Українців навчали "не принижувати людину жалем". Та жаль не принижує, а підносить людину – і той, хто шкодує і співпереживає, і того, кого жаліють. Якщо мене жаліють, отже, я комусь потрібен, я чогось вартий, у мене є надія. Треба жаліти дитину, коли вона провинилася, зробила щось недоречне, адже, буває, що від неї всі відвертаються, осуджують, уникають.
№ 85. Правдивість як моральна якість хак-теру
Правдивість не дана людині готової, вона повинна бути придбана і засвоюється спочатку тільки спостереженням над життям навколишніх, так само як і мова дитини. Можна говорити з дитиною, пристосовуючи і повторюючи ті неправильні і мало артикулярні звуки, що він вимовляє, тоді він довго не навчиться говорити правильно, і навіть деяка неправильність у вимові може в нього залишитися на все життя. Усе це змушує дорослого бути дуже послідовним у всіх своїх діях, за яких дитина постійно стежить, засвоює і відповідно до цього діє. Правдивість дитини складається тільки з правдивості середовища, його навколишньої, або, принаймні, тієї людини, до якого дитина усього більш прив'язаний і котрий до нього простіше всього відноситься. Варто тільки відштовхувати дитини, якщо він висловлює помічені їм явища, і не звертати його уваги на послідовність у діях, що у нього помічаються, щоб він став говорити неправду, що легко ввійде в нього в звичку, від якої потім він не швидко обробиться. Необхідно твердо пам'ятати, що на дитину головним чином впливає справа, а не слово; він настільки реальний, що усі в нього складається під впливом учинків, що бачить. Повторюючи те, що на ділі він навкруги себе зауважує, він з цього виробляє свої звички і звичаї; під впливом цього складається його тип. Усе це вказує на те, наскільки істотна для дитини послідовність і правдивість дорослих, у середовищі яких він живе під час сімейного періоду свого життя.
Визнання особистості дитини із самого початку його свідомого життя теж дуже істотно, а на це звертають звичайно занадто мало уваги при вихованні. Звичайні батьки думають, що дитина – їхнє надбання, їхня власність, з яким вони можуть надходити зовсім беззвітно, як з річчю. Тільки в тому випадку вони схиляються визнати за молодою людиною його особисту недоторканність, коли він у стані жити своєю працею. Але таке відношення до дитини зовсім неправильно, і нічого подібного допустити не можна, раз тільки батьки зобов'язані сприяти розвиткові людини. Обов'язок ця минає з їх минулого, вони у свій час користувалися тим же, тому віддають тільки свій моральний борг своєму потомству. Ніж більш людина утворена, чим більш володіє собою, тим з більшою любов'ю він буде відноситися до дитини, ідеалізуючи в ньому людини. З образом людини неодмінно зв'язане визнання його особистості і його недоторканності, але до цього людина привчається знову ж тільки в молодості; як до нього відносилися і яке відношення він бачив до іншим, так і він буде відноситися до навколишнім. З утворенням відношення до людей стає, безсумнівно, більш уважним, але найбільший слід залишає все-таки те, що засвоєно під час сімейного періоду розвитку дитини. Потрібно бачити дитини, який ніколи ніхто не ображав і не стосувався його особистості, щоб переконатися в тім, наскільки він чуйно відноситься до людей і як близько він приймає всяке нанесення образу. Така дитина завжди дуже вразлива і більш здатний до утворення. Це зовсім зрозуміло: до нього завжди відносилися з повною увагою, вона не знав ніяких образ і зв'язаного з ними гноблення, він зберіг таку енергію, при якій повинний бути дуже вразливим до усьому, що на нього впливає або збуджує, він, отже, дуже спостережливий, а при такій спостережливості він легко набирає життєвий досвід.
Уся таємниця сімейного виховання в тім і складається, щоб дати дитині можливість самому розгортатися, робити усі самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його особистості і недоторканності цієї особистості.
Якщо дитина під час сімейного життя привчилася сам спостерігати все навколишнє його і повторювати те, що відповідає його силам і вмінню, звик сам міркувати над тим матеріалом, що набрав своїм спостереженням, і цим розвив свою здатність мислити, якщо ніхто не збивав його в засвоєнні критерію правди, – тільки тоді при настанні періоду змужнілості він є більш підготовленим, так що в стані справитися с тим новим збудником, що у нього є. Він сам відшукує собі яка-небудь улюблена справа і віддається йому усією своєю молодою і живою душею.
№ 86. Проблема морального вибору в етиці
Розв´язання загальнофілософської проблеми вибору пов´язане із з´ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об´єктивної необхідності.
Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.
Аналіз проблеми морального вибору пов´язаний із з´ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.
Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.
Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.
Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішньою, суб´єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття "стимул", "намір", "ціль" характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливе незбігання цілі і мотиву.
Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб´єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно.
Найвищі, безумовні вселюдські цінності фіксуються в категорії "добро", а все те, що йому суперечить, відображається в категорії "зло". Людина лише тоді здійснює справді моральний вибір, коли пропоновані людством уявлення про найвищі абсолютні вселюдські цінності визнаються не лише її мисленням, а й почуттями та волею.
Характеризуючи наявність морального вибору, послуговуються категорією "моральна свобода". Моральна свобода відрізняється від економічної, політичної, релігійної, а також від свободи загалом. Категорія "моральна свобода" окреслює проблему можливості і здатності людини бути самостійною, самодіяльною, творчою особистістю і разом з тим виражати в моральній діяльності свою суспільну сутність. Об´єктивною передумовою моральної свободи особистості є переборення суперечності між нею і суспільством, внаслідок чого моральні вимоги перестають протистояти особистості як зовнішня, чужа сила, що суперечить її потребам та інтересам.
Будучи морально свобідною, здійснюючи моральний вибір, людина реалізує себе як творча особистість. Тому вона змушена відповідати за свій вибір, свою поведінку. Оскільки вибір має моральний характер, то й відповідальність за нього є моральною відповідальністю.
Моральна відповідальність характеризує особистість з точки зору виконання нею моральних вимог. Ця проблема стосується здатності людини взагалі виконати пред´явлені їй моральні вимоги, глибини і правильності їх усвідомлення тощо. З´ясування сутності моральної відповідальності передбачає аналіз моральної самооцінки, морального самоконтролю, самовладання, гідності тощо. На перших етапах морального становлення особистості вони перебувають у зародковому стані, але поступово їх можна перетворити з епізодичних виявів духовно-емоційного життя людини на її глибинні, сутнісні моральні якості.
Моральна самооцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей. Здатність до об´єктивного самооцінювання дає людині змогу самостійно контролювати і спрямовувати свої дії і навіть виховувати саму себе.
Моральний самоконтроль — сутність і механізм самостійного регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонук. Механізм самоконтролю охоплює її почуття й уявлення, самооцінку дій, спонук, мотивів.
Самовладання — один із виявів самоконтролю, що полягає у здатності людини, контролюючи свої почуття, спрямовувати діяльність на розв´язання свідомо поставлених моральних завдань. Виявляється самовладання у формі витримки.