Християнство принесло нові уявлення про людину. В античну епоху людина стояв у центрі світобудови, а її пізнавальні й перетворюючі можливості вважалися безмежними. Сама людина була ніби наділена досконалою природою, навіть боги були антропоморфні. Існувало уявлення про калокагатію – правильне поєднання етичного й естетичного, тілесного й духовного, зовнішнього й внутрішнього, коли людина прекрасна у всіх своїх проявах. У християнстві двоїсте уявлення: людина вінець творіння Бога (по образі й подобі), але з іншої сторони вона гріховний (первородний гріх). Ідея: із приходом у світ Христа від самої людини стала залежати її загробна доля. Людина повинна придушувати в собі всі гріховні думки й бажання, прагнути звільнитися від уз тілесності.
Мистецтво теж було підпорядковано теоцентричній ідеї. Воно прагнуло зміцнити релігійний світогляд. Багато сцен Страшного суду: виховується страх перед неминучим покаранням за гріхи. Особлива напружена психологічна атмосфера. Але також існує потужна народна сміхова культура, де всі ці цінності піддавалися комічному переосмисленню.
2. Для середньовічної людини було характерним уявлення про дуалізм світу: земна (іманентна) і духовна (трансцендентна) частини. Земний світ - видимий. Духовний - небесний, горішний. Будь-яка релігійна система будується на певній філософській базі. Християнство засноване на ідеалізмі, де стверджується, що первинний дух. Небесний світ - головний, вічний, незмінний.
3. Зміна моральних пріоритетів. В античності головна – громадянська доблесть. Приклад: епітафія Есхіла. В Епоху Середньовіччя - віра й вірність (станова вірність). Вірність феодалові. Васальна вірність своєму сюзеренові.
4. Символізм й алегоризм. Випливає з дуалізму. У реальних проявах земного світу бачиться одкровення, божественні знаки. Мистецтво теж символічне й алегоричне.
5. Мистецтво майже не виражало радості буття, не краса форми, а краса ідеї. У мистецтві відсутній жанр портрету. Середньовічне мистецтво здебільшого анонімне.
Співвідношення середніх віків й античності, є моменти культурної наступності. Грамотні були церковнослужителі. Духівництво до античної спадщини ставилося дуже вибірково. Зовсім забули міфологію, античну драму. Деяких авторів шанували: Платон, Аристотель і Вергілій. Буколіки - 4 еклога, народження дитини.
Латинь в епоху середньовіччя довгий час залишалася єдиною мовою - освіта, церква, політика. У перших університетах викладали тільки на латині - це мова інтернаціонального спілкування. Величезна кількість літератури на латині.
№ 55. Лицарський тип моралі
Власне ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедливість — навіть якщо це було небезпечно для життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на змаганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицарською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.
За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у тому числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв'язків). Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. — куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.
Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізацій-ний вплив на суспільство й через століття після того, як реальна аристократія втратила своє верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.
Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, Жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.
№ 56. Чернечий тип моралі
Аскетизм, покора, віра в бога, допомога ближньому, відмова від мирського життя.
№ 57. Етичні погляди Августина Аврелія та Фоми Аквінського
Домінантне становище займало об'єктивно-божественне обгрунтування моральності в системах головних ідеологів християнства, офіційних представників церкви Августина Блаженного та Фоми Аквінського.
Найвидатніший серед західних отців церкви Аврелій Августин був одним із яскравих представників ранньохристиянської думки, праці якого справили найдужчий вплив на середньовічну філософську й етичну думку. Будучи першим систематизатором середньовічного світогляду, Августин на цілу епоху заклав модель теоретичного вирішення моральних проблем. Від філософів пізньої античності він перейняв практично-етичне настановлення як головну мету філософського знання, змінивши її у -відповідності з положеннями й завданнями християнства. Саме завдяки його наполегливим теологічним зусиллям моральність здобула божественний статус і втратила орієнтацію на можливість особистісної суверенності в ній.
