У зв'язку із зростанням важкої промисловості в Чехословаччині істотно збільшилося виробництво і споживання енергії. Оскільки країна не мала запасів нафти і природного газу, до 1960 вона майже цілком задовольняла свої потреби в енергії за рахунок вугілля – кам'яного, бурого і лігніту; їхній видобуток зріс із 26 млн. т у 1950 до 101 млн. у 1984 р., але до 1988 р. скоротився до 96 млн. т. Самий значний буровугільний басейн знаходиться поблизу міст Міст і Соколов у північної Чехії, недалеко від кордону з Німеччиною. Високоякісне коксівне вугілля добувається в Чеській Сілезії біля міста Острава, недалеко від польського кордону. Менш значні родовища кам'яного вугілля розробляються в Чехії поблизу від міст Кладно, Пльзень і Трутнів. Кам'яне вугілля добувається винятково шахтним засобом, у той час як буре вугілля – у великих відкритих кар'єрах. 60% споживаної в Чехословаччині енергії до кінця 1980-х років забезпечувалося за рахунок вітчизняних ресурсів, в основному вугілля, і 40% - за рахунок імпорту нафти і газу, що надходили головним чином із СРСР.
У 1981 р. Чехословаччина імпортувала із СРСР 19 млн. т сирої нафти і нафтопродуктів, але вже в 1989 р. – менше 17 млн. т, що пов'язане зі збільшенням імпорту радянського природного газу, що досяг у 1988 р. 11 млрд. куб. м. Газ надходив по магістральному трубопроводі з пропускною спроможністю 54 млрд. куб. м, що проходить через територію Чехії і Словаччини з Росії в Західну Європу. У 1988 р. у структурі енергобалансу Чехословаччини 58% припадало на вугілля, 21% – на нафту, 12% – на природний газ, 8% – на ядерні електростанції й інше (біля 1%) – на гідроелектростанції.
До кінця 1970-х років електроенергія вироблялася винятково на електростанціях, що працювали на вугіллі і розташовувалися поблизу вугільних родовищ у північній і східній Чехії й у західній Словаччині. Виробництво електроенергії помітно зросло: із 24,5 млрд. кВт/год у 1960 р. до 45,2 у 1970 р. і 87,4 у 1988 р. З цієї кількості 68% енергії було отримано за рахунок використання копального палива, 27% – атомної енергії і 5% – гідроелектростанцій.
Руди. Залізна руда – єдина з руд металів, запаси якої в Чехословаччині дуже значні; для виплавки чавуна і стали використовувалися також імпортні руди. У 1970-1980-х роках Чехословаччина добувала 1,7 млн. т залізної руди (із вмістом заліза 30%), а імпортувала бл. 13 млн. т (із вмістом заліза 60%) із СРСР і ще 2 млн. т з інших країн.
Родовище залізної руди знаходяться в центральній Чехії і східній Словаччини. Чехословаччина веде в значних масштабах видобуток урану. У невеличких кількостях добувається сірка, руди цинку, міді, марганцю, сурми і ртуті.
Довжина залізниць наприкінці 1990-х років складала 13,1 тис. км, із котрих 29% були електрифіковані; мережа сучасних удосконалених шосейних доріг – 73,5 тис. км. По залізницях перевозилося 72% вантажів, державними автотранспортними підприємствами – 12%, автотранспортом інших підприємств – 10% і водяним транспортом 5% усіх вантажів. Обсяг перевезень автотранспортом поступово зростав, в основному за рахунок доставки пасажирів і вантажів на короткі відстані. Мережа автобусних сполучень у Чехословаччині охоплювала майже всі поселення. У 1988 у країні було 3 млн. автомобілів і бл. 395 тис. вантажних машин і автобусів. Державна авіакомпанія (Чехословацькі авіалінії, ЧСА) обслуговувала 45 регулярних авіаліній загальною довжиною 89 500 км.
Найбільше важливими водяними артеріями для внутрішнього водяного транспорту є ріки Лаба (у Німеччині вона називається Ельба) і Влтава. Лаба судноплавна протягом 800 км від Коліна (поблизу Праги) до Гамбургу в Німеччині, найбільшого морського порту на Північному морі. Чехословаччина мала свій власний вільний від мит причал у Гамбурзі для перевантаження з морських суден на річкові; Дунай дає вихід до Чорного моря через словацькі порти Братислава і Комарно.
Чехословацька зовнішня торгівля після 1948 значною мірою була спрямована на забезпечення потреб радянської промисловості, задоволення потреб менше розвинених у промисловому відношенні країн, що входять у сферу впливу СРСР, і посилення оборонної мощі країн-членів РЕВ. Чехословаччина експортувала в ці країни промислові товари в обмін на сировину. Деякі нові види продукції, наприклад пересувні електростанції, землечерпалки і річкові пасажирські судна, вироблялися спеціально для СРСР. Замість того Радянський Союз забезпечував Чехословаччині сирою нафтою, природним газом, діловою деревиною хвойних порід, залізною рудою і феросплавами. Взаємні постачання товарів усередині країн РЕВ у 1970-х - 1980-х роках оплачувалися по цінах, що базувалися на середніх цінах світового ринку.
