План
І Вступ
ІІ Структурно-семантичний аналіз синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-просторовим значенням.
1.Загальне поняття про синкретичні другорядні члени речення.
2.Структурно-семантична характеристика синкретичних другорядних членів речення з об’єктно-просторовим значенням:
а) з частковим значенням місця дії;
б) з частковим значенням вихідного пункту;
в) з частковим значенням кінцевого пункту;
г) із значенням шляху руху.
IV Бібліографія.
V Список умовних скорочень.
VI Додаток.
Для синтаксису сучасної української літературної мови характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації.
Саме в основній синтаксичній одиниці – реченні – найпоказовіше виявляється спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному, функціональному тощо.
Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на п’ять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.
У традиційному вченні про ДЧ використовується ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного ЧР з його опорного слова, характер синтаксичного зв’язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним компонентами речення.
Традиційні визначення ЧР грунтуються на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до об’єднання в одному ряду не однопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування ЧР стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв’язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.
Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні п’ять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за ЧР способів вираження. Звідси – критичний перегляд багатьох положень теорії ЧР, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими (Бабайцева, 1988, 4).
В.А. Бєлошапкова вважає, що традиційне вчення про ЧР при всіх своїх недоліках несе такий сеспект інформації про компоненти речення, який у сучасних синтаксичних описах відсутній. Завдання синтаксису, на її думку, - на основі традиційної ідеї створювати вчення про члени речення, що відтворюють сучасний рівень знань про склад речення. В.А. Бєлошапкова ж поділяє ЧР на головні, що входять в предикативну основу, і неголовні ЧР, що не входять в предикативну основу (Белошапкова, 1977, 132).
Т.П. Ломтєв поняття про ЧР замінює поняттям позицій, повнозначні і неповнозначні, залежні та незалежні позиції словесних форм і т.д. (Ломтев, 1958).
О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття синтаксеми, цим самим замінюючи традиційний аналіз членів речення синтаксичним аналізом (Мухин, 1964; Золотова, 1973).
Н.Л. Іваницька звертається до більш широкого і менш конкретного поняття "компонент", вважаючи термін "член речення" недосконалим у першу чергу стосовно критеріїв виділення ЧР (Іваницька, 1986, 9).
У багатьох роботах із синтаксису автори, звертаючи увагу на вивчення специфіки організуючої ланки речення – його граматичного центру, - взагалі не торкаються теорії, що стосується ДЧР: "Словоформи, які по різному поширюють схему, не є її складовими і тому не протиставляються головним членом як "другорядні"." (Грамматика современного русского языка, 1970). Деякі лінгвісти кваліфікують ДЧР як елементи, що реалізують валентні властивості одномісних і багатомісних предикатів, як реалізації структурних схем "поширювачі" та "детермінанти" чи компоненти своєрідних "юнкційних моделей речення" (Русская грамматика. Синтаксис, 1980 – т2; Мухін, 1986).
Чимало мовознавців (О.М. Пєшковський, А.А. Булаховський, В.В. Виноградов, Н.Ю. Шведова, І.І. Слинько та інші) виступали проти традиційного вчення про ДЧР, вказуючи на його недоліки. Визначення другорядних членів речення за типами зв’язку викликало заперечення термінів означення, додаток, обставина з боку О.М. Пєшковського, оскільки, "не будучи нічим іншим, як скороченими позначеннями встановлених вище понять, вони викликають у читача думку, що виражають якийсь інший бік справи, крім понять другорядного предмета, другорядної ознаки і дії, абстрагованої від діяча. Між тим ніякого іншого боку тут нема". Замість цих термінів О.М. Пєшковський встановлює поняття про керовані, узгоджені і прилягаючі другорядні члени (Пешковський, 1933).
А.А. Булаховський виступив проти шкільного визначення ДЧР за запитаннями, бо наші питальні засоби недосконалі: "Розвиток іменних форм висловлювання явно випереджає в мові займенникові відкладення – форми запитування, що йому належать." Крім того "сучасна мова припускає досить вільне вживання різних частин мови в різних функціях, особливо у функції означення і обставини" (Курс СУЛМ. Синтаксис, 1951, 19).
В.В. Виноградов зазначав, що, виділяючи тільки три ДЧ, ми не враховуємо "… всієї різноманітності живих синтаксичних зв’язків слів у складі речення" (Грамматика русского языка; Синтаксис, 1954, 97).
