2. Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового господарства.
Німецький неолібералізм являє собою своєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж у кейнсіанстві акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму.
Основоположником _нти циклічної в Німеччині став Вальтер _нти (1891-1950). В узагальнюючій роботі „Основи національної економічної теорії” (1940) _нти на базі веберовської методології „ідеальних типів” висунув положення про існуванні двох типів господарства – „вільного ринкового” і „центрально-керованого”.
Перша форма, по _нти , більш досконала: економіка керується ринком за допомогою механізму вільних цін. В другому типі господарство виступає у виді абсолютної командної економіки, що виключає дію ринкового механізму.
Однак жоден тип господарства не може існувати „у чистому виді”, вони виступають лише як визначальний принцип реальної економіки. Усяке конкретне господарство складається з того самого набору елементів (поділ праці, кредит, прибуток, відсоток, зарплата і т.д.), але ці елементи сполучаються всякий раз по-новому в залежності від пануючого принципу (децентралізації чи централізації) і від історичних обставин. _нти висловлюється за переважання децентралізованих ринкових форм господарювання.
Неоліберальна методологія Ойкена почасти родинна неокласичної, тому що центрально-кероване господарство засуджується в ній з позиції „протестантської етики”, слідування традиціям західної культури. З погляду Ойкена, будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями при ведучій ролі держави. Основу неоліберальної методології Ойкена складає концепція німецької історичної школи про „національне господарство” як утілення „національного духу”. Основні положення теорії Ойкена узагальнюються у виді концепції економічного порядку. Цей порядок являє собою ті реальні форми, у яких протікає діяльність фірм, організацій, окремих учасників.
У роботі „Основні принципи економічної політики” (1950) розглядається „політика порядку”, політика регулювання економічного процесу. Самим великим полем діяльності для економічної політики є „правовий і соціальний порядок”. Мистецтво економічної політики, його основне правило – „підготовка й оформлення загальногосподарських умов стосовно до економіки в цілому”.
Головну проблему _нти бачив у приборканні монополій, усуненні твердої системи державного регулювання. Він критикує політику централізованого керування й обґрунтовує політику „середнього шляху”.
_нти і інші економісти фрайбургської школи розрізняють дві сфери економічної політики: політику порядку і політику регулювання. Перша – сфера створення й удосконалювання господарського порядку, його організації; друга – власне політика впливу на процес економічного розвитку і господарського росту.
Конкурентний порядок, обґрунтований Ойкеном, виводиться з історично сформованих тенденцій. „Ми не винаходимо конкурентного порядку, а знаходимо його елементи в конкретній дійсності”, - говорить він.
Концепція Ойкена виявилася могутнім засобом формування нового світогляду, орієнтованого на вільний і організований ринок. Вона підготувала проведення нової політики Л. Ерхардом.
Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування в Західній Німеччині (ФРН). Тут починаючи з 1948 р. ці ідеї придбали статус державної доктрини уряду Аденауера – Ерхарда.
Людвіг Ерхард (1897-1977) був великим представником німецького неолібералізму. При особистій його участі Західна Німеччина наприкінці 40-х _нт. була виведена з кризового стану й у ній були проведені реформи.
Ерхард – „конструктор” нового господарського порядку, що здійснював у Німеччині економічну реформу і структурну перебудову. Успіхи перетворень визначилися результатом комбінацій двох компонентів – валютної реформи і політики ринкової економіки.
Грошова реформа була ретельно підготовлена, проводилася рішуче і послідовно, так що ріст цін був зупинений приблизно через півроку. До початку 1950 р. був перевершений довоєнний рівень виробництва. Головна причина успіху – здійснений Ерхардом поворот курсу економічної політики убік ринкового господарства, розвиток конкуренції. Реформа, проведена Ерхардом і його сподвижниками, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Хоча обґрунтування реформи здійснювалося з позиції неоліберальної теорії, на практиці істотно підсилювалася регулююча роль держави.
Ефективна економічна політика Ерхарда, що забезпечила високі темпи росту, орієнтувалася на формування соціального ринкового господарства. Відмітні риси його наступні.
1. Особлива роль держави. В основі господарської системи знаходиться вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна установити держава. Вона повинна затвердити правила поведінки й активно проводити їх у життя, а не займатися господарсько-виробничою діяльністю.
