Ідеї буддизму визнавались у суспільстві настільки актуальними, що почали справляти неабиякий вплив на державну політику і законодавство. В період об'єднання Індії за правління царя Ашоки (268-232 рр. до н. е.) буддизм в Індії існував в якості державної релігії, набувши значного поширення також у країнах Південно-Східної Азії.
№ 40. Кодекс честі самурая ("Бусі-до")
Бусідо (яп.武士道 — досл. "шлях воїна") є кодексом честі самурая. Назва походить зі сполучення слів бусі, тобто "воїн", і до — "шлях". Цей давній код вкорінюється у часи, коли самураї були стрільцями та вершниками, а навчання цим військовим мистецтвам, яке потребувала завзяття та постійного виконання вправ привело до виникнення терміну к'юба но мічі, "шлях коня і лука".
Бусідо, хоча воно й називається кодексом, не слід вважати формальною збіркою правил, котрими б керувались усі самураї. Насправді кодекс вояка піддавався багатьом змінам протягом японської історії, і навіть різні клани тлумачили його на власний лад. Аж до сімнадцятого століття Бусідо не було записано, хоча історія самураїв є набагато довшою. Кодекс Бусідо формувався під впливом конфуціанського світосприйняття і ввібрав у себе його ідеали самодисципліни, поважної етичної поведінки, слухняності та відданості господарю.
Головним обов'язком самурая була відданість до його володаря. Японія мала феодальну систему правління, і володар очікував покірності від васалів, котрі натомість користувалися економічним та військовим захистом, що забезпечував володар. Якби володар не почував абсолютної впевненості у слухняності васалів, такий порядок не втримався би. І цей сенс відданості та честі доходив до конечної точки в японцях, які обирали смерть у безнадійній битві на захист замку володаря або вчиняли самогубство, коли відчували, що їхній вчинок зганьбив його. Акт самогубства здійснений за допомогою власного бойового меча мав назву сеппуку. Обов'язок помсти становив ще одну складову кодекса Бушідо. У разі, якщо честь господаря було заплямовано, або його самого вбито, від самурая вимагалося за будь яку ціну віднайти та вбити винних.
Особливих надбань кодекс Бусідо дістав після Першої Світової Війни, коли у країні почався активних антидемократичний рух. Він був викликаний проявами шовінізму на території всієї держави, що потім вільно переріс у теноїзм та "бусідо".
№ 41. Особливості юдейської моралі
Юдаїзм – одна із найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує дотепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Юдаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності.
Юдаїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань та культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. Згідно цієї релігійної реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог племені юдеїв (звідки походить назва релігії). Яхве на давньоєврейській мові означає „Господь" або „сущий, той, що існує". Тому Яхве – це не стільки ім‘я Бога, як титул, бо у юдеїв називати Бога по імені вважалось великим гріхом (боже ім‘я непізнане),
Єврейські племена (з давньоєврейської „євреї" – „ті, що прийшли з-за ріки Євфрат") належали до західносемітської групи скотарів-кочовиків, які у ХIII ст. до н. е. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо про завоювання євреїв єгиптянами і про визволення їх із „єгипетського полону". Цю подію пов’язують із біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини у Ханаан (Обітовану землю). Вони перейшли до землеробства і стали посередниками в торгівлі між різними народами. В кінці XI ст. до н. е. засновується Ізраїльське царство, провідну роль в якому відігравало плем‘я Юди (юдеїв), що поклонялось богу Яхве.
Мойсея іноді називають засновником юдаїзму, хоча ще задовго до його народження існував культ Яхве - Бога Авраама, Ісака та Якова, який через пророків сповіщав народу Ізраїлю багато одкровень. Яхве заповідав Аврааму (близько 2085 р. до н.е.), що нащадки його стануть численними і утворять народ, обраний Богом з-поміж усіх інших народів світу. Однією із найважливіших засад юдаїзму є уявлення про Яхве, як єдиного, абсолютного і нескінченного Творця всього сущого. Він всемогутній, люблячий і справедливий, глибоко особистісний , а не абстрактний. На момент визволення євреїв від рабства Яхве відкрив себе Ізраїлю в дії (Вихід) та слові (дарував Закон свій Мойсею на горі Сінай). Отриманий Ізраїлем Закон складався з Десяти заповідей і понад 600 законів у формі наказів та установок для повсякденної поведінки.
