Не вбивай!
Не чини перелюбу!
Не кради!
Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!
Не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближньо го твого!
Додатково відокремлюються "Дві головні заповіді любові":
Люби Господа Бога твого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю.
Люби свого ближнього, як себе самого (-у).
№ 52. Евангельський тип моралі
Це етика свідомих християн. У Ветхому Завіті вона зазначається паралельно із таліоном. Але у Ветхому Завіті під ближніми маються на увазі тільки євреї або асимільовані євреями люди, а у Новому Завіті під ближнім треба розуміти людину як таку, бо людина будь-якого племені (етносу) потенційно може стати християнином. Тому Ісус протиставляє заповідь любові правилу таліону: "Ви чули, що було сказано: "Око – за око, й зуб – за зуб". А Я вам кажу: не змагайся (αντιστηναι) зі злим. Але, якщо хтось ударить тебе по правій щоці, поверни до нього й другу. Якщо хтось хоче з тобою судитися й забрати у тебе хітон, віддай йому й гіматій. Якщо хтось примушує йти з ним милю, йди з ним дві" (Мт 5:38-41). "Ви чули, що було сказано: "Полюби твого ближнього й зненавидь твого ворога." А Я вам кажу: любіть ваших ворогів і моліться за тих, що переслідують вас, щоб стати вам дітьми вашого Отця, Який на небесах, бо й Своє сонце Він піднімає над злими й добрими й дощ проливає на праведних і грішних" (Мт 5:43-45). Не варто розцінювати цю заповідь як суто побутову, бо вона насамперд релігійна. "Злі", "вороги", "грішні" – це для слухачів Ісуса, які були виключно юдеями з духовними запитами, язичники, що запанували в Обіцяній землі, та їхні прибічники, колаборанти з числа юдеїв. До таких належали митарі, тобто римські чиновники з юдеїв, які допомогали окупантам збирати податки з синів Божого Народу на користь римського цезаря. До початку місії Ісуса віра у Єгову, тобто Бога, що є, Творця всього видимого й невидимого, була релігією єврейського народу (язика), тобто це була народна віра, що зараз називається язичництвом, але Ісус зробив її вірою всіх народів, тобто всесвітньою релігією, яка повинна охопити все людство, і наказав Своїм учням: "Отже, йдіть, навчіть усі народи (εθνη), хрестячи (βαπτιζοντες) їх в ім'я Отця, й Сина, й Святого Духа" (Мт 28:19). Людей, що не цікавились Його вченням, Ісус називав "мертвими" і заповідав Своїм прибічникам облишити їх, тобто позитивно не виявляти до них любові, навіть, якщо вони єкровними родичами: "Іди за Мною й залиш мертвим ховати своїх мерців" (Мт 8:22). Також і до однодумців Ісус дозволив не виявляти позитивно любов, якщо хтось із них уперто шкодить своєму братові: "…а якщо не послухається й громади (εκκλησιας), то буде він для тебе, як язичник і митар" (Мт 18:17). До речі, з цього вислову Ісуса видно, що не до всіх людей Він заповідав Своїм учням ставитись однаково, як це зараз намагаються подати гуманісти. Та й ап. Павло явно не заохочував спілкування, а позитивний вияв любові – це насамперед спілкування, з так званими єретиками, тобто людьми, які спотворюють релігійну істину: "Від людини єретика, після одного й другого напоумлення, відстороняйся, знаючи, що така людина збилася зі шляху й грішить, несучи засудження у собі самій" (Тит 3:10-11). Відсторонення ніяк не можна визнати позитивним виявом любові. Інша справа, що Ісус заповідав не змагатися, тобто не сперечатися із злими, очевидно, називаючи так противників віри у Святу Трійцю, не добиватися від них сатисфакції за завдані ними прикрощі й образи, не відстоювати вперто свої приватні інтереси, щоб мати здатність переключити всю свою увагу на вічне й на свою християнську місію, а не витрачати час і сили на відстоювання земних, дочасних інтересів. Отже, саме толерантне ставлення до людей інших релігійних поглядів, відмова від помсти тим, які переслядують християн за віру, відмова від насильницького навернення у християнство і є тим, що називається любов'ю до ворогів. Це негативний вияв любові, коли ми просто вилучаємо деяких людей з кола нашого спілкування, але ніяким чином їх не переслідуємо, тобто відмовляємось від таліону стосовно них.
Золоте правило історично сформулювалося у процесі переосмислення правила таліону й вдячності. Але була переосмислена й заповідь любові, вона є вищим вираженням золотого правила. Золоте правило формальне: воно лише ставить ініціативність дії на противагу реактивності таліону й ? також на противагу таліонові – підставою рівності вважає не дію, здійснену відносно нас самих, а наше розуміння блага: "Не вчиняй відносно інших так, як ти не бажаєш, щоб вони вчиняли відносно тебе самого". Так уже у золотому правилі поступово долається уявлення про обов'язкову адекватність дій у відповідь. Заповідь любові спонукає до доброзичливого ставлення, а про адеквантість уже нічого не говорить. Отже, золоте правило й таліон, з одного боку, й заповідь любві, з іншого – це дві фундаментальні чесноти або два принципа моральності: справедливість і милосердя. Справедливість вимагає адекватності, симетричності дій у відповідь, а милосердя заохочує до доброзичливого ставлення до всіх.
