Країнознавство: Болівія (стр. 3 из 5)

Розділ 3. Культура

3.1 Освіта, друк

Народне утворення. У Болівії уведене безкоштовна й обов'язкова освіта для дітей у віці від 6 до 14 років. В 2000 приблизно 81% дітей відвідували початкову школу й 27% дітей відповідної вікової групи відвідували середню школу. У країні є 8 державних університетів і дві частки університету в містах Ла-Пас, Кочабамба, Оруро, Потоси, Санта-Крус, Сукре, Тариха й Тринідад, у яких навчається ок.112 тис. студентів.

Найбільший університет з 37,1 тис. студентів - Болівійський головний університет Сан-Андрес у Ла-Пасі. Університет Сан-Франсиско Хав'єр у Сукре, де навчається ок.10 тис. студентів, часто називають колискою південноамериканської незалежності. По даним 2003, частка неписьменних серед дорослого населення (старше 15 років) знизилася до 17%.

3.2 Наука, музеї, бібліотека

У столиці країни Ла-Пасі знаходяться Національний музей мистецтва, Вища школа образотворчих мистецтв (осн. 1928), Національна академія історії (1929), Центр археологічних досліджень, Болівійський індеаністський інститут, Національний інститут по дослідженню фольклору.

Найважливішими бібліотеками є Національна бібліотека й архіви в Сукре, Муніципальна бібліотека (осн.1838) і Бібліотека департаменту культури (осн.1832) у Ла-Пасі й бібліотеки університетів у Ла-Пасі й Сукре.

3.3 Література

Самий значний пам'ятник доколумбової літератури болівійських індіанців - народна драма Апу-Ольянтай мовою кечуа (опуб.1853). На цій же мові створював любовну лірику легендарний індійський поет Хуан Альпарримачи Томіть (1793-1814) [3].

В колоніальний період аж до 19 ст. література була виключно наслідувальною. Панівним напрямом у літературі 19 ст. довгий час був романтизм, до прогресивного крила якого належали Р. X. Бустаманте, Н. Галіндо, Р. Кіро-га та ін. Романтики ввели в літературу національну й індіанську теми. Найбільш відомим письменником 19 ст. був С. Вака Гусман (1846-96). В кінці 19 і на початку 20 ст. в літературі Б. з'явилися різні декадентські течії (Р. Фрейре, Г. Рейнгольдс, X. Герра та ін.), але великої ролі вони не відігравали. В літературі 20 ст. національна й соціальна теми посіли центральне місце. Провідні письменники: А. Чірвечес, Г. Отеро, Д. Канеласа, О. Естрельї, Ф. де Медіна, Н. Пачеко, X. Мендоса та багато ін. Визначне місце займає творчість А. Аргедаса.

3.4 Мистецтво

Сучасна болівійська культура являє собою синтез традицій корінного населення й впливу іспанців. Національні традиції особливо яскраво виражені в живописі, літературі, музиці, танцях і фольклорі.

Іспанський вплив переважає в музичному й танцювальному фольклорі жителів долин, тоді як у горах звучать індійські мотиви. Дотепер широко існують музичні інструменти, що сходять до доколумбової епохи: гігантські очеретяні труби ерке, вертикальна флейта пінкільо, поздовжня флейта кена й ін. До колоніальної епохи відноситься гітара чаранго, виготовлена з панцира броненосця [3].

До найбільш відомих індійських жанрів відносяться колективний танець уайно, пов'язаний з тотемічними обрядами, і жалібна любовна пісня арави. Іспанський вплив проявляється в пісенно-танцювальному жанрі чилена (болівійський варіант чилійської куэнки), сумній пісні тристе й швидкому парному танці байлесіто.

Основоположниками болівійської професійної музики були Едуардо Каба (1890-1953), композитор, диригент, директор Національної консерваторії (засн. 1908), збирач фольклору, що використовував індійські мотиви у своїх добутках; і Хосе Марія Веласко Майдану (р. 1909), керівник Національного симфонічного оркестру Болівії, створеного в 1938. Із сучасних композиторів найбільшою популярністю користуються Антоніо Гонсалес Браво, також збирач фольклору, Сімеон Ронкаль, Умберто Віскарра Монхе.

3.5 Архітектура, народні ремесла

Індіанці Болівії мали древні й розвинені традиції зодчеству, з найбільшою повнотою культури, що втілилися в пам'ятниках, Тіауанако. Цей релігійний центр, розташований поблизу оз. Тітікака, містить у собі пагорб - піраміду Акапана й храмовий комплекс Каласасая - "Ворота Сонця", "Палац саркофагів" і інші спорудження. Традиції індійського зодчества позначилися в колоніальній архітектурі: її своєрідна риса складається в особливої монументальності й строгості будинків, у тому числі барочних церков. У декорі ряду церков виявляються індійські орнаментальні мотиви.

Родоначальником болівійського живопису був італійський чернець - єзуїт, представник ман'єризму Бернардо Бітті (1548-1610). У другій половині 17 ст. відбувається розквіт мальовничої школи Потосі, у якій з особливою виразністю виявився т. зв. метиський стиль, своєрідне сполучення європейських і місцевих традицій. Найвищого втілення цей стиль досяг у творчості болівійського художника Мельчора Переса де Ольгина (1665-1724) [3].

