Країнознавство: Болівія
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичний нарис
1.1 Історія заселення країни
1.2 Формування держави
1.3 Великі люди нації
Розділ 2. Народ і мораль
2.1 Демографія
2.2 Національний характер
2.3 Релігія і традиції
2.4 Побутові умови і проблеми
2.5 Сімейні стосунки
Розділ 3. Культура
3.1 Освіта, друк
3.2 Наука, музеї, бібліотека
3.3 Література
3.4 Мистецтво
3.5 Архітектура, народні ремесла
Розділ 4. Регіональні відмінності
4.1 Бені
4.2 Чукісака
4.3 Кочабамба
4.4 Ла-Пас
4.5 Потосі
4.6 Оруро
4.7 Санта-Крус
4.8 Пандо
4.9 Таріхо
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Актуальність обраної теми полягає в тому, що останнім часом Болівія все більше привертає увагу як з боку туристів. Так і з боку імігрантів. Саме через це постає проблема оновлення застарілих даних та виокремлення особливостей соціально-культурного середовища країни.
Об’єктом дослідження виступає країна Болівія, що має має офіційну назву - Багатонаціона́льна Держа́ва Болі́вія. Болівія - це держава в центральній частині Південної Америки. На півночі і на сході межує з Бразилією, на південному сході - з Парагваєм, на півдні - з Аргентиною і на заході - з Чилі й Перу.
Площа Болівії займає 1098,6 тис. км². - це 27 місце в Світі. Населення країни складає 7,95 млн чол. Офіційна столиця країни - Сукре, однак резиденція уряду перебуває в Ла-Пас. Офіційні мови - іспанська, кечуа, аймара; поширена мова гуарані (індіанська). Болівія простягнулася на 1503 км з півдня на північ та на 1265 кілометрів зі сходу на захід.
Болівія багата на природні ресурси (передусім олово, нафта, природний газ; також є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото), але висока витратність виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортом і відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією з найбідніших країн Південної Америки.
Предметом дослідження є демографічні, національні. Культурні та регіональні особливості.
Метою роботи є збір та систематизація інформація щодо соціо-культурних та національних особливостей країни та її регіонів для подальшого використання в туристичних цілях.
Відповідно до поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
- надати характеристику історичного нарису та закономірностей розвитку держави;
- проаналізувати демографічну ситуацію;
- охарактеризувати особливості соціально-побутових умов життя в країні;
- надати характеристику розвитку мистецтва;
- проаналізувати регіональні особливості країни.
В інтересах дослідження була використана методика аналізу статистичної та довідкової інформації стосовно Болівії, проведено порівняльний аналіз особливостей розвитку регіонів країни.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що було визначено специфіку розвитку країни через призму регіонального багатограння соціально-культурних та демографічних умов життя населення.
Практична значимість роботи полягає в тому. Що результати проведеного аналізу можуть бути використані з метою складання туристичних довідково-інформаційних буклетів.
Цивілізовані народи жили на території нинішньої Болівії протягом більше тисячі років. Протягом 600 - 1000 pp. н. е. у регіоні існувала досить сильна держава індіанців Тіауанако - предків племені аймара, про походження якої нам дотепер відомо дуже мало; її пам'ятниками є значні кам'яні скульптури й храмовий комплекс Каласасая, що свідчать про високий рівень її культури. Приблизно за 200 років до прибуття іспанців ця територія була захоплена інками, що говорили мовою кечуа й прийшли сюди з півночі, з території сучасного Перу. Коли на початку 16 в. у Південній Америці з'явилися іспанці, імперія інків зі столицею в Куско включала територію сучасної Болівії.
Приблизно з 1200 р. територію почала завойовувати держава інків. Опір підкорювачам тривав аж до XV ст. Конкістадор Ернандо Пісарро ступив на ці землі 1532 р. Через шість років потому іспанці розпочали колонізацію Болівії (тоді - Верхнє Перу). В 1538 р. на місці поселення індіанців аймара Чаркас вони заснували м. Ла-Плата (наступна назва - Чукісака, з 1839 р. - Сукре) [4].
В 1538 Эрнандо Писарро, брат і помічник Франсиско Писарро, завойовника Перу, завершив скорення імперії інків, зломивши опір індіанців, що жили на території сучасної Болівії. Незабаром після завоювання іспанці заснували тут кілька поселень, у тому числі Чукисака (нинішній Сукре), Потоси й Ла-Пас. Вся ця область спочатку звалася провінції Чаркас, а пізніше - Верхнього Перу; вона входила до складу віце-королівства Перу в статусі аудьенсии. В 1776 Верхнє Перу ввійшло до складу нового іспанського віце-королівства Ла-Плата (зі столицею в Буенос-Айресі).
