Мораль, таким чином, постає тут не якоюсь самоцінністю, а лише суто технічним, підпорядкованим моментом політичної діяльності. Через це вона не може більше оберігати індивіда й маси від дій аморальних. Питання про добро і зло вирішується віднині не в категоріях моральної свідомості, а виключно в категоріях політичної доцільності, стають її частковим моментом. Політична доцільність передбачає: все, що сприяє досягненню політичної мети,— є благо, все, що цьому перешкоджає,— є зло. Політична мета починає виправдовувати політичні засоби.
Мораль цілком розчиняється в політиці й зникає як самостійний феномен суспільного життя, витруюючись пропагандистським апаратом із свідомості людей. Моральні оцінки будь-якого явища скрізь замінюються оцінками політичними. Політика, торжествуючи свою перемогу над мораллю, вважає (й не без підстави), що остання є лише її частиною, причому підлеглою, яка не має права судити ціле.
Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас людей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту.
Питання можливості співвідношення політики та моралі
Питання про пріоритет політики чи моралі розв'язувалося протягом усієї історії людства і, як правило, на користь політики. З міцністю передсуду закріпилося уявлення про те, що до політики мало застосовні моральні критерії, а політик, котрий керується моральними нормами, наперед прирікає себе на невдачу. В цьому положенні є певний елемент істини. Справді, в ході досягнення поставленої мети політик, котрий не гребує будь-якими порушеннями норм моралі, абсолютно вільний внутрішньо у виборі засобів, що забезпечують найкоротший шлях до мети, й, можливо, легко досягне її, на відміну від свого моральнішого конкурента, обплутаного, з точки зору принципового "амораліста" від політики, всілякими "хибними" догмами добра та людяності.
В той же час мета, досягнута засобами ганебними й огидними, переживає процес внутрішнього морального переродження, навіть якщо початкове й була справедливою. Вона немовби несе в собі погану спадковість засобів, перетворюючись із безпосереднього ідеалу добра на його абстрактний знак, мертвий фетиш, що вимагає нових і нових жертв.
Стаючи служницею політики, мораль чинить акт історичного самогубства, і якщо ще й залишається в змісті політики, то тільки на правах своєрідних правил внутрішнього розпорядку у внутрішньогрупових стосунках між "своїми", правил, які виступають скоріше умовними й постійно порушуваними регуляторами й орієнтирами "внутрішньовидової" боротьби.
Ці жалюгідні рештки моралі вирізняються завидною гнучкістю, що доходить до абсолютної аморальності. Виникає чиста етика обставин і ситуацій, що цілком зливається з доцільністю й животіє лише як слабке психологічне виправдання. При цьому мораль до решти втрачає скільки-небудь вирішальну роль у регулюванні поведінки особистостей, соціальних груп, класів, суспільства в цілому.
Мораль не може бути засобом досягнення будь-яких політичних цілей, навпаки, саме політика має бути засобом досягнення ідеалів моралі як мети. В гуманному й демократичному суспільстві не політика диктує умови моралі, а саме мораль визначає цілі, методи й характер політики. Так створюються умови для порятунку людства від катастроф ядерного віку, досягнення громадянського миру, зняття запеклості ідейної боротьби в суспільстві. Аморальна ж політика неминуче виховує аморальні маси, формує аморальні стосунки серед людей, відтворює найгірші людські риси.
Мораль і політика як соціальні регулятори суспільного життя
Мораль і політика відносять до найбільш ранніх соціальних регуляторів суспільного життя. Зближує їх те, що і та і інша відносяться до сфери соціального вибору, тому достатньо рухомі та мінливі. Їх зміст зумовлений впливом багатьох факторів, починаючи від історичних і соціокультурних і закінчуючи суб’єктивими уявленнями і випадками.
Мораль і політика – це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Впорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, взірців поведінки), які є загальнообов’язковими для всіх людей. Однак моральні та політичні норми розрізняються способом формування і засобами реалізації.
Низька мораль "низів", розбещеність народу аморальною політикою неминуче породжують серйозні перепони на шляху найсміливіших реформаторських планів "верхів", оскільки будь-які плани керівників виконуються мільйонами простих людей, котрі володіють певним рівнем моралі (совістю, почуттям обов'язку, порядністю і т. д.). Наша країна, прокламуючи сьогодні ідеали гуманізму й демократії, не може розраховувати на ефективність своєї екологічної, соціальної й правової політики без багаторічної, важкої, але життєво необхідної роботи задля виховання всіх громадян і прищеплення їм елементарної чесності, совісності й порядності.
Без постійного культивування поваги до людської особистості та її прав, співчутливості до нещасних, самотніх та убогих, сорому за власні непорядні вчинки, здатності до розумного самообмеження, самокритичного погляду на власну персону неможливо створити цивілізоване суспільство. Тільки моральне оновлення поряд із фундаментальними економічними й політичними реформами спроможне забезпечити нашій країні пристойне місце в світовому співтоваристві, порятувати далекосяжні плани реконструкції країни від ударів об рифи дрімучого егоїзму, підлоти, безсовісності, недбальства, лінощів, апатії, озлоблення й підозріливості.