Сфера моралі утворюється ставленням людини до себе, до інших людей і до Вищого. Тому можна сказати, що до моральних належать цінності й норми, які диктуються вище згаданими переконаннями, ними, власне, й обумовлене це ставлення. Беручи до уваги зміст заповіді любові як найвищої з трьох згаданих, можна охарактеризувати мораль як систему цінностей і норм, що спрямовують людину до духовно піднесеного єднання з самим собою, з іншими людьми (за їхнім бажанням), і з Вищим Началом.
Моралі у цілому протистоїть аморалізм, який достатньо багатоликий. Аморалізм у політиці – це досягнення накресленої мети будь-якими засобами, навіть злочинними, політична діяльність, яка не має ідеологічної складової, ідеологічна зрада; в економиці – це порушення ринкових законів, експлуатація найманих працівників, невиплата заробітної платні, недобросовісне ставлення до роботи; у правовій сфері – це порушення принципу справедливості, зневага до закону, фабрикування звинувачень; в науково-технічній діяльності – це використання наукових досягнень на шкоду екології; у духовній сфері – це фарисейство, тобто лицемірство й вимагання від інших того, чого сам не можеш виконати, нетерпимість, фанатизм, тобто поборювання у недуховний спосіб інших віровизнань, заперечення принципу свободи сумління; у сфері людських взаємин – це нещирість, маніпулювання іншими людьми для досягнення своїх цілей, використання іншої людини як засобу, хамство, тобто виставляння на загальний огляд недоліків і помилок інших людей, нахабство, тобто намагання отримати будь-які блага першим, незаслужено, мстивість, злопам'ятність, глумливість, тобто прагнення висміяти іншу людину, підступність, тобто намагання подолати суперника у нечесний спосіб, злочин, тобто готовність до крадіжки, шахрайства, насильства.
№ 53. Моральна своєрідність Старого і Нового Заповіту
Найвідоміша у світі книга, Біблія, складається з двох частин — Старого та Нового Заповіту. Старий Заповіт створювався з XV ст. до н.е. різними людьми: Мойсеєм, який обґрунтував християнські засади існування людини в "П'ятикнижжі Мойсея"; наймудрішим з царів Соломоном, поради якого продовжують лишатися актуальними дотепер, царем Давидом, автором більшості релігійних гімнів — Псалмів, та іншими представниками свого часу. Текст Старого Заповіту був упорядкований приблизно в 400-350 рр. до н.е.
Старий Заповіт висвітлює події, що відбувалися до приходу на землю Ісуса Христа, який, за біблійним переказом, є Сином Божим.
Новий Заповіт є підтвердженням основної ідеї християнської моралі, підсумованої Десятьма Заповідями, що їх виклав Мойсей у своєму П'ятикнижжі. За Біблією, Ісус Христос був посланий у людський світ, аби нагадати людям про цю мораль та вказати їм правильну дорогу до вічного життя.
Якщо покладатися на відомості з Нового Заповіту, Христос пройшов через смерть, а потім — через воскресіння. Саме тоді учні Ісуса почали записувати його біографію.
Слово "Євангеліє", яким називаються життєві описи Ісуса, позначає добру вість. Новозаповітне Євангеліє складається з чотирьох книг, написаних чотирма учнями Христа — Матфеєм, Марком, Лукою та Іоанном.
Сюжети всіх Євангелій майже ідентичні, адже розповідається в них про ті ж самі події. Але оповідачами виступають різні люди, тому повна картина діянь Ісуса Христа постає тільки після прочитання всіх чотирьох Євангелій.
Лука був єдиним освіченим євангелістом. Грек за походженням, він жив у Антіохії, яка на той час вважалася третьою світовою столицею після Рима й Константинополя. Його Євангеліє носить характер послання. Натомість твір Іоанна відрізняється від інших легкістю сприйняття, художністю та своєрідністю.
Усі чотири Євангелія висвітлюють події життя Ісуса Христа: його народження та чудесне спасіння під час убивства Іродом усіх немовлят; його проповідницьку діяльність; дива, які він творив, лікуючи людей та наставляючи їх на путь праведну; розп'яття Ісуса Христа на Голгофі та його воскресіння з мертвих.
Євангельські книги зворушують нас своєю щирістю, неупередженістю, цікавістю розповіді. Вони поєднані спільною ідеєю — ідеєю вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, яка є основою життя за християнськими законами.
№54. Моральні еталони європейського середньовіччя
Кожна епоха має своє обличчя, особливий світогляд. Основні особливості світогляду людини Середньовіччя визначають тексти.
1. Теоцентризм. Тео - Бог, спрямованість до бога. В основі всієї системи цінностей лежить релігійна ідея. Вся Епоха Середніх Віків була сформована християнством. Християнство виникає в 1 столітті й незабаром витісняє язичество, має тотальний вплив на все духовне життя людей. Християнство займає монопольне положення, вся ціннісна шкала людини визначається релігією - всі сторони життя. Християнство приносить нові уявлення про час - лінійний час, рух від створення світу до його загибелі, Страшного Суду. В античності було циклічне уявлення про час, світ уявлявся вічним. З'являються есхатологічні мотиви. Есхатологія – вчення про кінець світу.