У цьому зв’язку важливо зауважити, що природне право, яке міститься в етиці Шопенгауера і виражає собою статус вторинної суб’єктної волі, відрізняється за способом пізнання від природного права, що виражає собою статус первинної безсуб’єктної світової Волі. Природне право, можемо означувати його як суб’єктне, що характеризує етику Шопенгауера, допускає, як ми це бачили вище, у процесі пізнання й пізнання раціональне, при всій його обмеженості та підпорядкованості пізнанню ірраціональному. Таке допущення виявляється неможливим у варіанті пізнання природного права, що характеризує статус безсуб’єктної світової Волі. Хоча, на наш погляд, саме через це результат такого пізнання втрачає свою чіткість, визначеність, одномірність. Більше того, цей результат саме через низьку визначеність виявляється суперечливим у самому собі. Внаслідок того, що трансцендентна, безсуб’єктна Воля перебуває у стані постійного протиборства з самою собою, є внутрішньо роздвоєною, суперечливою, то в такій же суперечливій іпостасі виступає й природне право, що її виражає. Воно стає суперечливим за самим своїм змістом, бо в кожний момент свого прояву виявляється іншим.
Більш загальним наслідком такого підходу Шопенгауера: поділу на два світи, дві волі, два природних права виступає та емоційна направленість, яку можна охарактеризувати як філософію світової скорботи. Суть цієї філософії сам Шопенгауер прагнув визначити за допомогою ним же запровадженого поняття "песимізм", що виражало негативне ставлення до життя, у якому панують безглуздя, втрати, страждання і зло. З цієї точки зору природне право людини на добро і гармонію, любов і щастя та інші позитивні сторони свого життя є для неї абсолютно невизначеним, негарантованим і, що по-справжньому трагічно, недосяжним у спробах реалізації. Таким чином, Шопенгауер дає ключ до розуміння контрастів духовного й матеріального, неповторного і спільного, свободи і зумовленості, сенсу й безглуздя, трагізму і сподівання тощо.
З іншого боку, Шопенгауер не прирікає людину на марність її зусиль. Він пропонує їй шлях самовдосконалення, але лише через глибоку співпричетність до страждань світу, лише через гостре відчуття провини за них. Таким чином, за Шопенгауером, можливе наближення людини до повноти свого самовиявлення, а разом з ним і до повноти реалізації природного права на таке самовиявлення, ось чому у Шопенгауера життя у світі має спокутуючий, особистий сенс, але аж ніяк не сенс досягнення якогось вищого стану цього світу, який, на думку Шопенгауера, залишається незмінним у своїх негативних рисах. Саме з цього приводу В.Франкл зауважує, що у Шопенгауера життя людини "коливається між тривогою і нудьгою".
Як підсумовуючий висновок нашого аналізу природного права, у філософії Артура Шопенгауера можна стверджувати, що його тлумачення природного права а разом із ним й сенсу людського життя кардинально відрізняється від тлумачення, яке було характерним для представників класичної німецької філософії. Це Шопенгауерівське тлумачення ще до певної міри продовжує Канта, оперуючи термінами філософської класики, однак, по суті, кидає виклик всьому попередньому мисленню. Шопенгауерівська темна, безсвідома воля виступає антагоністом осмислюючому, просвітлюючому розуму, а безнадійність з природу долі світобудови протиставляє себе вірі в раціональні основи космічного і людського буття. Як зазначають дослідники, саме з Шопенгауера установка на розуміння в філософії змінюється установкою на вольове відношення до світу. Відкривається ера принципово нового, вільного поводження з образом світу [109, с.9].
Очевидно, якась сила діюча у світі, більша, ніж ми самі, творить в нас, там де ми відмовились від самих себе, якісь стани, щоб ми були гідними того, що з нами може трапитись. Таким чином, чітко означуючи наявність якоїсь могутньої сили у світі, яку Шопенгауер задовго до нього називав Волею, а ще чистим розумом, а ще природним правом. Адже для Шопенгауера було очевидним: для того, щоб була думка, попередньо повинна бути воля. Для того, щоб був вчинок, повинна існувати його проекція в чистому розумі, а також природне право на його здійснення. Є нотний запис музикального звуку. Але звук існує лише тоді, коли він виконується. Всі культурні явища є такими: книга читається і існує лише тоді, коли її читають. Іншого існування вона не має. Симфонія існує лише тоді, коли вона виконується" [82, с.147].
Аналогічним чином розумів Шопенгауер природне право. Воно у нього є потенцією, нотним записом, книгою з її текстами кардинальних доброчинних вчинків. Однак самі вчинки, акти їх здійснення залежать від багатьох умов. І перш за все, за Шопенгауером, від усвідомлення людиною своєї відповідальності за світ перед світом.
