Таліон, золоте правило й любов
Таліон (від лат. talion, від talio – помста, адекватна злочину, від talis – такий самий) наказує: "Смерть – за смерть, око – за око, зуб – за зуб, руку – за руку, ногу – за ногу, опік – за опік, рану – за рану, забите місце – за забите місце" (див. Вих 21:24-26). Одним із давніх формулювань таліону були Закони Хаммурапі (звід законів Давнього Вавилону часів царювання Хаммурапі близько 1760 років до н. е.). В узагальненій формі правило таліону наказує: "У відповідь на завданий тобі збиток чини стосовно інших так, як вони вчиняють стосовно тебе й твоїх близьких". Помста, за цим правилом, повинна бути спрямована проти того, хто завдав збитків або проти його близьких, але її результати повинні бути симетричні завданому збиткові. Правило таліону регулювало дії, що чинилися у відповідь на заподіяне лихо. Дії, що чинилися у відповідь на зроблене добро, визначались правилом вдячності. Правило таліону деталізувалось і градуювалось у відповідності до конкретних випадків, а правило вдячності вимагало максимально відплачувати добром за добро.
Особливості таліону як норми полягають у наступному:
1) Це правило врегульовує реакцію, тобто дії у відповідь.
2) Дії у відповідь повинні бути покаранням порушника справедливості або повинні бути спрямовані на отримання компенсації за завданий збиток.
3) За своїм змістом ці дії зворотні або взаємні: дія у відповідь спрямована проти порушника справедливості: "Як він вчинив зі мною, так і я вчиню з ним, відплачу чоловікові за ділами його" (Притчі 24:29).
4) Таліон не тільки спрямований на відновлення порушеної справедливості, він вимагає дотримання справедливості й покарання порушника. Вимагаючи помсти, таліон обмежує її міру, вона повинна бути адекватною злочину й завданому збиткові. Таліон є погрозою, і саме у невідворотності погрози полягає його сутність.
Справедливість, за таліоном, вимагає завжди діяти відповідно до конкретної ситуації, але міра справедливості, яка вимагає тотожності, не залежить від ситуації й від того, хто саме у неї потрапив.
У Корані, в якому таліон не відміняється, а підтверджується, теж неодноразово повторюється, що прощення й доброзичливість кращі від справедливості (Коран, 4:92; 42:40-43).
Таліон, золоте правило й заповідь любові сукупно утворюють нормативний зміст моралі й характеризують його таким чином. По-перше, всі ці правила регламентують ставлення людини до іншої: таліон обмежує міру помсти; золоте правило встановлює рівність і взаємність у всьому стосовно іншої людини й установлює принцип ставлення до інших; заповідь любові вказує на необхідність вияву толерантності, доброзичливості й милосердя до іншого. Моральне ставлення до інших повинне будуватися так: "не кривдь, не завдавай іншим лиха" ( "будь справедливим, поважай інших" ( "будь доброзичливим і милосердним до інших". По-друге, золоте правило й заповідь любові базуються на ставленні людини до себе самої, яке є зразком ставлення до інших: "Полюби твого ближнього як самого себе" (Мт 19:19). По-третє, у заповіді любові ставлення до інших і до себе обумовлені ставленням до вищого Начала, або до Бога, або до ідеалу.
№ 77 Обов'язок як моральне поняття та етична категорія
Суттєво особливістю морального погляду на світ є поділ світу на світ сущого і світ належного – того, що передбачається вимогами моралі, ідеєю добра, але ще не дістало реалізацію.
(Деонтологія (грец. deon – потрібне, необхідне, Logos –слово, вчення) – наука про належне, про те, що має бути).
Важливою для людської моральності є позитивна ціннісна орієнтація на благо, добро. Але важливо і те, що в суспільному житті людей, у вирі випадковостей, конфліктів, з котрими стикається людина у своєму безпосередньому існуванні, така позитивна ціннісна орієнтація не може бути збережена без елемента самопримусу, обов’язковості, вольового зусилля (що якраз і втілюється в уявленні про належне). Слід зважити у повному розумінні слова. Можна чудового усвідомлювати, що чомусь, чого тепер немає, належить бути, що якісь зміни неодмінно потрібні й т.ін. – і водночас самому нічого не робити для встановлення цього належного й обов’язкового порядку речей і навіть не відчувати необхідності такого власного втручання. Категорія обов’язку якраз і фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб’єкта відповідно до його становища в даний момент. Іншими словами, обов’язок – це усвідомлення належного, за якого здійснення належного стає для особи нагальним практичним завданням.
Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб’єктивну причетність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних цілеспрямованих зусиль воно, можливо, і не буде здійснене.
