Шопенгауер (уже як мораліст, а не просто філософ) обурюється, що з цієї причини (через недостатній рівень розвитку) багато хто вважає власність інших такою, що належить їм виключно на основі позитивного права. З їхньої точки зору, у громадянському суспільстві право сильного поступилося місцем праву розумного. Нам невідомі глибинні мотиви цього обурення філософа, однак ми схильні вбачати в ньому ще одну із причин його виступу проти інтелектуалізму, раціо, засилля отого "права розумних".
У цьому зв’язку, заради об’єктивної оцінки філософії Шопенгауера, варто наголосити, що абсолютним ірраціоналістом він не був. З одного боку, він визнавав право раціо на існування навіть у частковому обґрунтуванні моральної поведінки людини. З іншого боку, він завжди і всюди робив наголос на обґрунтуванні того, що не піддається раціональному аналізу. Віддаючи належне матеріалістам-раціоналістам він вимагає у ставленні до них толерантності й самоповаги. "Ми не повинні, – застерігає філософ, – негайно схоплюватися у священному пориві та озброюватися в лати у випадку, якщо який-небудь мораліст підніме питання про те, що, ймовірно, будь-яка чесність і справедливість, по суті, просто умовні, і, додержуючи далі цього принципу, намагатиметься і всю іншу мораль звести до більш віддалених, побіжних, у кінцевому підсумку все-таки егоїстичних основ, як це у свій час винахідливо старались довести Гольбах, Гельвецій, д’Аламбер та інші. Стосовно більшої частини праведних вчинків це навіть насправді правильно і справедливо, – погоджується Шопенгауер. І додає, – але настільки ж не підлягає сумніву, що існують вчинки безкорисливого людинолюбства і цілком добровільної справедливості" [143, с.192].
Називаючи ці дві доброчинності – доброчинність справедливості і доброчинність людинолюбства – кардинальними "тому, що всі інші із них витікають практично і можуть бути виведені теоретично", Шопенгауер чітко означує їх корені: "обидві вони кореняться у природному співчутті". Саме це співчуття Шопенгауер означує як "беззаперечний факт людської свідомості, суттєво їй властивий, закорінений не у здогадках, поняттях, релігіях, догматах, міфах, вихованні й освіті, а такий, що має споконвічний і безпосередній характер, закладений у самій природі людини" [143, с.209]. Отже, Шопенгауер розглядає моральну свідомість людини як атрибут її природи, що під назвою "етичне право" має споконвічний і безпосередній характер.
Аналогічним чином він розуміє і свідомість правову. "Поняття "неправо" і "право" як рівнозначні обмеженню й необмеженню, – пише він, – до останнього також належить захист від обмеження, – очевидно, не залежать ні від якого позитивного законодавства і йому передують: таким чином, існує чисто етичне право або право природне, тобто від будь-якого позитивного встановлення незалежне правознавство" [143, с.213].
Термін "правознавство", вжитий тут Шопенгауером, виглядає з першого погляду, дещо незрозумілим, оскільки, згідно із загальноприйнятим його застосування він означує саме позитивні установки. Насправді ж Шопенгауер розуміє під ним не ось це загальноприйняте у правовому відношенні позитивне означення, а як означення суто моральне. "Право- знавство- частина моралі, – пояснює він своє власне розуміння, – що встановлює вчинки, від яких слід утримуватись, якщо ми не бажаємо ображати інших, тобто здійснювати несправедливість. Отже мораль, має при цьому на увазі активну сторону. Законодавство ж бере цю мораль, щоб застосувати її щодо пасивної сторони, тобто навпаки, і розглядає ті самі вчинки як такі, що їх ніхто не зобов’язаний терпіти, оскільки ніхто й не повинен підлягати несправедливості. Проти цих вчинків держава і вибудовує батарею законів як позитивне право. Його метою є те, щоб ніхто не терпів несправедливості, метою ж морального правознавства є те, щоб ніхто не здійснював несправедливості" Таке розрізнення функціонального призначення права морального, у розумінні Шопенгауера – права природного, і права позитивного вичерпує можливість суперечливого застосування ним терміну "правоведення". Як бачимо, даний термін він застосовує для означення сутнісної характеристики не тільки позитивного права, але і права морально-природного, що дозволяє, у кінцевому результаті, розкрити невловимість, розмитість, невизначеність останнього у порівнянні з правом позитивним, набуття ним самих визначених конструктивних рис. Ми вбачаємо в цьому заслугу Шопенгауера, оскільки завдяки такій його операції природне право набуває статусу права позитивного. Таким чином, образно висловлюючись, Шопенгауер невидиме (природне право) робить видимим (в категоріях права позитивного).
