Смекни!
smekni.com

Заочний розгляд справ в цивільному процесі (стр. 3 из 11)

- теорію мовчазного визнання;

- теорію суддівської перевірки.

Перша полягала в тому, що відповідач, який був присутнім, визнавав всі вимоги позивача, котрий з’явився до суду. Ця презумпція не виправдовувалася дійсністю, оскільки існувало безліч причин неявки відповідача та не було підстав надавати їй вирішального значення. До того ж визнання мало суттєве значення у цивільному процесі, щоб його можна було презюмувати, не маючи для цього підстав.

Друга теорія – суддівської перевірки, мала розумну підставу: неявка відповідача позбавляла його права на захист, однак не створювала виключного становища для позивача, оскільки він повинен був довести всі заявлені ним вимоги.

ЦПК РСФРР 1923 р. відмовився від застосування такого інституту цивільного процесу, як заочне рішення. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РСФРР це пояснювалося тим, що після того, як волею сторін перебіг справи отримав свій початок, вона могла бути зупинена лише остаточною відмовою від позову, проста неявка в судове засідання не зупиняла розгляду справи та не створювала будь – яких особливих прав для відсутньої сторони. Будь –яких заочних рішень з особливими наслідками проект не передбачав.

Радянські вчені, коментуючи відсутність у ЦПК РСФРР заочного рішення, наголошували на тому, що у відповідача при постановленні заочного рішення було більше гарантій, ніж у позивача, що проти нього не буде постановлено неправильного рішення, та з нього присудять лише те, що з наданих позивачем доказів йому справді належить, чим відповідач ставився у привілейоване становище.

Неявка відповідача за ЦПК РСФРР 1923 р. не давала йому жодних мінусів, однак і не створювала будь – яких плюсів. Вважалося, що як не можна змусити позивача пред’явити позов, так само не можна змусити відповідача вступити у позов. ЦПК (з деякими винятками) визнавав за відповідачем право на вступ до процесу, а не обов’язок. Неявка відповідача в судове засідання без поважних причин як вперше, так і при повторному виклику не створювала для нього будь – яких презумпцій, а суд у таких випадках розглядав справу без його пояснень та на підставі даних, які були у суду.

На відміну від ЦПК РСФРР, у ЦПК УСРР, який був прийнятий 3 вересня 1924 р., інститут заочного провадження був збережений. Порівняно з положеннями дореволюційного законодавства (Статуту цивільного судочинства 1864 р.), де заочне рішення виносилося лише за умов відсутності відповідача у суді при розгляді справи, ЦПК УСРР 1924 р. розширював поняття змісту заочного рішення, фактично передбачаючи варіанти постановлення заочного рішення за таких умов:

- за відсутності відповідача;

- за відсутності позивача;

- за відсутності обох сторін;

- за участі у справі кількох позивачів або відповідачів – щодо тих, що не з’явилися, яким направлялися копії рішення.

Так, ст. 98 ЦПК УСРР закріплювала, що неявка у засідання сторін, щодо яких суду відомо, що повістки їм були вручені, не є перешкодою до розбору та рішення справи, причому, у випадку розгляду справи за відсутності однієї зі сторін (заочне рішення), копія такого рішення надсилалась стороні, що не з’явилася, у семиденний строк.

Закриття провадження у справі за неявкою сторін у судове засідання не передбачалося правилами цивільного судочинства та було недопустимим.

Суд повинен був вирішити справу на підставі всіх матеріалів, які були у справі. При недостатності матеріалів або вбачаючи необхідність особистих пояснень сторін, що не з’явилися, суд відкладав розгляд справи і надавав їм строк для подання додаткових доказів або сам, зі своєї ініціативи, якщо це було можливо та необхідно, збирав ці докази (викликав свідків, експертів, провадив огляд тощо).

ЦПК не давав відповіді на запитання: чи вважається рішення заочним в тому випадку, якщо вся справа розглядалася за відсутності сторони, або у випадку відсутності сторони лише у останньому у справі засіданні. На практиці ця ситуація була вирішена остаточно шляхом надання роз’яснень Верховним Судом УСРР, який, коментуючи конкретну справу, дійшов висновку про те, що “заочним слід вважати рішення при неучасті відповідача або представника у справі, у останньому засіданні і хоча б він вступив вже у справу та у деяких засіданнях з’являвся”.

Розгляд справи за відсутності сторони давав останній пільгу подати на заочне рішення відзив у суд, що постановив заочне рішення, протягом двох тижнів з дні вручення їй копії заочного рішення або повістки про виконання рішення.

Однак не кожне заочне рішення давало право стороні, що не з’явилася до слухання, подати відзив на це заочне рішення. Це було можливим, коли:

- заочне рішення було постановлене не на користь, а проти сторони, що не з’явилася (наприклад, якщо не з’явився позивач, а наданих ним доказів було достатньо для підтвердження позову і позов був задоволений; або не з’явився відповідач, а суд визнав позов недоведеним та відмовив у ньому – в таких випадках сторона, що не з’явилася, не могла подати відзив, оскільки у неї були відсутні підстави вимагати нового розгляду);

- неявка сторін мала бути викликана поважним причинами.