Н.Ю. Шведова дійшла до думки, що поняття ДЧ треба замінити іншим, враховуючи їх роль у побудові речення. Якщо граматичне значення речення – предикативність – може приховуватись у його мінімальній частині – сполученні підмета з присудком, значить, тільки ці його компоненти істотні, є справжніми його членами, кістяком його структурної схеми. Усі інші слова в реченні лише поширюють у різний спосіб ядро речення і тому не протиставляються головним членам як "другорядні" (Грамматика современного русского литературного языка, 1970, 546).
І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський, розрізнюючи поверхневу і глибинну структуру речення, виділяють ДЧР – елементи поверхневої структури (синтаксеми) і семантеми – елементи глибинної структури (на власне семантичному рівні). Серед ДЧР розглядаються прислівні другорядні члени (компоненти словосполучення) і детермінанти (Вихованець та інші, 1983).
Г.С. Кірілова користується терміном "семантичні поширювачі" замість "другорядні члени", виділяючи семантичний об’єкт, семантичний атрибут, семантичний адресат, обставинні, детермінуючі поширювачі (Кірілова, 1984).
Відсутність однозначних критеріїв розмежування ЧР веде до непослідовного використання їх формальних і семантичних ознак, сприяє появі різноманітних класифікацій ДЧР. Так, залежно від морфологічних форм вираження ЧР поділяються на морфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є первинною, основною) і неморфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є вторинною) (Бабайцева, 1975).
В.В. Лущай розрізняє три комплекси словоформ:
- морфологізовані ЧР (які трактуються у традиційному плані, тобто як конкретні форми конкретних частин мови у їх основних синтаксичних функціях);
- функціональні еквіваленти морфологізованих ЧР (як конкретні словоформи конкретних частин мови у їх вторинних, похідних функціях);
- синкретичні ЧР (такі словоформи, які одночасно займають дві синтаксичні позиції і виконують дві синтаксичні функції (Лущай, 1981).
У роботах більшості учених однією з головних є проблема ярусного розмежування ЧР з урахуванням їх відмінностей в утворенні синтаксичної структури речення.
В.І. Фурашов виділяє типові і власне – синкретичні ЧР, вважаючи, що типові ДЧР формуються на базі морфологізованих способів їх вираження і мають одинарні відношення в реченні. Власне – синкретичні ЧР формуються на базі неморфологізованих способів вираження і в реченні мають подвійні зв’язки і відношення. Проміжне положення між типовими і власне – синкретичними ЧР займають ДЧР, які мають різні відтінки значень. Цей підклас формується в основному за рахунок неморфологізованих ДЧ з одинарними відношеннями (Фурашов, 1977, 95).
Дехто з лінгвістів виходить із поняття "структурної повноти", або обов’язкового мінімуму речення, який, залежно від валентності дієслова, може бути двокомпонентним і трикомпонентним (Гузь, 1973). "Увага до такої ознаки, як "обов’язковість – необов’язковість" того чи іншого члена речення в завершеності конструкції" (Никитин, 1969) забезпечила віднесення до основи речення, крім головних членів (двокомпонентного мінімуму), також і деяких другорядних, зокрема додатків, а при неперехідних дієсловах – обставин (Ломтев, 1979).
Н.Л. Іваницька, виходячи з того, що ЧР поділяються за ознакою обов’язковості – необов’язковості, говорить у своїй статті, що можуть бути такі ЧР: підмет; присудок; обов’язковий ДЧ первинної залежності; обов’язкові ДЧ, які поширюють члени первинної залежності; обов’язкові ДЧ, залежні від інших ДЧ; необов’язкові (факультативні) ДЧ (Іваницька, 1986).
В.В. Бабайцева послідовно проводить ідею "багатоаспектності" ЧР, що передбачає "поєднання всіх аспектів членування речення, в тому числі логічного, структурного і комунікативного" (Бабайцева, 1975, 4). Член речення розглядається автором як своєрідний конденсатор, який дозволяє доповнити раніше відкриті ознаки елементів, що складають речення, новими властивостями, побаченими й описаними з погляду нових позицій, нових синтаксичних напрямів. Таким чином, вчення про ЧР останнім часом зазнало певних змін. З погляду сьогодення традиційне вчення має здобутки та суперечності. До основних здобутків відносимо обгрунтування поділу ЧР на головні і другорядні (особливо детальний опис головних), високий ступінь граматичної абстракції ЧР (формальний поділ ЧР на другорядні і головні спрямований не на речення як мовленнєву одиницю з конкретним лексичним наповненням, а на речення як абстрактну конструкцію).