Виховання підлітків має свої труднощі, пов’язані перш за все з особливостями їх фізіологічного розвитку, що впливає і на розвиток пізнавальних процесів (відмічаються деякі зниження темпів наростання розумової працездатності, швидка втома), проявляється в їх загальній реакції на виховні впливи (більшої збудженості і подразливості, немотивованим негативізмом). На відміну від буржуазної педагогіки, яка рахує цей вік критичним, багатий конфліктами педагогіка стверджує, що при правильно організованому вихованню, враховуючи особливості фізичного розвитку і їх відображення в розвитку учнів, наявності здорової атмосфери, дружби і товаристськості в шкільному колективі і при сприятливих в сім’ї всі ці труднощі в педагогічному керівництві формування особистості підлітка можна запобігти. Цьому сприяє і соціальне середовище і діяльність організацій школи, а також товариство, яке об’єднує зусилля активно залучати учнів цього віку в різні види діяльності.
Таким чином, головним завданням вихователів в роботі з учнями цього віку є педагогічна правильна організація їх діяльності як в школі, так і поза школою при здійсненні індивідуального підходу до нього, дотримування необхідного такту і виявлення педагогічної витримки і терпіння.
Немале місце в житті підлітків особливо до VIIІ класу, коли вони повинні зробити вибір дороги, одержати повну середню освіту має інтерес до різних професій, визначення своїх інтересів, до будь-якої шкільної дисципліни чи практичної діяльності, в яку вони потрапили. Робота за соціальної орієнтації учнів починається звичайно з старшого підліткового віку, хоча інтерес до окремих професій, закріплений потім спеціальною виховною роботою може проявлятися і у молодших школярів, особливо під впливом сім’ї.
Більш значно виявляється роль виховання в період ранньої юності, коли завершується етап виховання в умовах школи, або іншого навчального закладу. В учнів з’являються життєві перспективи і плани, формуються основи світобачення, складаються свої погляди на життя і своє місце в житті хоча і на цьому етапі цілеспрямованість виховання здійснюється вихователями, є без сумніву визначним, тобто тут найбільш яскраво проявляється активність самої особистості, її вибіркове ставлення до сприймання різних дій, робляться уміння протистояти асоціальним впливом, знаходити правильний вихід із складних ситуацій, в яких ставить їх життя і які хоч-не-хоч виникають в силу значного розширення їх соціальних контактів. ” [3, с. 40].
Головною функцією виховання на цьому етапі є допомога учням у виборі професії, підготовка їх до створення власної сім’ї, формування соціальної активності визначення громадянської позиції. Тут важливий індивідуальний підхід у вихованні, так як в цьому віці в кожному учневі дуже яскраво виявляється індивідуальність, відображення його духовних потреб особистого інтересу. Індивідуальний підхід дуже важливий, як для здійснення кращих умов для розвитку індивідуальних задатків і здібностей, так і для допомоги тим хто відчуває труднощі у використанні навчальних програм або допускає відхилення від норм поведінки, порушення трудової і суспільної дисципліни.
Школа несе велику відповідальність перед суспільством за підготовку молоді до життя і праці в колективі, за формування світогляду, особистості кожної молодої людини.
Виховання, без сумніву, є ведучим і визначальним фактором розвитку і формування особистості в наших умовах, де основною метою всього суспільства є забезпечення умов для всестороннього розвитку людини.
2.2. Єдність навчання і виховання як важлива умова успішної соціалізації.
Спираючись на праці психологів Б.Г. Ананьєва і В.С. Мерліна, можна стверджувати, що розвиток особистості – це сукупність процесів якісної зміни психологічної цілісності людини, удосконалення його функціональної готовності, формування операційних систем і таких психічних новоутворень, які забезпечують особистості, можливість відносно успішно вирішувати свої життєві труднощі.
В процесі взаємодій особистих ресурсів і умов середовища, як спеціально організованих для впливу на розвиток, так і іншого призначення, в структурі психіки дитини проходять якісні зміни.
Виховання, як один із факторів психічного розвитку виступає на трьох різних рівнях. Перш за все – це один з елементів життєдіяльності суспільства, мате якого – забезпечити розвиток особистої соціальної структури і культури. Цей соціально-педагогічний рівень виховання є предметом дослідження. ” [30, с. 23].
Наступний рівень – організаційно-педагогічний. На цьому рівні проходять цілеспрямовані взаємодії виховної системи суспільства з тими групами людей, в розвитку яких необхідно викликати соціально бажані зміни. В якості об’єкта виховання виступають всі вікові групи населення (школярі, молодь) або групи людей з специфічними характеристиками.
Про результати виховної діяльності на організаційно-педагогічному рівні можна оцінювати тільки оцінюючи розвиток великих груп вихованців.