Труднощі, які переживає країна, все ж не перетворюють людську особистість на просту функцію суспільних обставин, маріонетку процесів, що відбуваються в суспільстві. Ці процеси за всієї їхньої драматичності не скасовують свободу людської особистості, не позбавляють її можливості вибору. Моральна активність особистості — це насамперед свобода вибирати: ту чи іншу життєву позицію, ту чи іншу систему моральних цінностей, ті чи інші ідеали.
Водночас вільний вибір передбачає й відповідальність людини за всі можливі соціальне значущі наслідки такого вибору. Не кожна особистість здатна взяти на себе таку відповідальність. Іноді людина навіть зрікається свободи, розраховуючи заразом позбутися й відповідальності. Виникає явище своєрідної "втечі від свободи", коли індивід прагне обминути саму ситуацію морального вибору, намагаючись перекласти цей тягар на іншого.
Виносячи каральний присуд "застарілим" моральним нормам, вони виносили жорстокий присуд і самим собі. Процес гуманізації нашого суспільства немислимий без пріоритету моралі, законності й правопорядку, які не можуть бути принесені в офіру ніяким кон'юнктурним, політичним та ідеологічним міркуванням.
№ 30. Золоте правило моральності в історії морального розвитку людства
Золоте правило моралі відоме в усіх відносно розвитутих культурах, про що свідчать історичні, релігійні й літературні джерела. Воно говорить: "Як хочите, щоб люди вчиняли відносно вас, так і ви чиніть відносно них." (див. Лк 6:31). У ширшому плані це золоте правило має два ракурси, які розширюють його зміст. Перший ракурс має історично й нормативно нерозвинуту форму, що базується на так званому правилі таліону.
Другий ракурс золотого правила – це заповідь любові, яка у христианстві заповідає любити Бога й ближнього: "Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою, й усім розумінням твоїм, і ближнього твого, як самого себе" (Лк 10:27). Мається на увазі, безумовно, Αγαπη, Тобто Дружня, А Не Еротична Любов.
Найбільш загальному вигляді етичні пошуки дійшли до наших днів у Золотому правилі моральності. В етиці так називають біблійну заповідь: "У всьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, поводьтеся і ви з ними". Як бачимо, у цьому правилі закладено одне з перших в історії людства формулювання морального принципу рівності між людьми. Згідно з ним моральні вимоги однаковою мірою мають поширюватися на всіх людей незалежно від їхнього суспільного становища та умов життя. В особистісному плані цей принцип передбачає, що при оцінюванні поведінки інших людей кожна людина має виходити з тих самих вимог, які вона висуває до себе. В уточненому вигляді Золоте правило знайшло відображення в "Моральному (етичному) законі" І. Канта. Він дав таку його інтерпретацію: роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі усякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до нього як до засобу. До речі, на тому, що і в бізнесі повинно діяти Золоте правило моральності наголошує і Дж. Сорос
№ 31. Морфологія(типологія) моралі
Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя. Це те, що у реальному житті керує поведінкою людини. Коли ми розглядаємо мораль, то маємо на увазі її:
• по-перше, як характеристику особистості, сукупність її моральних якостей (правдивість, чесність, доброчинність та ін.);
• по-друге, як характеристику взаємин між людьми, сукупність моральних норм (вимог, правил, заповідей).
№ 32. Східна модель етичних вчень та моралі
Початок державно-правової думки як невід'ємної складової міфологічного світогляду сягає доби ранніх річкових цивілізацій, які створили ірригаційне землеробство та могутні державні інституції його підтримки.
Ранні форми державної організації суспільства (прото-держави) виникли в лоні перших цивілізацій в родючих долинах річок Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія) на межі ІУ-Ш тис. до н. е. Приблизно в цей же час аналогічний процес відбувався в долині Інду (Індія), трохи пізніше - в II тис. до н. е.- в долинах річок Хуанхе і Янцзи (Китай), згодом - в І тис. до н. е.- на Балканському півострові, Західному узбережжі Малої Азії та південному узбережжі Апеннінського півострова (Стародавня Греція). Стародавні цивілізації сформувалися переважно у вигляді низки пов'язаних між собою і, як правило, етнічно близьких ранньокласових номових міст-держав, з подальшою їх трансформацією у централізовані східні деспотії, яскраво виражені в Стародавньому Єгипті та Китаї. Поняття "східна деспотія" характеризується низкою ознак. Це монархічна форма правління з необмеженою спадковою владою монарха - вищого законодавця і вищого судді; централізованою державою з жорстоким тоталітарним режимом, з розгалуженим адміністративним апаратом та безправними підданими. Масова свідомість наділяла правителя тотальними повноваженнями не тільки завдяки божественному характеру його влади, а й завдяки одноосібній ролі в підтримці безпеки, соціальної справедливості і правосуддя. Стійкі патріархально-общинні відносини, на ґрунті яких розвивались ранні державні деспотичні режими, формували в суспільній свідомості образ правителя-батька, захисника слабких і обездолених.