У підрозділі 1.1. “Становлення інституту заходів безпеки” надається історичний огляд проблеми становлення інституту заходів безпеки в кримінальному праві. Заходи безпеки були визнані і сприйняті законодавчими системами ряду країн ще наприкінці ХІХ ст. Кримінальне законодавство більшості країн континентальної Європи є „багатоколійним”, тобто система кримінально-правових заходів сучасних зарубіжних країн представлена взаємно пов’язаною сукупністю заходів покарання, безпеки, компенсаційних (реститутивних, відновлення), заохочувальних заходів, заходів примирення (медіації), які в комплексі спрямовані на досягнення єдиної мети – протидії злочинності, захисту суспільства та відновлення порушеного злочинним посяганням стану особи, держави, суспільства. Але належного визнання в теорії кримінального права інститут заходів безпеки не отримав. Для кримінально-правової доктрини, як і для кримінального законодавства, характерними є суперечливість понятійного апарата, багатозначність та невизначеність термінології, пов’язані з традиціями у формулюванні кримінально-правових заборон.
Визнання цього факту не означає неможливості теоретичного вирішення питання. У тріаді „кара – превенція – реституція” значне місце посідають заходи безпеки. Дійсно, з одного боку, застосування елементів державного примусу поряд із покаранням суперечить принципові законності в кримінальному праві. Але необхідність протидії тероризму та транснаціональній організованій злочинності, професійній злочинності і зловживанню правом з боку корпорацій є основою введення та поширення додаткових (окрім покарання) заходів профілактичного впливу на злочинця та його оточення в межах кримінального права.
Представники антропологічної, соціологічної школи кримінального права та нового соціального захисту, послідовно доходили висновку, що кримінально-правові заходи, що застосовувалися до злочинців, повинні поєднувати в собі існуючі заходи покарання одночасно із заходами безпеки, де кожний захід має певне завдання в досягненні єдиної мети – захисту суспільства від злочинних посягань. Підсумовуючи положення ідей, запропонованих на різних історичних етапах представниками позитивної та соціологічної шкіл кримінального права, слід виділити найбільш вагомі з них, що суттєво вплинули на подальший розвиток ідей виділення заходів безпеки в окремий захід кримінально-правового впливу: факт вчинення будь-якого злочину є симптомом „небезпечного стану” особи, однак, існуючі заходи кримінального покарання не доцільно було застосовувати до певної категорії злочинців, тому представники антропологічної та соціологічної шкіл запропонували нову систему додаткових або самостійних заходів впливу на злочинність, називаючи їх заходами безпеки, і включаючи до них, зокрема, і заходи соціального захисту.
Більшість вчених упродовж всього періоду розвитку інституту заходів безпеки визнавали наявність індивідів, які є небезпечними для суспільства, тобто перебувають в „небезпечному стані”. Однак, виходячи з існуючих ідей класичної школи кримінального права, які були закладені в сучасні кримінальні кодекси, навіть самого існування „небезпечного стану” особи виявляється недостатньо для притягнення її до кримінальної відповідальності, адже необхідно, щоб такий „небезпечний стан” проявився у вчиненні особою передбаченого законом суспільно небезпечного діяння (системи діянь).
Історія радянського кримінального права, як і кримінального права Німеччини, Італії періоду встановлення нацистського режиму, знала приклади застосування „заходів соціального захисту” (заходів безпеки) не у зв’язку з вчиненням конкретного злочину, а у зв’язку з „небезпечним станом” особи. Внаслідок широкого зловживання тоталітарним режимом поняттями „небезпечний стан особи” та „заходи соціального захисту” у правовій реальності утвердилася думка, що введення в сучасне кримінальне право „заходів безпеки” як кримінально-правових наслідків злочинного діяння є неприпустимим, оскільки їх надмірне застосування може призвести до свавілля та порушення прав та свобод людини. Втім сьогодні спостерігається послідовне звернення до ідей „нового соціального захисту” та різноманітності кримінально-правових наслідків злочинного діяння, у тому числі і в напрямку поновлення порушених злочином прав потерпілого, з метою винаходу ефективних заходів попередження злочинності, окрім покарання.
Таким чином, ґенеза теоретичного оформлення інституту заходів безпеки характеризується: зародженням ідей профілактичного впливу у руслі класичної школи (Ч. Бекаріа, І. Бентам, А. Кетле), формуванням профілактичних інститутів в рамках антропологічної (Ч. Ломброзо) та соціологічної (Е. Феррі, Р. Гарофало, А. Принс) шкіл кримінального права та нового соціального захисту (М. Ансель, Ф. Граматика, Е. Гарсон), розвитком ідей реституції та компенсації (Х. Зер, Н. Крісті) з остаточним поєднанням постмодерністської системи заходів кримінально-правового впливу на особу та її соціальне оточення: покарання, заходи безпеки, заходи соціального захисту, заходи компенсації та реституції.
У підрозділі 1.2. “Заходи безпеки в системі протидії злочинності” досліджено співвідношення, взаємозв'язок та взаємообумовленість заходів безпеки із заходами кримінального покарання, заходами соціальної профілактики, компенсаційними заходами.