Вимір ефективності виховання на цьому рівні проводиться, як правило, соціологами і педагогами.
Виховання як фактор психічного розвитку виступає ще і на психолого-педагогічному рівні. В цьому випадку виховання можна визначити як цілеспрямовану взаємодію вихователя і вихованця. У випадку від організаційно-педагогічного рівня об’єктом дослідження тут завжди є конкретний вихованець. На цьому рівні велику роль відіграє спілкування вихователя з вихованцем. Тому весь процес виховання можна характеризувати як взаємодію його учасників. В такому випадку суспільна спрямованість виховання зберігається тільки тоді, коли учитель на основі психологічної і педагогічної науки і глибокого знання своїх вихованців, конкретної ситуації, мети і завдань виховання може правильно спрямувати їхню поведінку і керувати їх діяльністю і спілкуванням.
Виховну діяльність можна характеризувати як керівництво розвитком особистості в суспільно-необхідних спрямуваннях. При цьому розвиток є результатом взаємодії цілеспрямованого виховання і всіх інших внутрішніх і зовнішніх факторів, які діють на людину.
Виховна мета реалізується двома шляхами:
1) через навчальну діяльність, тобто шляхом виконання послідовних і взаємозв’язаних дій учителя і учнів, спрямованих на свідоме засвоєння системи знань, умінь і навичок. В цій сукупності відрізняються три елементи: зміст навчання, тобто предмет спільної діяльності учителя і учнів, методи і організаційні форми їх діяльності, які вносять зміни в особистості кожного учня і у класному колективі. Якщо ці зміни були запрограмовані учителем, їх можна рахувати результатами навчання;
2) у формі приваблення вихованців до інших видів діяльності і спілкування для розвитку тих якостей особистості, які неможливо в достатній мірі розвинути в процесі навчання.
Мета ідейно-політичного, естетичного, трудового виховання не може бути в повній мірі реалізована тільки в процесі навчання. Для формування особистих характеристик школярів, таких, як світогляд, активна життєва позиція, колективна спрямованість, необхідна більш різностороння діяльність учнів поза процесом навчання, в різних організаціях і гуртках. Створені потрібні умови для виховного процесу (формування учнівського колективу, встановлення оптимального режиму праці і відпочинку) вимагає спеціальних виховних дій. Всі перераховані виховні цілі реалізуються в значній мірі поза процесом навчання, в діяльності організацій, в системі діяльності і навчання, відношення класного колективу та в різних формах позакласної і позашкільної діяльності вихователів і школярів часто називають вихованням “у вузькому розумінні”.
Ці дві форми виховання (“в широкому розумінні”) повинні разом забезпечити соціально спрямований розвиток школярів.
Якщо ми говоримо про те, що в деяких випадках навчання і виховання не об’єднані, що навчання не носить виховний характер, то маються на увазі ситуації, коли:
а) учитель не приділяє потрібної уваги розвитку конкретних виховних завдань, обмежуючись тільки завданнями зв’язаними з засвоєннями передбачених програмою знань, умінь і навиків з предмету;
б) коли при виборі організаційних форм і методів навчання вчитель не враховує, що від їх характеру залежать відносини, які виникають в процесі навчання між учителем і учнями і між самими учнями;
в) коли вчитель забуває про те, що шкільне навчання не може протікати у відриві від тих процесів пізнання, які проходять в житті учня.
Така ситуація заставила учених – педагогів висунути спеціальний принцип виховного навчання як принцип дидактики, який в різних авторів сформований по-різному, але суть залишається однакова.
Висунення такого принципу не означає, що все виховання повинно здійснюватися тільки в рамках навчання. Скоріше, воно пропонує розгляд навчання в якості одної із форм виховання і використання його потенційних можливостей всесторонньо розвиненої особистості школяра.
Існують такі виховні цілі, які можна реалізувати тільки при умові навчання і виховання. Це перш за все формування світогляду.
Сукупність знань, істинних і систематичних, не приводить автоматично до формування світогляду школяра, забезпечення істинного відображення навколишнього світу і формування світобаченого відношення до знань про нього, а потребує різної дидактичної допомоги.
Оскільки у формуванні світогляду на перший план виступає оцінююче відношення до засвоєних знань, то мусить бути посилений емоційно ефектний аспект навчання, розкрити перспективи практичної діяльності. Відповідно, світоглядний розвиток учнів залежить від того, в якій мірі зуміє учитель організувати учня як активну цілісність у всіх соціальних зв’язках. Потрібний для світоглядного розвитку елемент діяльності учня, який можна назвати ціннісно-орієнтованих, виникає на основі не тільки особистих потреб людини, а як результат співвідношення своїх потреб, потреб навколишніх, різних груп, колективів і всього середовища.