Частка Чехословаччини в міжнародній торгівлі наприкінці 1980-х років (менше 1%) знизилася в порівнянні з початком 1970-х років. У 1988 р. експорт країни оцінювався приблизно в 25, а імпорт у 24,3 млрд. доларів. Біля 60% чехословацького експорту в 1988 р. складали машини й устаткування, із них 84% призначалося для Радянського Союзу і країн Східної Європи. У 1980-х на паливо і сировину припадало майже 25% чехословацького експорту, що направлявся в основному в країни Західної Європи. Іншими важливими статтями експорту були чавун і сталь, хімікалії, ліс і пиломатеріали, харчові продукти і худоба. Більш половини вартості імпорту припадало на радянські нафту, природний газ і сировину. Машини й устаткування складали більше третини вартості імпорту, а харчові і споживчі товари – бл. 12%.
Біля 75% усієї зовнішньої торгівлі Чехословаччини припадало на Радянський Союз і країни Східної Європи. Серед інших країн найбільш важливими партнерами були ФРН, Югославія й Австрія.
Дефіцит зовнішньої торгівлі у 1990 р. складав 8 млрд. долл. (менше 20% річної вартості чехословацького експорту).
До 1989 р. головним банком був Державний банк Чехословаччини, що функціонував і як центральний, і як комерційний банк країни. Він здійснював емісію і контролював велику частину фінансової діяльності підприємств. У 1990 з'явилися деякі нові комерційні й інвестиційні банки. Одиницею грошового обігу є крона, що до 1988 р. не була вільно конвертованою валютою.
Головним державним інструментом здійснення фінансової політики був бюджет країни. Основними статтями його дохідної частини були прибуток підприємств і податок з обороту, яким оподатковувалися споживчі товари. У 1988 р. приблизно 46% витрат державного бюджету направлялося на фінансування національної економіки, 41% – на соціальні потреби, 11% – на збройні сили і 2% – на утримання управлінського апарату.[4]
1.2. Економічні і політичні передумови поділу Чехословаччини
Після встановлення комуністичного правління в 1948 р. приватний бізнес і фермерські господарства були майже цілком ліквідовані, і переважна частина населення одержала роботу. У 1970-х роках бл. 86% усіх зайнятих у країні працювали на державних промислових підприємствах і в органах управління, а 14% були членами сільськогосподарських і інших колективних господарств.
У 1980-х роках бюрократизм і розпад комуністичної ідеології призвели до зростання корупції у всіх прошарках суспільства, процвітанню чорного ринку. Все це посилювало загальне невдоволення режимом, особливо серед міського населення. До листопада 1989 суспільство залишалося глибоко атомізованим, сповненим недовіри до соціальних структур – якщо не вважати церкви і дисидентського руху.
У червні 1990 були обрано нові федеральні збори, а в листопаді пройшли вибори в місцеві національні ради. У Чехії на виборах переміг ГФ, що одержав 53% усіх голосів; у Словаччині 33% голосів одержало прямування ОПН і 18% - Християнсько-демократичне прямування (ХДД). ГФ, ОПН і ХДД сформували нову федеральну урядову коаліцію. Першою задачею федеральних зборів стала розробка нової конституції, якою слідувало визначити стосунки між Чеською і Словацькою республіками.
У січні 1991 р. федеральні збори затвердили закон про основні права і свободи. Проте розбіжності між чеськими і словацькими політиками гальмували розробку і федеральної, і республіканських конституцій. Усе ж федеральні збори прийняли 170 законів і конституційних актів, що стосувалися таких питань, як умови проведення референдуму, карний і цивільні кодекси, новий комерційний кодекс, приватизація, податки, трудове законодавство, реституція конфіскованого майна і політичної реабілітації.
Розпад Чехословаччини. Наприкінці літа і восени 1990 проходили переговори між представниками Чехії і Словаччини, що закінчилися підписанням конституційного акта про передачу основних повноважень республікам. У березні 1991 р. ОПН розкололася, і найбільше численна з груп, що відкололися, оформилася в партію Руху за демократичну Словаччину (ДЗДС). Незабаром після цього відбувся розкол у рядах ГФ з утворенням трьох угруповань, у тому числі Громадянської демократичної партії (ГДП). У червні 1991 переговори між лідерами Чехії і Словаччини відновилися, але керівництво ГДП уже розуміло, що вони ні до чого не призведуть, і звернулося до розгляду варіанта «оксамитного розводу».[5]
У червні 1992 відбулися загальні вибори. ДЗДС одержав більшість голосів у Словаччині, а ГДП – у чеських землях. Пропозиція ДЗДС створити конфедерацію не зустріло схвалення з боку керівництва ГДП. Незважаючи на опозицію з боку більшості як чехів, так і словаків, ГДП і ДЗДС домовилися про розпуск федерації опівночі 31 грудня 1992. 17 липня 1992 Словацька національна рада проголосила суверенітет Словаччини. Президент Гавел подав у відставку. Пропозицію провести референдум по питанню про розпуск федерації було відхилено ГДП, незадоволеної тим, що громадяни Словаччини, що прийняли участь у голосуванні в червні, уже вирішили це питання за ДЗДС. У жовтні федеральні збори передало більшу частину державних повноважень республікам. 25 листопада 1992 федеральні збори ЧСФР із перевагою в три голоси прийняло Закон про припинення існування чехословацької федерації. Опівночі 31 грудня 1992 ЧСФР припинила своє існування, а її державами-спадкоємцями з 1 січня 1993 сталі Чеська Республіка (ЧР) і Словацька Республіка (СР).[6]