У цьому, на наш погляд, полягає заслуга Шопенгауера перед наукою і суспільством. Саме завдяки відчуттю своєї особистої відповідальності він, на відміну від своїх попередників, зумів побачити асиметрію в раціонально-пізнавальній діяльності людини, тенденцію до необмеженого самозростання і агресивної самовпевненості. Він свого часу зрозумів те, що і в сьогоднішніх умовах залишається актуальним, а саме, що в пізнанні немає внутрішніх механізмів, які б заважали йому поєднюватись зі силами зла, особливо тоді, коли мова йде про надпотужні технології чи соціально-регулятивні системи. Сьогодні стоїть гостро питання про гуманістичні критерії, допустимі межі раціоналістичної експансії, проблема того, як утримати технічний і суспільний прогрес в межах загальнолюдського блага, як виключити ситуацію, за яку вони можуть обертатися проти самої людини незалежно від того, в якій формі здійснюється загроза – у формі Чорнобильської катастрофи чи у благовидній формі обґрунтування необхідності клонування людини.
Сьогодні актуальність зазначених проблем уже не вимагає обґрунтування з причин очевидності. Дивним є те, принаймні, для нас, що геній Шопенгауера зумів побачити їх, чи висловлюючись більш правильно, зумів передбачити їx ще на початку XIX століття, в часи беззастережного панування раціонально-пізнавальної діяльності людини. В тих умовах кінцеві наслідки цивілізації негативного змісту перекривались її позитивними підсумками і сприймались як щось цілком природне. В сьогоднішніх умовах це сприйняття має уже інший характер. І не в останню чергу завдяки філософії Артура Шопенгауера.
№105. Честь, її моральне значення та різновиди за поглядами А. Шопенгауера: "Афоризми життєйської мудрості"
"Афоризмижиттєвоїмудрості" А. Шопенгауера- однез найбільшзначних іпопулярнихетичнихтворіввновоєвропейськоїфілософії.Спираєтьсяна основнетвірШопенгауера "Світ як воляі уявлення", цей трактатдає яскравуі ціліснукартинуфілософськогосприйняття життя, з його ставленнямдо виховання, долі, самотності, обов'язку.
"Афоризми життєвої мудрості" дають багатий матеріал для моральної рефлексії, для вироблення власного осмисленого і критичного ставлення до життя. Подивитися на людські вчинки очима мислителя, не ставиться до числа захоплених шанувальників людський чесноти, завжди дуже корисно. Але того, хто побажав би скористатися даними варіантом життєвої мудрості для автоматичного заучування і відтворення, спіткало б, по всій видимості, серйозне розчарування. У книзі багато вірних зауважень і тонких спостережень, але далеко не все в ній безперечно, а дещо навіть дуже потребує уважного і тверезому розборі. Не торкаючись зараз очевидних істин, ми хотіли б залучити читача до обговорення тих аспектів його нормативної етики, які не можна приймати безоглядно.
Етика Шопенгауера малює людське життя як невпинну боротьбу між співчуттям, з одного боку, і силами егоїзму і злоби, з іншого. При цьому останні переважають, хоча і кореняться в недійсності шарі буття. Більшість людей безумовно віддасть перевагу загибель усього світу власної смерті, у кожної людини є установка на використання іншого тільки як засобу для своїх цілей. Злобно-егоїстичні сили в людині такі великі, що вся культура, по суті справи, виконує функцію їх приборкання і маскування. Етикетні правила ввічливості суть не що інше, як спроба приховати під маскою огидне звірине обличчя людини. Держава і право в сукупності утворюють намордник, що дозволяє не змінити людську природу, але стримати найбільш руйнівні її прояви. Але "якщо уявити собі державну владу такою, що втратила силу, тобто цей намордник скинутим, то всякий розуміє здригнеться перед видовищем, яке тоді належало б очікувати ..."( 8). Не можна заперечувати, що це пророцтво багаторазово підтвердилося громадянськими війнами та іншими соціальними катаклізмами, однак воно доводить тільки те, що людяність зберігає саму себе лише разом з усіма створеними нею культурними продуктами. Культура не змінює біологічної природи людини, але вона створює об'єктивні умови для того, щоб ця природа розкривалася більш повно, витончено і гуманно. А. Шопенгауер, в силу вже названих світоглядних передумов ("вистава - це сновидіння світової волі"), був схильний применшувати творчі можливості культури і абсолютизувати її обмежувальні функції. У його інтерпретації, культура вчить людину тільки аскетичного смирення і удавання, не піднімаючи я не облагороджуючи його цілей.
Насамперед зазначимо, що особистий життєвий досвід німецького мислителя двояко. З одного боку, сучасники свідчили, що в справах своїх він був дуже практичний і не раз довів, що, за його власними словами, "відмінно можна бути філософом, не будучи в той же час дурнем". Це дає, здавалося б тверду основу покладатися на його настанови. Але, з іншого боку, він аж до гробової дошки мав безглуздим, підозрілим, погано уживався характером; посварився зі своєю сестрою і матір'ю, причому з останньою після розриву в 1814 році не бачився жодного разу аж до її смерті в 1838 році; посварився з рецензентом Бенеке і першим своїм учнем Фрауенштедтом; зіштовхнув зі сходів сусідку по будинку, та так, що вона залишилася з каліцтвами на все життя і пр. Важко зрозуміти, в чому значення дотепних етичних припущень і блискучих афоризмів, якщо вони не допомогли йому зробити скільки-небудь більш стерпним його власний норов. Відомий принцип: "Лікар, зцілися сам", - повною мірою можна адресувати і цього вчителя життя.