В.В. Бабайцева вважає, що синкретичні утворення – наслідок діахронних і синхронних переходів, морфологічних способів словотворення, утворень "за зразком". Причина синкретичних утворень зумовлена різними факторами, головним із яких є потреба у вираженні певних компонентів за рахунок наявних мовних засобів. Крім того, синкретичні утворення – конденсатори семантики, один із засобів економії мовних засобів. Синкретичні утворення характеризуються багатшою мовною семантикою, ніж ядерні слова; більш різноманітною валентністю і різноманітнішими синтаксичними функціями.
Підсумовуючи, зауважимо, що вивчення синкретичних груп слів:
- дає більш гнучку, відповідну системі мови і мовлення, класифікацію структурно-семантичних класів;
- виявляє перехідні (синкретичні) ланки, об’єднуючи частини мови у динамічну систему взаємодіючих одиниць;
- допомагає уникнути категоричних трактувань синкретичних утворень;
- відтворює семантичну “місткість” слів, що входять у зону синкретизму;
- пояснює різноманітність валентних властивостей синкретичних утворень і їх мотивування багатокомпонентною семантикою (Бабайцева, 1983, № 5).
Синкретизм членів речення у синхронному плані може бути зумовлений такими основними факторами:
- синкретичним категоріальним значенням компонента;
- невідповідністю змісту і форми;
- подвійними синтаксичними зв’язками;
- еліпсисом дієслівної форми;
- лексико-граматичними особливостями поєднуваних слів тощо.
Для синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-обставинним значенням, прийнятними є не всі названі фактори. Синкретичне значення об’єктно-обставинних відношень зумовлене, насамперед, особливостями синтаксичного зв'язку між компонентами (“… посереднє керування настільки послаблює свою роль зв’язку … що починає мало чим відрізнятись від такого типу підрядного зв’язку, як прилягання.”) (Удовиченко, 1968, 24); семантичною і граматичною природою поєднуваних слів; невідповідністю змісту і форми сполучуваних елементів; що найчастіше спостерігається у тих випадках, коли лексичне значення словоформи відповідає одному типу відношень, а форма – іншому, до цього ж ця форма співвідноситься з валентними особливостями поширюваного слова, отже, за семантикою – це обставинне значення, а за формою вираження – об’єктне; двоїстою природою підпорядкованого елемента ("Двоїстість семантичної якості синкретичного компонента утворюється в результаті специфічної взаємодії семантики форми і лексичної семантики наповнювача форми, яка характеризується різноспрямованістю різних семантик.") (Вихованець, 1992, 70) та синкретизмом прийменника.
Одним із різновидів синкретичних членів речення з об’єктно-адвербіальним значенням є синкретичні члени речення з об’єктно-просторовим значенням, яке виявляється у тих випадках, коли поширюючий компонент синкретичної конструкції позначає об’єкт цілеспрямованої дії, одночасно вказуючи на локативність. За цих умов лексичне значення посередньо керованих іменників відтісняється функціональним значенням – обставинним (просторовим).
Один предмет, займаючи місце в просторі, завжди оточений іншими предметами і перебуває в певному положенні щодо них. Тому виділення одного матеріального об’єкта з навколишнього середовища і фіксація його нашою свідомістю – це визначення не тільки його безпосереднього місцеперебування в просторі, а й виявлення просторових координат щодо сусідніх об’єктів.
Отже, просторовість – це універсальна категорія діалектики, яка відбиває зв’язки і взаємодію предметів та явищ навколишнього світу.
Просторові відношення – один з об’єктів філософії, логіки і лінгвістики. У філософському плані категорія просторовості відображає основні форми існування матерії. Як об’єкт філософії простір виражає співіснування і відокремленість речей одна від одної, їхню протилежність, порядок розташування однієї відносно іншої (Філософський словник, 1973, 420).
У мовній практиці просторовість визначається, з одного боку, як набір мовних засобів (лексичних і граматичних), за допомогою яких встановлюються просторові відношення суб’єктивної та об’єктивної дійсності, і з другого, - як семантика, представлена цими засобами.
Реальне значення просторовості виражається іменниками таких розрядів:
1) назви населених пунктів і їх частин (місто, село, вулиця, двір, площа і т.п.);
2) назви ділянок земельного рельєфу, географічних і космічних об’єктів (ліс, гори, хмари, сонце, місяць);
3) назви адміністративно-територіальних одиниць (країна, держава, край);
4) назви вимірів простору (сторона, бік);
5) назви будівель і їх частин (дім, стіна , вікно, двері);
6) назви речей вжитку, що служать для розміщення людини:
а) назви транспортних засобів (віз, сани);
б) назви меблів (стілець, ліжко);
в) назви тари (корзина, сумка);
г) назви предметів для розміщення тварин (клітка і т.п.).