2. Важливої функцій держави є вироблення і проведення специфічної соціальної політики. Ця політика спрямована на встановлення економічного, соціального і політичного порядку, тому що вони тісно взаємозалежні і _нти циклічної_. В міру розвитку соціальна політика висувала проблеми забезпечення зайнятості, подолання регіональних розходжень у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалювання форм участі робітників у керуванні підприємствами.
3. Усілякий розвиток конкуренції як фактора системи порядку. Для цього необхідна боротьба з монополізмом, сприяння дрібному і середньому підприємництву, створення кожній людині умов для прояви здібностей і прихованих можливостей. Конкуренція забезпечує економічний прогрес, ріст продуктивності, є інструментом забезпечення самостійності господарювання. По переконанню Ерхарда, „справжнє, не підтасоване змагання являє собою кращий, самий доброчинний принцип добору”.
Таким чином, теорія соціального ринкового господарства передбачає свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом уведення чіткого законодавства, трудових і соціальних гарантій, проведення розумної зовнішньої економічної політики.
Видні німецькі теоретики неолібералізму В.Репке, А.Рюстов і інші очолили критику будь-якого прояву монополізму заради волі і гуманізму. В.Ойкен і його послідовники у Фрайбургском університеті з того ж 1948 р. почали випуск щорічника „Ордо”, що зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово „Ордо”, обране В.Ойкеном, перетворилося в збірне поняття, що символізує „природний лад вільного ринкового господарства”. Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом „школи Ойкена” стала навіть іменуватися „ордолібералізмом”.
Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея сполучення принципу „волі ринку” і справедливого розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Уперше її концептуально виклав А.Мюллер-Армак у своїй книзі „Господарське керування і ринкове господарство” (1947), у якій також уперше використовував термін „соціальне ринкове господарство”. Розробки в цьому напрямку були продовжені В.Репке, Л.Ерхардом, В.Ойкеном і ін. Причому про створення моделі „соціального ринкового господарства” як головну задачу економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРН К.Аденауером у передмові до книги В.Репке „ Чи правильна німецька економічна політика?” (1950).
По характеристиці В.Репке „соціальне ринкове господарство” – це шлях до „економічного гуманізму”. У своїй книзі „Гуманне суспільство” він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади – волю, централізму – децентралізм, організації – мимовільність і т.д. Солідаризуючись з думкою В.Репке, Л.Ерхард на з’їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) у 1957 р. затверджував про початок другого етапу у ФРН „соціального ринкового господарства”. Де що пізніше в одній зі своїх публікацій початку 60-х _нт. Л.Ерхард підкреслював, що саме „вільне змагання є насамперед основним елементом соціального ринкового господарства”. А на черговому партійному з’їзді ХДС у 1965 р. Л.Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення „соціального ринкового господарства”, що перетворила цю країну в „оформлене суспільство”.
Доктрина „сформованого суспільства”, на думку Л.Ерхарда і його однодумців, - це пошук кращого „природного економічного порядку”, що можливо досягти через створення „соціального ринкового господарства”. У ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п’ять форм (типах) суспільного ладу і виробничих відносин і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В.Ойкена про те, що людському суспільству присущи тільки два типи економіки: „централізовано керована” (тоталітаризм) і „мінова економіка” (по іншій термінології – „вільне, відкрите господарство”), а також на ідеї про сполучення цих типів економіки з перевагою ознак одного з них у конкретних історичних умовах.
4. Французька школа неолібералізму.
Видними представниками неоліберальних ідей у Франції були економісти М.Алле Р.Арон та ін..
Морис Алле – французький економіст, нобелівський лауреат 1988р. Його заслуга складається в доказі двох теорем теорії добробуту. Суть їх у тім, що в ринковій економіці (далекої від конкуренції у „чистому” вигляді) ніхто не може стати багатіше, не зробивши при цьому когось бідніше. Тому, якщо диференціація доходів у суспільстві така, що потрібен перерозподіл доходів, то це варто робити через систему оподатковування і цінову політику. Для розуміння процесів формування доходів різних груп населення важливий і наступний феномен економічного поводження людини, відкрита Морісом Аллі: поводження людини перед „обличчям” економічного ризику стає раціональним. Пізніше при його участі велися дослідження не тільки в рамках „чистої теорії”, але і прикладні, що зокрема стосуються ціноутворення і продуктивності праці.