Наприкінці 19 - початку 20 ст., після вікового засилля наслідувального неокласицизму й академізму, у Болівії формується нова національна традиція живопису. Хуан Гарсия Меса (1851-1905) звернувся до зображення народного побуту; Сесіліо Гусман де Рохас (1900-1950) уперше підняв тему індіанців, ставши засновником індіхенизму в національному живописі. Будучи директором Академії мистецтв у Ла-Пасі, він випестував цілу плеяду болівійських художників, що визначили розвиток національного живопису 20 ст.

З 1950 - х років у мистецтві Болівії суперничали дві тенденції. Фігуративний живопис соціальної тематики, у тому числі пов'язаний з відкриттями мексиканського муралізму, представляли М. Аландіа Пантоха (р. 1914) і автори настінних розписів Роберто Бердесіо (р. 1910), В. Сольдо Ромеро (р. 1925) і Мелькіадес Ехідо (р. 1925). Тенденція абстрактного живопису втілилася у творчості Марії Луізи Пачеко (р. 1919), Армандо Пачеко (р. 1910), Енріке Арналя (р. 1932) і ін. Зі скульпторів найбільш відома використовуюча традиції індійської пластики Марина Нуньес дель Прадо (1910-1995).

Розділ 4. Регіональні відмінності

Болівія ділиться на 9 департаментів (Іспанський: departamentos) (таблиця 4.1). Кожен з департаментів підрозділяється на провінції, які крім того підрозділяються на муніципалітети.

Департаментами управляють вибрані губернатори (поки префекти і, призначено Президентом) і незалежно вибраними Відомчими Законодавчими Зборами. Дев'ять департаментів Болівії отримало більшу автономію закріплену законом Адміністративної Децентралізації 1995. Відомча автономія крім того зросла з першим популярним вибором для відомчих губернаторів, відомих як префекти. Чотири департаменти (Санта-Крус, Бені, Пандо і Таріха) голосували за більшу автономію в 2005. Інші п'ять департаменти схвалили відомчу автономію на загальних виборах 2009 [5].

Таблиця 4.1

Характеристика адміністративно-територіальних одиниць Болівії

№	Регіон	Площа, км2	Населення, осіб	Адміністративний центр
1	Бені	213 564	362 521	Тринідад
2	Чукісака	51 524	1 352 000	Сукре
3	Кочабамба	55 631	1 455 711	Кочабамба
4	Ла-Пас	133 985	2 350 466	Ла-Пас
5	Оруро	53 588	391 870	Оруро
6	Пандо	63 827	52 525	Кобіха
7	Потосі	118 218	709 013	Потосі
8	Таріха	37 623	391 226	Таріха
9	Санта-Крус	370 621	2 029 471	Санта-Крус-де-ла-Сієрра

Джерело:

http://ru. wikipedia.org/wiki/Административное_деление_Боливии

В таблиці також проаналізовані показники демографічної відмінності регіонів. Бачимо, що найбільшими регіонами є Ла-Пас, Санта-Крус, Кочабамба та Чукісака.

Рис.4.1 Адміністративний поділ Болівії

Джерело:

http://ru. wikipedia.org/wiki/Административное_деление_Боливии

4.1 Бені

Бені, інколи Ель Бені, - північно-східний департамент Болівії, в регіоні низовин країни. Це - другий найбільший департамент в країні (після Санта Круз), покриваючи 213,564 квадратних кілометрів. Його столиця - Тринідад. З населенням 420,000 (2006 перепису), Бені є другим департаментом з найменшою густотою населення з дев'яти департаментів Болівії, після Пандо.

Хоча Бені багатий природними ресурсами, високий рівень бідності його мешканців обумовлюється відсутністю адекватних доріг, що пов'язують департамент з останньою частиною країни. Головна господарська діяльність - сільське господарство, лісоматеріал і рогата худоба. Крім того, підпільна економіка пов'язала з діями нелегальних наркотичних притонів, що діють на території департаменту протягом останніх десятиліть 20-го століття, з багатьма лабораторіями кокаїну, що приховують на задніх дворах ранчо де розводять рогату худобу [7].

Погода Бені тропічна і волога, з поширеністю теплих до гарячих температур. Бені граничить з Бразилією на північному сході, і департаментів Санта-Круз, на південному сході, Ла-Пас на заході, Пандо, на північному заході, і Кочабамба, на півдні. Територію Бені переважно покриває тропічний ліс (особливо північні і східні провінції департаменту) і пампаси (виключно низини ближче до Анд).

4.2 Чукісака

Чукісака - департамент Болівії, розташований на півдні країни. Межує з департаментами Кочабамба, Таріха, Потосі і Санта-Крус. Столиця департаменту - Сукре, що також є конституційною столицею країни.

Сукре - місто з населенням 247 300 мешканців (2006) та конституційна столиця Болівії, місце розташування Верховного Суду країни (Corte Suprema de Justicia) і столиця департаменту Чукісака. Розташоване на південному сході країни на висоті 2750 м. Його відносно низька висота надає місту теплий клімат протягом всього року.