Сутність протиставлення об’єктності просторовості полягає у намаганні розрізнити власне предметне субстанціальне значення і значення характеризуючі.
Оскільки кожне явище граматичної будови за своєю природою двобічне, тобто має як внутрішню, так і зовнішню сторони, то при характеристиці синкретичних членів слід враховувати два моменти:
по-перше, внутрішню, значеннєву основу, в якій відбиваються реальні відношення між предметами, явищами та їх ознаками;
по-друге, "способи вираження синкретичних членів речення відповідними утвореннями, тобто певне формальне їх вираження" (Кротевич, 1959, 4). Формальні засоби синтаксичної організації речення становлять, таким чином, ту матеріальну основу, на якій має базуватися науковий аналіз семантико-синтаксичної структури речення. Але формальні засоби синтаксису не можуть стати об’єктом справжнього синтаксичного аналізу у відриві від їх семантико-синтаксичних функцій.
У дослідженнях власне мовної організації смислу речення відомі два підходи: "від значення" і "від форми". Обидва шляхи ефективні, але можливості їх неоднакові.
Шляхом "від значення" досліджується різноманітність форм, які виражають певні значення, шляхом "від форми" – різноманітні значення, які виражаються однією формою (Арват, 1984, 14). Такий підхід до аналізу мовних явищ, в основу якого покладено дослідження лінгвістичних одиниць "від значення до форми", є результативним, оскільки його реалізація дає можливість простежити процес функціонально-семантичного зближення структурно не тотожних засобів вираження, саме тому ми і вибрали цей шлях.
Синкретичні другорядні члени речення з об’єктно-просторовим значенням формуються в результаті семантико-синтаксичної взаємодії головного і залежного елементів конструкції. Будучи факультативними із структурного погляду компонентами речення, такі синкретичні словосполучення значно розширюють і семантично ускладнюють його інформативний план, вносячи додаткове повідомлення.
Актуальним є дослідження засобів вираження синкретичних другорядних членів речення, які охоплюють два типи:
1) прийменниково-відмінкові конструкції;
2) відмінкові форми.
Найбільш поширеним засобом вираження синкретичних ДЧР є прийменниково-відмінкові конструкції. У конструюванні зворотів велика роль відводиться прийменникам. Зв’язок прийменника з певною відмінковою формою грунтується на відповідності їх значень. Прийменникові звороти є більш синтаксичні, ніж відмінкові. Таким чином, роль прийменників у вираженні синтаксичного зв’язку і формуванні лексико-граматичного значення конструкції дуже велика. При характеристиці конструкцій з об’єктно-просторовим значенням, особливої уваги заслуговує стрижневий, поширюваний компонент (Андерш, 1987, 97). Позицію підпорядковуючого елемента займають дієслова, оскільки це найбільш містка і складна категорія та найбільш конструктивний у структурі речення компонент (Васильєв, 1984, 35).
Дієслово як частина мови характеризується такою категоріальною семантикою, яка може бути самодостатньою або самонедостатньою, тобто може не вимагати або вимагати для своєї реалізації доповнення певними поширювачами (Андерш, 1987, 97).
У словосполученнях з об’єктно-просторовим значенням представлені багаточисельні семантичні групи дієслів, серед яких найбільш продуктивними є такі дієслова: руху (переміщення, пересування), зміни місцеположення, спрямованої дії, розташування, перебування, буття, спостереження, праці, стану та інші.
Функцію опорних членів зазначених конструкцій дієслова виконують у всіх можливих для них формах, тобто в обох видових, усіх способових, часових, особових, рядових і числових формах.
Домінуючим компонентом у конструкціях з синкретичним об’єктно-просторовим значенням може виступати також предикативний прислівник (або слова категорії стану), дієприкметник, дієприслівник та дієслівні форми на –но, -то.
Залежними членами аналізованих словосполучень бувають іменники конкретно-предметної та просторової семантики. Під цими загальними значеннями об’єднуються широкі шари лексики, наприклад, іменники, які є назвами різних споруд, прибудов, приміщень, установ, організацій, держав, країв, відкритих площ, водних просторів, населених пунктів і т.п.
До складу синкретичних другорядних членів речення можуть входити особові займенники, які заступають іменники та субстантивовані прикметники. Однак роль цих частин мови в аналізованих словосполученнях невелика.
Іменники – основний лексичний матеріал для вираження синкретичних другорядних членів речення з просторовим значенням - репрезентовані формами усіх непрямих відмінків, серед яких явно переважають прийменниково-відмінкові форми, що більш точно і тонко передають різноманітні відтінки просторового значення, ніж безприйменникові форми. Майже всі первинні прийменники, за винятками прийменників без, для, про та чимало вторинних служать засобами передачі різноманітних відтінків просторового значення.