Підтвердженням цієї стратегічної мети Шопенгауера служить й інший факт. Маємо на увазі зовнішню непослідовність Шопенгауера у його ставленні до можливостей раціо у пізнанні природного права. Як ми зазначали вище, Шопенгауер відмовляє раціо в такій можливості. Однак, поряд із цим, він не відмовляє йому абсолютно: ми вже демонстрували його ставлення до інтелектуалізму Гольбаха, Гельвеція, д’Аламбера, що зводилось навіть до часткового визнання ним об’єктивності їхніх суджень. В іншій частині свого твору він відступає від свого попереднього твердження про нездатність інтелекту пізнати морально-природне право; на його думку, це дано лише серцю людини і її відчуттям, але, що парадоксально, сам звертається за допомогою до інтелекту з метою обґрунтування своїх думок про природне право. Ось чому поступаючи таким чином Шопенгауер обґрунтовує своє розуміння природного права як визначальну мету своїх філософських занять. Саме як визначальну, бо лише так можна пояснити допущення ним суперечностей у його ставленні до інтелекту й радіо, які мають місце навіть при поверховому спостереженні за ходом його думки. Пояснити наявність цих суперечливостей іншим чином, наприклад, припустити, що Шопенгауер допустив таку суперечність несвідомо, тобто не помічаючи її і тому заплутуючись у ній, було б, з нашого погляду, наївністю.
Наївністю тим більшою, якщо враховувати не тільки надзвичайну потужність інтелекту Шопенгауера самого по собі, але і той факт, що свої міркування йому доводилось висловлювати під постійною, а часом шквальною критикою своїх опонентів. Ці останні, як відомо, не бажали визнавати у певному розумінні геніальності Шопенгауера. Саме тому, незважаючи на могутній вплив своєї філософії на цілі покоління як філософів, так і простих звичайних людей, Шопенгауер залишився в цілому для свого часу не визнаним філософом.
Виходячи зі сказаного, можна припустити, що за означених умов Шопенгауер не бажав ідейного ворогування зі своїми інтелектуалами-опонентами. Тому, проводячи свою ірраціональну ідею чи про волю, чи то про природне право, він свідомо час від часу не тільки не заперечував ролі і значення інтелекту в пізнанні названих речей, але й сам користувався цим інструментом, вибиваючи тим самим грунт з-під звинувачень його в ігноруванні можливостей раціонального пізнання світу. Можна навіть стверджувати, що така розумова поведінка Шопенгауера була не чим іншим як прагматичним тактичним ходом на філософській шахівниці ХІХ століття з метою утвердження ним свого ідеалізму й ірраціоналізму.
Звичайно, ми не претендуємо на непомильність у нашій спробі чіткого розмежування: де і в яких випадках Шопенгауер у трактуванні природного права є раціоналістом, а де – ірраціоналістом. Однак наша версія присутності в його філософії і одного і іншого типів мислення грунтується на взаємозв’язку текстів праць філософа з конкретними обставинами його життя. З нашого погляду, це розширює контекст розуміння філософії Шопенгауера і дозволяє в більшій чи меншій мірі визначити питому вагу одного і другого типів мислення саме стосовно трактування ним природного права.
На цій основі можна стверджувати, що Шопенгауер був одночасно раціоналістом-тактиком і ірраціоналістом-стратегом. Раціоналістом-тактиком, бо обрав раціоналізм одним із методів дискусії зі своїми опонентами, рівно як робив спробу обґрунтування своїх думок на мові раціо, тобто за допомогою категорії раціоналізму. Ірраціоналістом-стратегом, бо цьому ірраціоналістичному вектору його філософствування було підпорядковане все інше, включно з раціональними елементами.
Ілюстрацією цього висновку є, наприклад, обґрунтування ним принципів природного права.
Ведучи мову про "чисто етичне право" як тотожне "праву природному" і про "чисте, від будь-якого позитивного установлення незалежне правоведення" Шопенгауер чітко означує принципи, які є спільними для обох категорій права. "Принципи їх (тобто етичного й природного права, а також морального правоведення) мають, щоправда, емпіричне походження, – визнає філософ, – оскільки виникають з приводу поняття обмеження; однак самі по собі ці принципи спираються на чистий розум, підказуючи таке апріорне правило: причина причини є також причиною її наслідків. В даному випадку це означає: причиною того, що я повинен здійснити для свого захисту від образи іншого, є він сам, а не я, так що я можу чинити опір всім посяганням з його боку, не причиняючи йому тим самим несправедливості. Це ніби закон відображення в моральній сфері, – наголошує філософ і робить висновок: – Таким чином, із поєднання емпіричного поняття ущемлення з тим правилом, яке нам дає чистий розсудок, виникають основні поняття про неправо і право, які кожен розуміє і негайно застосовує на практиці" [143, с.213-214].
Наведений уривок з твору Шопенгауера є, на наш погляд, показовим. У ньому яскраво відображається не тільки ідейний аспект його філософії, але і її характер. Тут, образно кажучи, він віддає Богу боже, – кесарю кесареве, не зіштовхуючи їх. При цьому якщо йти далі по аналогії до вислову, то не можна не бачити, що віддає він кесарю кесареве в особі раціоналізму – "емпіричного поняття обмеження" в розумінні проблеми позитивного права. Богові ж Шопенгауер віддає боже в особі "чистого розсудку", як це не звучить парадоксально з погляду несумісності Бога й розуму (раціо). Таким чином, філософ вирішує проблему морально-природної поведінки людини, що виражається в принципі – захищати себе, не завдаючи при цьому шкоди нападнику. В цьому останньому варіанті належності й проявляється природне право людини, що диктує наявність отих двох, за висловом Шопенгауера "кардинальних доброчинностей" – справедливості й людинолюбства, які, як ми з’ясували вище, "мають споконвічний і безпосередній характер, закладений у самій природі людини".