П‘ятикнижжя Мойсея (Тора) – перші п‘ять книг Біблії - є основними священними книгами, які відображають давню історію євреїв і процес формування їх релігії. Тора містить оповідання про створення Богом всього живого і неживого, про родоначальника євреїв Авраама, пророка Мойсея, який отримав від Яхве „Заповіт Бога" – Декалог (десять заповідей), в якому зведені в єдине ціле моральні настанови та правила поведінки. Яхве через пророків постійно наставляв народ Ізраїлю на суспільні перетворення та моральне удосконалення. Згідно укладеного заповіту Бог висував перед обраним Ним народом високі моральні вимоги, вказуючи, що його благословення залежить від соціальної та моральної справедливості в єврейському суспільстві. Юдаїзм, відображаючи спосіб життя євреїв, їхні уявлення, особливості світорозуміння разом з тим становить систему розвинутого етичного монотеїзму, аналогів якої не існує серед тогочасних релігій світу.
Важливо відзначити те, що формування юдаїзму як монотеїстичної релігії відбувалось паралельно з процесом державно-політичної консолідації ізраїльтян. Юдаїзм відіграв роль каталізатора суспільно-політичного життя та утвердження Ізраїлю, як могутнього царства.
Часи правління Саула, Давида і Соломона називають „золотим віком" в давньоєврейській історії. Шестикінечна зірка – символ слави і доблесті царя Давида - стала символом єврейського народу. Як вважають дослідники цей знак утворюють два щити царя Давида – видатного правителя, полководця, талановитого поета і мудреця. Він зміцнив державу, розбудував і прикрасив її столицю Єрусалим, побудував величний палац на горі Сіон, де зберігався „Ковчег Заповіту" з двома священними скрижалями, на яких були записані Десять заповідей, вручених Богом Яхве Мойсею на горі Сінай. Наступник Давида – цар Соломон побудував у Єрусалимі храм Богу – головну святиню євреїв. Цей храм був зруйнований під час ассиро-вавилонського завоювання у 586 році.
У кінці VI ст. до н. е., коли перські царі Ахеменіди заволоділи Вавилонією, Єрусалим відбудували, а згодом, за часів пророка Ездри, було відновлено храм Яхве. Тому цей час ввійшов в історію під назвою період „другого храму". В часи вигнання („вавилонського полону") юдеї збиралися для молитов в особливих місцях – синагогах. Навіть, коли Єрусалимський Храм був відбудований, синагоги продовжували залишатися молитовними зібраннями єврейських громад. А коли у 70 р. до н. е. римляни остаточно зруйнували Храм, синагоги стали організаційними центрами, де гуртувались єврейські общини та офіційними центрами поширення юдаїзму. В кожній синагозі навчав рабин, який мав авторитет завдяки глибоким знанням. Юдаїзм вижив у численних діаспорах, розсіяних по багатьох країнах.
Упродовж століть після вавилонського завоювання відбулись значні зміни в культовій практиці юдаїзму. Так, з руйнацією храму зникла традиція жертвоприношень. У синагогах замість жертвоприношень відбувались молитовні обряди та вивчення Закону. Замість юдейських жерців з‘явились вчителі Закону (рабини), які розробили детальну традицію передачі Закону Мойсея. Закон жорстко регламентував усі сторони суспільного і релігійного життя євреїв, що стало основною запорукою їх спасіння. Рабини стверджували, що кожний єврей має безпосередній доступ до Бога і не потребує навернення або спокутування. Рабини поділили Закон на 613 заповідей: 365 у формі заборон і 248 повелінь та настанов. Кожна з них була детально і однозначно потрактована. Все життя юдея з моменту народження до поховання підпорядковувалось певним обрядам та ритуалам.
Завдяки цим винятковим вимогам, юдаїзм став своєрідною національною релігією. Своєрідність змісту віровчення визначають такі основні положення:
- віра в єдиного позасвітового Бога Яхве, Творця небес і землі;
- віра в особливе покликання єврейського народу бути „народом богообраним", „власним Його народом зо всіх народів, що на поверхні Землі", поставленим „найвище понад усі народи, яких Господь створив";
- віра в кінець світу, потойбічну винагороду та покарання у воскресіння з мертвих;
- ідея пришестя на землю Месії – „посланця Бога" (з давньоєврейської – „помазаник", старогрецькою – Христос), тобто божественного спасителя, страшний суд та встановлення Ним тисячолітнього царства в Єрусалимі – „небесного Єрусалиму".
Структура юдейської моралі включає у себе оціночні погляди, орієнтації щодо сенсу життя й ідеали, ставлення до того, що відбувається довкола, суспільні традиції, норми поведінки, життєві принципи, мотиви вчинків, життєві цілі, людські взаємини, категорії добра, совісті, честі, справедливості, щастя і таке інше. Сюди ж належать моральні якості особи, феномени милосердя, доброчинності, доброчесності. Кожний із перерахованих елементів має парну пролежну категорію: добро – зло, честь – ганьба, милосердя – жорстокість, доброчинність – захланість, доброчесність – ганьба. Керуєтьбся принципом талону: "око, за око , зуб за зуб"