- протиправної винної поведінки особи, що створює своїми діями неможливість спільного проживання в одній квартирі або цілому будинку;
- систематичного характеру таких дій;
- безрезультатності заходів попередження або суспільного впливу і продовження винним негідної поведінки.
Як зазначено у правовій літературі, протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір'ї а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку. Місце учинення винною особою таких дій значення не має (у квартирі стосовно Членів сім'ї або інших проживаючих із нею осіб, у загальній квартирі стосовно інших її користувачів або в окремій квартирі стосовно сусідів, інших мешканців будинку).
Оскільки мова йде про навмисні дії, виключається відповідальність осіб, що страждають слабоумством, душевнохворі або іншими захворюваннями. Не може ставитися питання про виселення всіх проживаючих у квартирі осіб, якщо навмисні винні дії чинить наймач житла або один із членів його сім'ї,
Деякі наймачі або члени їх сім'ї в силу своїх професійних занять змушені виконувати значну частину роботи вдома (займатися машинописом, грати на музичних інструментах, користуватися швейною машиною і т. п.). Утворювані в зв'язку з цим незручності не можуть розглядатися як обставини, що спричиняють виселення з мотивів неможливості спільного проживання, якщо ці дії не порушують встановлених правил користування жилим приміщенням, якими забороняється, наприклад, грати на духових інструментах із відкритими вікнами або балконними дверми; грати на інструментах в квартирі і на подвір'ї з 23 до 7 години ранку (п. 22 Правил користування приміщеннями житлових будинків... ПКМУ № 572 від 8 жовтня 1992 р.).
Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття. Водночас, як роз'яснив пленум Верховного Суду УРСР у п. 17 постанови від 12 квітня 1985 р., при розгляді справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або житловому будинку, варто виходити з того, що при антигромадському поводженні, що продовжується, виселення винного може бути й у випадку повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або суспільного впливу не дали позитивних результатів.
Доказом застосування мір попередження і громадського впливу можуть служити постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні застереження, рішення суду або третейського суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного. Одні лише факти звернення у відповідні органи зі скаргами на порушення правил суспільного співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення.
Законом не встановлений період, протягом якого можуть враховуватися факти порушень правил, що мали місце, суспільного співжиття, тому порушення позову про виселення ставиться у пряму залежність від часу застосування заходів впливу за попередні порушення. Пред'явлення позову про виселення слідом за застосуванням відповідного заходу впливу не може бути визнано правомірним, тому що мається на увазі, що такі вимоги можуть бути заявлені лише у випадку, коли після застосування заходів впливу до винної в порушенні правил суспільного співжиття особи його поведінка не змінилася і скоєні нові неправомірні дії, що і послужило підставою розглядати їх як несумісні з установленими правилами суспільного співжиття. Проте в кожному конкретному випадку суд може дати їм оцінку і з урахуванням давнини скоєних дій, їх характеру і наступного поводження винного розв'язати суперечку, що виникла.
Виселення без надання іншого житлового помешкання обумовлено ще і безрезультатністю застосованих до винної особи заходів попередження і суспільного впливу.
Як роз'яснив пленум Верховного Суду УРСР у п. 17 постанови від 12 квітня 1985 р., є, зокрема, міри попередження, застосовувані судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також міри суспільного впливу, прийняті на зборах мешканців будинку або членів ЖБК, трудових колективів та інших громадських організацій за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих указівок щодо можливого виселення).
Систематичне порушення правил суспільного співжиття може призвести не тільки до виселення із займаного житла. Це крайня міра. Закон допускає, щоб до особи, яка систематично порушує загальнолюдські правила співжиття, були застосовані й інші санкції. Замість виселення вона може бути зобов'язана зробити обмін свого житла на інше житлове помешкання, зазначене зацікавленою в обміні стороною.
Надане для відселення в порядку обміну житлове приміщення в цих випадках може бути по розміру і менше належної частки жилої площі, що раніше ним займалася. Але в усіх випадках цей обмін повинен провадитися відповідно до встановлених правил обміну житлових помешкань.
Ініціювати процес виселення осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття, можуть зацікавлені в цьому особи. До таких можна віднести наймодавця, наймача житла, членів його сім'ї, сусідів по будинку або по квартирі, уповноважені на те громадські організації і т. д.
