Поняття добра не має в етиці Спінози суто умоглядного ха рактеру. Переводячи проблему в план практичної філософії, він наголошує на важливості утримання поняття для самовдоско налення суб´єкта розумного воління. "Оскільки ми у нашому розумі склали поняття про досконалу людину, це може бути причиною, щоб подивитися (якщо ми досліджуємо самих себе), чи не маємо ми якоїсь змоги досягнути такої досконалості". Саморефлексія бачиться як шлях самоудосконалення, оскільки "людська душа, — як говорить Спіноза, — сприй має не лише стани тіла, але й поняття цих станів" Закономірності цього процесу розкриваються не як специфічно антропологічні. Природа (Бог — за термінологією Спінози) — єдина субстанція, а отже всі тіла в ній об´єднані у сутнісне ціле — у принцип доцільної життєвості (душі). Спіноза з цього приводу говорить так: "Наша душа як поняття тіла, хоча і здо буває з нього свою першу сутність, але вона лише свідчить про нього у мислячій речі як у цілому, так і в частинах". Отже, об´єктивні засади моральності виводяться не із специфіч но людської життєвості, а із сутності (з ідеалу) життя як вищо го блага. Як таке, воно є безумовне добро.
З поняття душі (сутність) виводиться принцип свободи. "Чим більшою сутністю володіє річ, тим більше вона має діяльності і тим менше страждання. Адже достовірно, що діяльна річ діє завдяки засобам, якими володіє, тоді як страдницька страждає від того, чого не має".При тому, що філософ звертає увагу на "корисність" моральної дії, зміст поняття "корисність" не має вузькоутилітарного характеру, так само як не пов´язане воно з конформізмом, соціальною мімікрією. Сенс корисності, у першу чергу, пов´язується з ідеєю утвердження людини у її суттєвому: носія життєвості. Оскільки людина прагне зберегти своє існування і здатна здійснити прагнення, вона доброчесна. А хто нехтує власною корисністю, тобто збереженням свого існу вання, той безсилий. Інакше кажучи, "корисність" у розумінні Спінози є виявом поваги людини до себе як суб´єкта життєвості. Останнє є не що інше, як об´єктивна підстава гуманізму: той, хто живе з відчуттям цінності життя як вищого блага, прагне утверджувати його у кожному суб´єкті життєвості. При чому, утверджувати не як певну умоглядну ідею, а з "почуття і насолоди самими речами". У цьому випадку— з насолоди світом іншої людини. Знаменно, що завершальною тезою його "Етики" є міркування щодо зв´язку доброчесності та блаженства.
"Блаженство, — пише Спіноза, — не винагорода за доброчес ність, але сама доброчесність; і ми насолоджуємося ним не тому, що приборкали свої пристрасті, але, навпаки, внаслідок того, що ми насолоджуємося ним, ми спроможні приборкати свої пристрасті". Етика Спінози справила великий вплив на подальший роз виток європейської етичної думки. Його твір "Етика" друзі видали після смерті філософа. У відповідь уряд Голландії опуб лікував спеціальну постанову, у якій попереджалося, що всіх, хто буде поширювати або продавати це "богохульне" видання, чекає суворе покарання. Великий інтерес праця викликала у визначних просвітителів XVIII ст. її вивчали Вольтер, Дідро, Гольбах у Франції; Лессінг, Гердер, Гете в Німеччині.
№101. "Метафізика моралі" І. Канта
Родоначальником німецької класичної філософії вважається філософ Іммануїл Кант (1724— 1804). Він народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі; походив із родини ремісника; дістав університетську освіту; працював викладачем і професором Кенігсберзького університету. І. Кант був різнобічне освіченою людиною. Його філософська система криє в собі низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, етики та естетики, логіки пізнання. Важливе місце в теоретичній спадщині цього мислителя посідають праці з соціально-політичних, історичних і правових проблем. Це — "Основи метафізики моральності", "Критика практичного розуму", "Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін. Філософія І. Канта приголомшує глибиною і проникливістю. Хотілося, щоб її прочитали, відкинувши завчені фрази й готові рецепти, зваживши навдивовиж точне і вивірене слово І. Канта, актуалізоване нашим реальним історичним досвідом, усіма десятиліттями кривавих культів, коли "всезнаючі опікуни" ретельно відучували народ користуватися власним розумом та бути власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих. Мислитель писав: "Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливості". На противагу почуттю, поняття справедливості не може бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант характеризував свою епоху як "вік просвітництва", сутністю якої є "вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого". Рівночасно філософ дотримувався думки, що принципи державного управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи.
Кант докоряв авторові "Левіафана..." Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних і невід'ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений монарх здатен сприяти розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони. На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра. Отримавши необмежену свободу, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один одному; людська природа — "нетовариська товариськість", соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом. "Людина — це така тварина, яка потребує над собою господаря", — такий не вельми оптимістичний висновок зробив філософ. Проте й ці господарі - "опікуни" теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.
Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес людства є процесом природним, що люди стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не заважати. Отже, вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні умови для поступу. Адже люди — не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди. Здатність думати — їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. Допомогти їм у цьому повинні не "опікуни", зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а інтелігенція, "вчені". З цього погляду політичне-правове мислення — цілком елітарне, проте був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.
Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твердих ногах і "не боятиметься своєї тіні". Зрозуміла річ, що йдеться про суто об'єктивне відчуття, — адже такий критичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито заявляв, що всяка державна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не добровільного суспільного договору між народом і правителями, як це стверджував романтик Руссо. І лише завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.