Інститут заходів безпеки, як інший захід кримінально-правового впливу, відмінний від покарання, в кримінальному праві має свою специфічну функцію. Так, покарання спрямоване на кару, відплату та залякування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, компенсаційні заходи спрямовані на відновлення соціальної справедливості та попереднього стану потерпілого від злочинного посягання. Соціальна профілактика – це сукупність найрізноманітніших видів допомоги громадянам, які визначають їх успішну соціалізацію й ресоціалізацію, а заходи безпеки є елементом спеціально-профілактичного ситуативного попередження злочинності (нейтралізація чи припинення криміногенної ситуації), або, згідно з деякими нормативними моделями, заходи обмеження можливостей вчинення злочину в майбутньому конкретною особою, яка для кримінального права знаходиться у „небезпечному стані” для суспільства. Таким чином, застосування заходів безпеки обумовлюється підвищеною криміногенністю ситуації вчинення злочину чи „небезпечністю” особи, коли „небезпечний стан” виражений у суспільно небезпечному посяганні навіть і в тому випадку, коли особа не може бути притягнута до відповідальності. Зазвичай до таких осіб відносять багаторазово судимих за вчинення корисливих та насильницьких злочинів, кримінальна активність або спосіб життя яких має характер активної опозиції суспільству та його цінностям. Основною метою призначення заходів безпеки є захист суспільства від небезпеки, що виходить від антисоціальної спрямованості конкретних елементів криміногенної ситуації або самої особи. Отже, фактичною підставою застосування заходів безпеки в кримінальному законодавстві є суспільно небезпечне діяння, ознаки якого становлять об'єктивну сторону злочину, тому що тільки в діянні (вчинку) може виявитися, об'єктивуватися суспільна небезпека особи (за винятком окремих випадків – відсутність такого елементу складу злочину як суб’єкт злочину) та криміногенність ситуації.
Отже, заходи безпеки – це заходи обмежувального характеру, що застосовуються від імені держави за мотивованим рішенням суду до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним Законом, і становить небезпеку для суспільства; що спрямовані на попередження і припинення порушення права, або на припинення дій, що порушують (або здатні порушити) інтереси інших осіб, суспільства, держави, усунення передумов криміногенної ситуації, попередження вчинення такою особою нових суспільно небезпечних діянь, а також на захист прав та інтересів суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань з боку такої особи. Заходи безпеки, як правило, вільні від елементів кари і не тягнуть судимості.
Розділ другий “Заходи безпеки в кримінальному законодавстві та доктрині сучасних зарубіжних країн” складається з трьох підрозділів, в яких здійснюється контент-аналіз кримінального законодавства зарубіжних країн з питань врегулювання інституту заходів безпеки як заходу протидії злочинності.
У підрозділі 2.1. “Система заходів безпеки в країнах англосаксонської системи права (США, Велика Британія)” здійснюється аналіз кримінального законодавства США та Великої Британії в аспекті врегулювання на нормативному рівні та дослідження на теоретичному рівні заходів безпеки.
Аналіз кримінального законодавства країн англосаксонської системи права, для якого є характерною велика сукупність кримінально-правових норм, що міститься в найрізноманітніших нормативних актах, свідчить про розмитість існуючих у США та Великій Британії правил призначення кримінально-правових заходів безпеки. Це обумовлюється відсутністю чітко формалізованих санкцій та суб’єктивним тлумаченням судом „небезпечного стану особи”. На законодавчому рівні закріплюються принципи визнання особи, що знаходиться у „небезпечному стані”, при визначенні підстав для призначення лише окремих видів заходів безпеки (наприклад, „правило третьої помилки” – як одна з підстав застосування продовжених вироків тюремного ув’язнення, примусових заходів медичного характеру, постпенітенціарного нагляду). Втім, заходи безпеки в США та Великій Британії визнаються ефективним засобом захисту суспільства від небезпечних посягань і застосовуються з метою превентивного, виховного, а в деяких випадках – лікувального впливу до осіб, небезпечних для суспільства через свою систематичну злочинну поведінку. Такі заходи можуть застосовуватися до особи як поряд з покаранням, так і замість нього, навіть за відсутності вини особи (божевільні, неповнолітні). В загальному вигляді до таких заходів безпеки, що притаманні і британській, і американській системі засобів протидії злочинності, можна віднести, у першу чергу, заходи, спрямовані на ізоляцію від суспільства певних категорій осіб: продовжене (або превентивне) тюремне ув’язнення звичних, наполегливих, професійних злочинців – найсуворіший захід безпеки; превентивна ізоляція від суспільства „дефективних правопорушників” (осіб з психічними аномаліями, або тих, що мають схильність до вчинення злочинів); примусова ізоляція і лікування злочинців-наркоманів або алкоголіків. Другу групу складають заходи, не пов’язані з ізоляцією особи від суспільства: різного роду заборони перебування у певній місцевості, позбавлення певних прав, електронний моніторинг (США), заборони протиправної поведінки (ASBO – Велика Британія), заборони насильства в сім'ї.