Так, можна щиро переживати з приводу нинішнього стану природного середовища, шкодувати, що цей стан аж надто далекий від належного. Проте справді моральне усвідомлення цієї ситуації має місце тоді, коли ми починаємо розуміти, що спасіння природи потребує конкретних зусиль кожного з нас, коли дбайливе ставлення до довкілля набуває дієвості безпосередніх життєвих завдань людської особистості.
Важливо також відрізняти осмислення в категорії обов’язку різних суспільних, професійних і т.п. вимог до людини від того, що становить невід’ємний зміст морального обов’язку як такого. Людина може і повинна сприймати виконання певної сукупності своїх громадянських, виробничих та інших зобов’язань як власний моральний обов’язок. Трапляється, проте, що між морально санкціонованими суспільними вимогами до особистості та її власне моральним обов’язком визрівають суперечності, конфлікти, розв’язати які може лише сам є дана особистість.
Так, обов’язок вояка вимагає в разі крайньої потреби вбити ворога, тим часом як моральний обов’язок виходить із категоричної заборони "не вбий".
Людське жит відкрите для подібних конфліктів: саме тому дотримання морального обов’язку здатне переростати у справжній відповідальний вчинок, засвідчувати індивідуальність і силу волі людини, її здатність ризикувати заради власних переконань.
2. Відповідальність – етична категорія, яка означає усвідомлення індивідом (соц. групою, народом) свого обов’язку перед суспільством, людством. (за словником).
Якщо категорія обов’язку позначає надання уявленню про належні форми конкретного практичного завдання певного людського суб’єкта, то категорія відповідальності характеризує згаданого суб’єкта з точки зору виконання ним цього завдання. Якою мірою людина виконує свій обов’язок або ж якою мірою вона винна в його невиконанні – це і є питання про її моральну відповідальність.
Категорія відповідальності тісно пов’язана з уявленням про свободу людини. Очевидно, що не маючи свободи, людська особистість не була б у змозі відповідати за свої вчинки.
(Коли шибку у вашому вікні розіб’є футбольний м’яч, пущений хлопчинами з подвір’я, вам не спаде на думку картати м’яч, бо він. Як просте фізичне тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака стягне зі столу скатертину, ви можете нагримати на нього, але ж не будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз ображатися на нього).
Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той чи інший варіант поведінки – а тому має нести відповідальність за вчинене нею.
Іноді легко переконатися. Що і стосовно людини міра справжньої свободи завжди є величиною конкретною, тому моральні висновки про ступінь відповідальності будь-якого в кожному разі мають бути зваженими. (Хтось, почуваючи себе зле, розбив дорогу річ; хтось не висловив належного співчуття своєму приятелеві, оскільки й гадки не мав про нещастя, яке з ним сталося).
Отже, питання про відповідальність здебільшого не просте і вирішується неоднозначно. Серед чинників, які потрібно враховувати при розгляді проблем, пов’язаних з моральною відповідальністю, - повнота обізнаності з реальними обставинами, можливість їхнього адекватного усвідомлення, внутрішній стан суб’єкта, його здатність до відповідної дії і т.п.
В се ж, коли йдеться про власну відповідальність. Людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі своєї реальної свободи в конкретній ситуації. Її не влаштовують "заспокійливі" міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачати неможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокій сумління у подібних випадках, хто яким би очевидним було б наше ситуаційне алібі в них, має своє підстави.
Але за будь-яких можливих обставин людина є істотою принципово свобідною, а отже – відповідальною. Якщо ми не хочемо зректися власної людяності, ми маємо розглядати себе крізь призму цього нашого ідеального родового стану.
3. Категорія справедливості фіксує той належний порядок людського співжиття. Який і має бути встановлений внаслідок відповідального виконання свого обов’язку.
На відміну від вищеназваних категорій, категорія справедливості передбачає не просто оцінку того чи іншого явища (добро це чи зло тощо), а співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між якими і належить встановити етичну відповідність. Так, справедливо, щоб гідну вчинкові відповідала заслужена винагорода, злочину – кара, правам – обов’язки і т.п.
Важливою рисою справедливості є те, що "вектор" справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо в конкретику реального суспільного життя.
Навести приклади.
1. Перша формула справедливості – відплата, помста: "око за око, зуб за зуб" - поширена на стадії родового р-ку с-ва. З утворенням ранніх держав "відплатна" концепція справедливості почала здавати свої позиції під натиском морально-правового устрою ранніх д-в. Головна причина в тому, що "відплатна" справедливість не могла забезпечити впорядкованість і законовідповідність суспільного життя. Тому, незалежно від свого географічного положення, етнічної, культурної специфіки, держава на певному етапі розвитку мала вступити в б-бу з даним первісним варіантом діючої справедливості – для того, щоб звільнити місце для більш цивілізованих форм.