Ось тут, у зв’язку з цим твердженням, Шопенгауер проявляє себе як ірраціоналіст. Адже розум, на його думку, яких би ступенів досконалості не досягнув, дає лише зовнішнє знання про світ, але не може осягнути його з середини. Це зробити виявляється здатною лише воля, через яку індивід пов’язаний з космічною (можна стверджувати – природною) першоосновою світу. Ось чому Шопенгауер є прихильником безпосередньої, елементарної моральності, що відображає природу універсального буття, стверджуючи, що в голосі серця є більше істини, ніж у філософських силогізмах.
У руслі такого розуміння Шопенгауер виступає відвертим критиком етичного інтелектуалізму. Він однозначно негативно розцінює форми інтелектуальної діяльності людини, що можуть використовуватись з метою обґрунтування її поведінки. До таких форм він відносить переважно не доведені, довільно взяті твердження, штучні витонченості, що вимагають найтонших розрізнень і засновані на найбільш абстрактних поняттях, важкі комбінації, евристичні правила, положення, балансуючі на вістрі і ходульні максіми, з висоти яких уже більше неможливим є бачення дійсного життя з його сутолокою [143, с.188]. Отже, Шопенгауер заперечує інтелектуалізм на тій підставі, що, з його погляду, він є просто непридатним для справжнього, тобто реального бачення дійсності життя.
Зазначимо також суттєвий штрих до розуміння антиінтелектуалізму Шопенгауера. Філософ заперечує значення інтелекту не абсолютно, а лише в тій частині, що стосується інтерпретації реальностей життя, зокрема у сфері нормативної життєдіяльності людини. Вони – Шопенгауер має на увазі вищезазначені форми діяльності інтелекту, – звичайно, в надвеликій мірі придатні для того, щоб їх повторювали в аудиторіях і вправляли на них свою дотепність, але таким не може бути те, що викликає в кожній людині все-таки дійсно існуючий поклик до справедливості і доброчинності в поведінці. Подібні речі – Шопенгауер знову має на увазі інтелект – не можуть лежати в основі докорів совісті; зведенням останніх до порушень таких вигадливих правил можна лише надати їм смішного вигляду [143, с.188].
Отже, як бачимо, Шопенгауер веде мову про внутрішній, дійсно існуючий поклик до справедливості і доброчинності в людині. На його думку, цей поклик є незрозумілим і невловимим для інтелекту, оскільки такого роду штучні комбінації понять ніколи не можуть, якщо серйозно сприймати справу, містити в собі істинних побуджень до справедливості й людинолюбства. Якщо не інтелект, то який інший метод пізнання пропонує Шопенгауер для пізнання отого внутрішньо існуючого поклику? Він пропонує якомога менше роздумів і якомога більше відчуттів. "Таким побудженням, – пише він, – навпаки, повинно бути щось таке, що вимагає мало роздумів, а ще менше абстракцій і комбінацій, що, не залежачи від розумового розвитку, говорить у будь-якому, навіть найбільшому невігластві, опирається просто на наочне сприйняття і безпосередньо збуджується реальністю речей. Доки етика не в стані вказати подібного фундаменту – вона може скільки завгодно дискутувати і красуватись в аудиторіях – дійсне життя буде над нею глумитись [143, с.188].
Таким чином, Шопенгауер в методах оцінок поведінкових моделей людини виступає ірраціоналістом. Однак саме ця обставина не відводить його від вирішення проблеми природного права, а, навпаки, наближує. Адже Шопенгауер, констатуючи факт, що сучасна йому етика так і не виявилась спроможною визначити свій фундамент, бере на себе сміливість зробити це. І, головне, робить таку спробу ґрунтуючись саме на природному праві. З цією метою він чітко вказує на подвійну природу позитивного права, констатуючи, наприклад, той факт, що, найбільше, на що здатний громадський закон – заохотити людину до справедливості, але не до людинолюбства і добрих справ" [143, с.188]. В іншому місці своєї знаменитої праці "Про основу моралі" він так само загострює увагу на цій подвійності та застерігає від великої і властивої юнацькому віку помилки не розрізняти, наприклад, справедливості й чесності. Розкриваючи своє бачення він наголошує, що між справедливістю, яку практикують люди, і істинною чесністю більшою мірою існує таке ж відношення, як між проявом ввічливості і істинною любов’ю до ближнього, яка не тільки з вигляду, а насправді переборює егоїзм. Завжди виставлювана напоказ чесність намірів, що бажає бути вище від будь-яких підозр, разом з глибоким обуренням, яке завжди збуджується найменшим натяком на сумнів у цьому відношенні і яке готове перейти в найбільш полум’яний гнів; все це сприймає за чисту монету і за дію тонкого морального почуття чи совісті лише людина недосвідчена і простодушна [143, с.189].