Виселення осіб, що позбавлені батьківських прав, якщо їх спільне проживання із дітьми, по відношенню до яких вони позбавлені батьківських прав, визнано неможливим. Виселення без надання іншого житлового помешкання застосовується до осіб, позбавлених у встановленому законом порядку батьківських прав, якщо спільне проживання з дітьми, у відношенні до яких вони позбавлені таких прав, визнано неможливим. При вирішенні цього питання до уваги беруться ті самі підстави, що були причиною позбавлення батьківських прав, а саме: жорстоке ставлення до дітей, систематичне пияцтво, аморальна поведінка, спонукання до крадіжок, учинення скандалів та інший згубний вплив на них. Основна спрямованість даного правила полягає у тому, щоб уберегти дітей від негативного впливу особи, позбавленої батьківських прав (або обмеженого в батьківських правах), створити їм належні умови для проживання. Тому при вирішенні даної категорії справ, на думку О.А. Пушкіна, не потрібно встановлювати систематичність неправомірної поведінки вказаних осіб, не потрібно застосування до них заходів попередження і громадського впливу.
У випадках, коли всі діти, у відношенні яких судом ухвалене рішення про позбавлення батьківських прав, оприділені у дитячі установи або до родичів, їхні батьки не підлягають виселенню із займаного житла на цій підставі.
З урахуванням досить широко поширеної практики примусового обміну житловими помешканнями з метою ліквідації житлових конфліктів та, як зазначав П.І. Седугін, виходячи з їх гуманних розумінь, закон (ч. 2, ст. 116 ЖК України) передбачає, що замість виселення без надання житлової площі суд може зобов'язати відповідні особи зробити обмін житла, що займається, на інше помешкання, визначене зацікавленою стороною. При відмові особи від обміну вона може бути виселена без надання іншого житлового приміщення. Примусовий обмін можливий тільки із дотриманням загального порядку обміну, встановленого законом. Вимоги про виселення з житлового помешкання можуть бути заявлені одним із батьків, опікуном, районним відділом народного освіти, комісією зі справ неповнолітніх при виконавчому комітеті місцевого органу самоврядування або прокурором.
Таким чином, для задоволення вимоги про виселення осіб, що позбавлені батьківських прав, якщо їх спільне проживання із дітьми, по відношенню до яких вони позбавлені батьківських прав, визнано неможливим, необхідні дві умови:
1. Рішення суду про позбавлення особи батьківських прав стосовно дітей, що спільно проживають із нею;
2. Неможливість їх спільного проживання в жилому приміщенні. Докази на підтвердження неможливості спільного проживання можуть бути подані органами опіки і піклування, житловими органами, опікуном (попечителем), родичами і т. д. або отримані судом при розгляді справи про виселення шляхом допиту свідків, дослідження інших доказів. Позов про виселення особи, яку позбавили батьківських прав, суд може розглядати як окремим провадженням, так і при розгляді справи про позбавлення її батьківських прав по відношенню до своїх дітей.
Виселення осіб, що самоправне зайняли житлове приміщення
Особи, що самоправне, тобто без належних підстав зайняли житлове приміщення в будинку державного житлового фонду, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Це відбувається не у зв'язку із припиненням права на житло, оскільки воно не виникло, а у зв'язку із законодавчою відмовою у визнанні права за зайняте приміщення1. У законодавстві немає поняття самоуправного заняття житлового помешкання. В юридичній літературі самоуправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні^. Іноді під поняттям «самоуправне вселення» розуміється також вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і т.д. Останні неправильно відносяться до категорії самоуправного вселення, тому що тут відбувається не самоуправне, а незаконне вселення, оскільки вселення відбувається без ордера. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не вважається такою, що самоправне зайняла житлове приміщення. Так, Московський районний суд м. Києва розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Московської районної адміністрації м.Київа до В. Л-ої, В. Л-на, Г. Л-на, Ю. Л-ої про визнання договору найму жилого приміщення недійсним і їх виселення. Було встановлено, що представник Президента України в Московській районній державній адміністрації м. Київа на підставах, передбачених діючим законодавством, виніс розпорядження №151 від 29,06.1992 року приєднати до жилої площі В. Л-ної дві кімнати... і відкрити їй особистий рахунок на трикімнатну квартиру. Із матеріалів справи випливає, що з В. Л-ною на умовах безстрокового користування було укладено договір найму на вказане житло.