Учення Августина абсолютно теоцентричне. Бог у ньому покладається вихідним і конечним пунктом усіх людських суджень та дій. Августин характеризує Бога як найвище благо, що надає благості всьому довкіл, як абсолютне блаженство, справедливість, моральний закон. Спираючись на тексти Святого письма про доброту верховного Творця, Августин доводить, що все створене ним тією чи іншою мірою причетне до цієї абсолютної доброти. Отже, зла як окремої сутності, зла в субстанціональному розумінні взагалі немає. Всяке буття самим фактом свого божественного походження є благо. Все є добром, оскільки все —від Бога. За Августином, зло являє собою лише відсутність добра, відхід, відхилення від нього. Воно — своєрідний дефект, якась помилка, а не щось, існуюче саме по собі.
За існуюче в світі зло відповідальна людина, її вільна самохіть. У ній міститься можливість емансипації від Бога, руйнівне, "нищівне" прагнення відступати від приписів Бога як морального абсолюту. Отже, вільна самохіть людини— джерело можливого морального зла. Так Августин вирішує найскладніше для християнських філософів завдання увільнення Бога від відповідальності за пануюче в світі зло. При цьому йому вдається зберегти абсолютний фаталізм божественної приреченості.
З точки зору Августина, Бог як абсолютна створююча сила не тільки наділяє людину свободою волі, а й керує нею як визначальним чинником людської діяльності та існування. Первісне, головне призначення доброї волі полягає в підкоренні божественним заповідям і божественному керівництву. Але гординя, самовпевненість людини (як продукту людської тілесності, чуттєвості, хтивості), яка гадає, що може оволодіти світом і не потребує божественної помочі, обтяжує людську волю потягом до гріха.
Полишена сама на себе, людина безсила у своїх спробах позбутися своєї гріховності. їй необхідна божественна допомога. Але ні вимагати, ні вимолити, ні заслужити "спасіння" людина не може, оскільки приречена абсолютною волею Бога, який дарує божественну благодать небагатьом обраним. Тому людині належить тільки любити Бога, вірити йому, сподіватися на нього, усвідомлюючи своє цілковите безсилля перед ним. Таким чином, любов до Бога і є моральним завданням людини, остаточна доля якої наперед визначена незалежно від її моральних якостей і діянь. Згідно з Августином, те, що ми шукаємо в моралі, може дати тільки Бог та й то зі своєї волі.Ще одним важливим моментом етичної концепції Августина є його уявлення про роль церкви в моральній життєдіяльності людини. Августин указував, що не повірив би навіть Святому письму, якби не одержав його від церкви. Підкреслюючи божественний авторитет Біблії й авторитет церкви як єдиної й одвічно безпомильної її тлумачки кі-нечних інстанцій усякої істини й моралі, Августин послідовно реалізовував свою місію офіційного ідеолога.
Однак етичні погляди Августина Блаженного, як і наступних представників ортодоксальної теології, постійно відчували опозицію релігійно-єретичних учень. Вона ставала домінуючою в міру зміцнення й розквіту феодалізму, втрати авторитету ряду етичних позицій августианства (дискредитація "града земного", приниження ролі розуму, проповідь аскези й т. п.) в нових соціальних умовах.Зусилля опозиціонерів зосереджувалися на відмінному від релігійно-традиційного тлумаченні природи людини, утвердженні її можливості й права на авторство своїх учинків, самостійне розмірковування про Бога та його велич, на особисту, від самої людини залежну можливість вибору між добром і злом. Людина повинна мати можливість "розуміти, щоб вірити". Зауважимо, що, розгортаючись головним чином по лінії суб'єктивізування моралі, опозиція релігійної ортодоксії в етичних концепціях не тільки не заперечувала існування Бога, а й приймала в більшій чи меншій мірі, моральні приписи "священних книг". У цьому виявлялася одна зі специфічних особливостей середньовіччя, коли навіть боротьба проти релігії протікала в її межах, у релігійній "оболонці". Але і в такій якості релігійно-єретична опозиція протягом наступних віків відігравала роль стимулу дальшого розвитку етичної думки.