Як бачимо, Шопенгауер застерігає від простодушного варіанту відповіді на питання про те, що у людському поступку є зовнішнім (як практикують люди) і що є внутрішнім мотивом цього проступку. При цьому він не впадає в містицизм, а в цілком позитивістському дусі й на основі, по суті, осуджуваного ним раціоналізму виявляє своє розуміння чинників, що впливають на поведінку людини.
Шопенгауер веде мову про зовнішні обставини, що регулюють цю поведінку і, з першого погляду, вони не мають відношення до природного права. Швидше навпаки – його заперечують. Він наголошує, що всезагальна чесність, що практикується в людському суспільстві і подається як найбільш непорушне правило, ґрунтується головним чином на двох зовнішніх необхідностях: по-перше, на законному порядку, завдяки якому права кожного знаходять собі захист у громадській владі, а по-друге, на усвідомленій необхідності для мирського великого успіху мати добре ім’я чи громадянську честь – необхідності, в силу якої кроки кожного перебувають під наглядом громадської думки: вона – Шопенгауер має на увазі громадську думку, – невмолимо строга, тут вона справді чинить мудро – вона ґрунтується на переконанні, що характер є незмінним і, таким чином, той, хто коли-небудь зробив щось одного разу, він обов’язково зробить це і вдруге за таких самих обставин [143, с.189].
Отже, Шопенгауер пояснює в цілому поведінку людини дією регуляторів зовнішнього впливу, і місця для природних чинників нібито немає. З іншого ж боку, у цьому ж його обгрунтуванні міститься, на наш погляд, суттєвий момент розуміння співвідношення зовнішніх і внутрішніх регуляторів, де роль внутрішніх і виконує природне право. Маємо на увазі його твердження про те, що, по-перше, характер людини є незмінним, і по-друге, що визнання та переконання в цьому факті і є отим "дійсно мудрим", до чого постійно закликає філософ.
Звичайно, наведенні твердження Шопенгауера не виглядають ще прямими твердженнями про те, що в основі незмінності людського характеру міститься природне право. Однак, з іншого боку, це вже достатня підстава, принаймні, для нашого розуміння, щоб стверджувати наявність у Шопенгауера поняття природного права як передумови права позитивного.
Зрештою, нам видається, що Шопенгауер передбачив можливості різного й неоднозначного трактування такого його пояснення з боку можливих критиків. Ніби передбачаючи з цього приводу дискусію, він намагається визначитися з самим поняттям природного права. Ведучи мову про два зовнішні регулятори людської поведінки – закон і громадську думку Шопенгауер підкреслює, що без них, відверто кажучи, нам було би нелегко, особливо щодо майна, цього головного пункту в людському житті, навколо якого переважно і крутяться у неї всі справи і помисли [143, с.189-190]. Шопенгауер пояснює, чому саме щодо майна є найбільші труднощі у дотриманні високої моралі: "бо, – пише він, – чисто етичні мотиви чесності, передбачивши, що вони існують, можуть знайти своє застосування щодо громадської власності переважно лише дуже окольним шляхом. А саме: перш за все і безпосередньо вони можуть стосуватися лише природного права, до позитивного ж права – лише побічно, лише настільки, наскільки саме воно закорінене на праві природному" [6, 190].
Таким чином, чисто етичні мотиви чесності відповідають у Шопенгауера природному праву. І, з нашого погляду, не просто відповідають, а по суті збігаються з ним. Природне право, згідно з розумінням Шопенгауера, виражає морально-етичну категорію справедливості. Він так і пише, що природне право не знає ніякої іншої власності, окрім набутої власною працею, посягання на яку, нарівні з посяганням на вкладені в неї сили власника, є таким чином викраденням [143, с.190].
Загальний висновок Шопенгауера з цього приводу, про те, яким має бути і яким є насправді моральне співвідношення між позитивним і природним правом, остаточно переконує нас у тому, що мораль, або, за висловом філософа, "чисто етичні мотиви до чесності" і природне право є невіддільними одне від одного в такій мірі, що перші є першоджерелом для другого". "Тепер будь-яке на позитивному праві засноване володіння, – наголошує Шопенгауер, – хоча б через посередництво якої завгодно кількості проміжних ланок, повинно, без сумніву, в кінеці кінців і в першоджерелі опиратися на природне право. Але, – з жалем констатує філософ, – яке далеке у більшості випадків наше громадянське майно від першоджерела природного права власності! Здебільшого воно має з ним зв’язок, що дуже важко піддається доведенню або й зовсім не піддається... В дуже небагатьох випадках воно – істинний плід дійсних трудів і зусиль".
Саме через це, наголошує Шопенгауер, розуміти співвідношення між позитивним і природним правом дуже й дуже непросто і потрібен уже значний розвиток, щоб за всім тим майном визнати етичне право і, відповідно до нього, поважати майно з чисто моральних мотивів [143, с.190].