У разі, якщо причини неявки визнавалися поважними, то справа призначалася до слухання повторно, а суд постановляв нове рішення. В іншому випадку народний суддя або заступник голови окружного суду постановляв залишити відзив без розгляду, а попереднє рішення залишалося в силі. Постанова суду про залишення відзиву без розгляду оскарженню не підлягала, а стороні, що його подала, надавалося право подати на заочне рішення касаційну скаргу у загальному порядку та у загальним строк.

Заочне рішення проіснувало в Україні до 5 листопада 1929 р., тобто до прийняття ЦПК УСРР у новій редакції. Значним чином цьому сприяло законодавство РРФСР, в якому ще при прийнятті ЦПК 1923 р. заочного рішення вже не містилося. Законодавець відмовився від застосування у процесуальному законодавстві заочного провадження головним чином через нові підходи до принципу об’єктивної істини, встановити яку вважалося неможливим без участі у справі однієї зі сторін, не порушивши при цьому її прав та інтересів у соціалістичному цивільному процесуальному праві.

ЦПК УРСР 1963 р. містив норму (ст. 172), що встановлювала обов’язок сторін з’явитися в судове засідання, та передбачав накладення штрафу (для обох сторін) за неявку у судовий розгляд без поважних причин. У разі неявки як відповідача, так і позивача, суд відкладав провадження у справі незалежно від причин неявки. Несприятливі процесуальні наслідки (залишення заяви без розгляду) могли настати лише в разі повторної неявки сторін без поважних причин, що не просили про розгляд справи за їх відсутності, а пізніше (в редакції від 23 січня 1981 р.) – в разі повторної неявки позивача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки на повторний виклик із вказівкою необхідності надати особисті пояснення. Таким підходом захищалися процесуальні права відповідача. Зрозуміло, що для відповідача нічого не змінювалося і в його матеріальних правах та обов’язках, проте позивач не міг бути задоволений такими наслідками – його позовні вимоги виявлялися нереалізованими.

Законом № 1464 – ІІІ від 17 лютого 2000 р. до ст. 172 ЦПК України було внесено суттєві зміни, що спрямовувалися на захист інтересів позивача від тих відповідачів, що затягували розгляд справи, зловживаючи своїми правами тане з’являючись на неодноразові виклики суду. Суть змін зводилася до такого. Як зазначено в ч. 3 ст. 172 ЦПК, “у разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, позивача або відповідача, яким повідомлено у встановленому порядку про час і місце судового засідання, суд розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін”. Отже, суд був звільнений від обов’язку викликати відповідача у судове засідання до його особистої явки, а позивач міг отримати судове рішення в скорочені строки. Водночас на практиці це було можливим не за всіма категоріями справ. Наприклад, якщо справа було складною та потребувала дослідження великого обсягу доказів, виявити та дослідити які без участі відповідача у справі було важко, суд опинявся у досить незручному становищі.

Прослідкувати застосування інституту заочного рішення є можливість і на прикладі інших країн. Наприклад, у Польщі заочне рішення серед інших видів судових рішень займає особливе місце і за процедурою прийняття, і за своєю суттю. Судова процедура скорочується до мінімуму. Тут діє презумпція: мовчання відповідача евентуально підтверджує його згоду з позовом; правомірність домагання санкціонується на підставі процесуальних фактів неявки відповідача та відсутності заперечень з його боку. З позиції позивача заочне рішення не поступається звичайному та має перевагу, оскільки у позивача відсутня необхідність доказувати, спростовувати аргументи противної сторони. З огляду на те, що інтерес позивача задовольняється повністю, у нього немає приводу для незгоди та звернення зі скаргою до суду другої інстанції. При цьому постановлене судом заочне рішення не завжди відповідає справжнім обставинам справи, тобто не узгоджується з принципом судової істини.

В Англії в основу заочного рішення покладено стародавній принцип: той, хто ігнорує виклик суду, ухиляється від участі у справі, - винний, він визнає позовні вимоги і фактично сам виносить рішення проти себе. Метою заочного провадження в англійському цивільному процесі є швидке отримання рішення по суті спору, а засобом його досягнення є спрощення регламенту. Регламент при цьому фактично зведений до оголошення рішення проти бездіяльного боржника, про що інша сторона заявляє клопотання з посиланням на сплив часу для реєстрації явки чи надання належних документів. Водночас спрощеність заочного провадження є перебільшеною, про що свідчить те, що рішення постановляє не суддя, а його помічник – майстер. Він не веде будь – якого розгляду з дослідженням доказів і фактів, що належать до суті конфлікту, а лише уточнює, дотримані чи ні процесуальні формальності (наприклад, чи вручено відповідачеві повідомлення про порушення справи). Рішення суду занадто лаконічне: зазначення позовних вимог, констатація порушень сторони і декларація про програш нею спору.