Для землі як об’єкта власності законодавство встановлює особливі умови набуття та здійснення прав володіння розпорядження та користування. Так для громадян України, Земельний Кодекс України у ст.121 встановлює можливість безоплатної передачі їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Розміри земельних ділянок, що надаються безоплатно, визначаються залежно від цілей їх використання. Кількісне обмеження права власності на землю встановлене у Перехідних положеннях ЗК, де зазначено, що на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.
4.Здійснення юридичними особами права приватної власності
Юридичні особи є суб’єктами права приватної власності. Однак таке становище є наслідком певної еволюції самого інституту приватної власності у цивільному праві України. До прийняття Цивільного кодексу 2003 р. відносини власності регулювалися законом “Про власність” від 07.02.1991 р., у якому приватними власниками визнавалися лише громадяни-фізичні особи. Натомість, майно, що перебувало у власності юридичних осіб, було об’єктом так званої “колективної власності”. Суб’єктами права “колективної” власності визнавалися трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб’єктного складу було піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О.А. Пушкін, Я.М. Шевченко, В.І. Семчик та ін.) [21, 305]. Конструкція колективної власності давала підстави для ототожнення її із спільною власністю, оскільки власниками вважалися одночасно і юридична особа, і її засновники. Ця проблема знайшла вирішення у ЦК 2003 р., де юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільними правоздатністю та дієздатністю, можливістю бути позивачем і відповідачем у суді. Обов’язковою ознакою юридичної особи є відокремленість майна. Це означає, що майно юридичної особи складає основу її матеріальної самостійності, належить безпосередньо юридичній особі і відокремлене від майна засновників (учасників). Самостійна майнова відповідальність передбачає, що юридична особа, зазвичай, самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном [20, 36].
Цивільний кодекс регламентує правовий статус юридичних осіб приватного права (ст.81). Саме вони є суб’єктами права приватної власності. Здійснення цього права, виникнення та припинення права власності на майно залежать також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майнових об’єктів, способів формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об’єднань тощо) передбачені у ЦК, законах “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про об’єднання громадян” та ін. Так, наприклад, згідно ст.165 ЦК, майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. У той же час, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та у порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Відповідно до ст.12 закону “Про господарські товариства” ці юридичні особи є власниками: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Отже, суб’єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Засновники господарського товариства мають лише права вимагати виплати частини доходу, а також претендувати на частку в майні, що залишиться після ліквідації товариства. Згідно ст.86 ЦК, об’єднання громадян є непідприємницькими товариствами, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Така організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об’єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом (ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян”).
Варто сказати, що правове регулювання відносно кількості та складу майна, що перебуває у приватній власності має диспозиційний характер. Тобто дозволено мати у власності будь-які об’єкти та у будь-якій кількості, не заборонені законом. Ст.325 ЦК вказує, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, отже і у приватній власності, встановлений Постановою Верховної Ради “Про право власності на окремі види майна”. До цих об’єктів належать:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).
5. Протиградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Особливим об’єктом, відносно якого встановлюються певні обмеження права власності, є земля. Об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо) [21, 294]. Кількісні обмеження для земельних ділянок як об’єкту права власності встановлює Земельний кодекс: “На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.”
5.Захист права приватної власності
Право приватної власності, як і будь-яке інше, підлягає захисту. Засади для цього створює Конституція, яка у ст.13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невід’ємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст.15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.
Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч.1 ст.20 ЦК: “Право на захист особа здійснює на свій розсуд”. Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно. Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених суб’єктивних прав. ЇЇ зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст.19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.