-членам на більш тривалі терміни і у великих розмірах по відношенню до квот, чим це передбачене в рамках звичайних кредитних часткою. Основою для звертання країни до МВФ з проханням про надання кредиту в рамках системи розширеного фінансування є серйозне порушення рівноваги платіжного балансу, викликане несприятливими структурними змінами виробництва, торгівлі або цінового механізму. Розширені кредити звичайно надаються на три роки; при необхідності - до чотирьох років. Валюта, що надається Фондом в рамках домовленостей про резервні кредити (верхні кредитні частки) і розширене фінансування, видається певними порціями (траншами) через встановлені проміжки часу протягом терміну угоди - щоквартально, раз в півріччя або (в деяких випадках) щомісячно.
Головним призначенням кредитів стенд-бай і розширених кредитів є сприяння країнам - членам МВФ в здійсненні макроекономічних стабілізаційних програм або структурних реформ. Фонд вимагає від країни, що вдається до кредиту, виконання певних вимог, причому міра жорсткості цих вимог наростає по мірі переходу від однієї кредитної частки до іншої. Зобов'язання країни-позичальниці, що передбачають проведення нею відповідних фінансово-економічних заходів, фіксуються в «листі про наміри» (Letter of intent) або «меморандум про економічну і фінансову політику» (emorandum of Economic and Financial Policies), що направляються в МВФ. Хід виконання домовленості країною-одержувачем кредиту контролюється шляхом проведення періодичних оглядів, за допомогою оцінки передбачених домовленістю спеціальних цільових «критеріїв реалізації» (Performance criteria). Якщо МВФ визнає, що країна використовує кредит «в суперечності з цілями Фонду», не виконує взятих на себе зобов'язань, він може обмежити її подальше кредитування, відмовити в наданні чергової кредитної транші. Таким чином, цей механізм дозволяє МВФ чинити економічний тиск на країни-позичальниці.
З метою розширення своїх кредитних можливостей МВФ практикує створення спеціальних фондів(англ. facility - пристрій, механізм, фонд). Вони розрізнюються по цілях, умовах і вартості кредиту.
1. Фонд компенсаційного і непередбаченого кредитування призначений для кредитування країн-членів МВФ, у яких дефіцит платіжного балансу зумовлений зовнішніми чинниками, що не залежать від них.