Протягом трьох сторіч колоніального панування Болівія зберігала велике значення для Іспанії завдяки багатим срібним рудникам біля Потосі, що залишався найбільшим містом колоніальної Америки аж до 18 в. На рудниках працювали індіанці, що виконували обов'язкову трудову повинність (так звана мита). Індіанці неодноразово повставали проти іспанців; особливо яскравий слід залишило повстання 1780-1781 під керівництвом братів Катари.
Повстанці під керівництвом Хосе Сукре перемогли іспанські війська в битві під Аякучо 9 грудня 1824 р. Національна асамблея в м. Чукісака 6 серпня 1825 р. проголосила незалежність Верхнього Перу та дала йому назву Болівія на честь уславленого героя національно-визвольної боротьби С. Болівара. В 1826 р. прийняли першу конституцію. Протягом 1836-1839 pp. Перу та Болівія існували як конфедерація, тобто союз незалежних держав. У прибережному районі Атакама було знайдено великі родовища селітри. Чилі заявило претензію на цю територію 1842 р. та відібрало її у Болівії 1884 р. після кровопролитної Тихоокеанської війни 1879-1884 рр. Протягом 1839-1880 pp. країною правили військові. Потім установилася двопартійна система, - ліберальна та демократична партії заступали одна одну біля керма влади. В 1903 р. територія Акрі відійшла до Бразилії за 2 млн. фунтів стерлінгів [4].
Під тиском нафтової компанії СІЛА "Стан-дард ойл" Болівія 1932-35 вела невдалу війну з Парагваєм (за яким стояв англо-аргентинський капітал) за багатий на нафту район Гран-Чако. За договором 1938 Болівія одержала лише х/з спірної території з виходом до р. Парани. Війна сприяла дальшому закабаленню Б. іноземними монополіями. Велике незадоволення народу діями монополій примусило президента Торо зробити 1937 спробу націоналізувати власність "Стандард ойл", але він скоро був усунутий від влади. У квітні 1943 Болівія оголосила війну Німеччині, Італії і Японії.18 квітня 1945 Болівія встановила дипломатичні відносини з СРСР. З часу другої світової війни в Болівії значно зміцнились позиції капіталу США. Одночасно посилився робітничий і визвольний, антиімперіалістичний рух. 1942 вибухнув великий страйк гірників на рудниках компанії "Паті-ньо", придушений силою зброї. Масові страйки робітників-гірників відбулися 1949; 1950 спалахнув загальний страйк. 1950 в Болівії був створений єдиний профцентр і на основі комуністичних груп, що існували з 1920, була заснована Комуністична партія. Зростання націоналістичних настроїв серед буржуазії привело до утворення партії "Національно-революційний рух" на чолі з Вільяроелем (президент 1943-46) і В. Пас Естенсоро. В травні 1951 ця партія здобула перемогу на виборах, але внаслідок перевороту до влади прийшла військова хунта на чолі з Бальї-віаном. Повстання в квітні 1952, яке здійснене при вирішальній участі робітників-гірайоників і іменується "болівійською національною революцією", привело до повалення диктаторського режиму. Уряди Болівії на чолі з Пас Естенсоро (президент 1952-56) і Сілесом Суа-со (віце-президент 1952-56, президент] з 1956) провели чистку держ. апарату, видали декрети про загальне виборче право, про конфіскацію власності трьох найбільших олов'яних компаній ("Патіньо", "Гохшільд" і "Арамайо"), які контролювались іноземним капіталом (1952), про земельну реформу (1953). Проте під тиском монополій США (економічна блокада, відмова від закупівлі олова) і внутрішньої реакції уряд Б. згодився на сплату компенсації олов'яним монополіям, відмовився від політики націоналізації і рішучого проведення аграрної реформи. Згодом США добились від Болівії підписання угоди про гарантування вільного вивозу прибутків і надання нових концесій нафтовим компаніям. Уряд Болівії прийняв нав'язаний монополіями США план Міжнародного валютного фонду про так звану стабілізацію економіки. Пануюча партія "Національно-революційний рух" має абсолютну більшість місць в Конгресі Болівії (78 з 86). Комуністична партія існує легально. Посилення визвольного руху трудящих Болівії виявилось у масових антиімперіалістичних демонстраціях у лютому-березні 1959 [4].
Наступний президент країни Ернан Сілес Суасо був обраний у 1956 році. Його уряд за підтримки МВФ почав програму стабілізації, яка включала обмеження зростання заробітної плати та лібералізацію цін, але цей крок тільки поглибив економічну кризу. У 1960 і 1964 роках Віктор Пас Естенсоро переобирався президентом. У листопадi 1964 року військові зробили переворот. У 1966 році президентом був обраний Рене Барріентос Ортуньо. У 1967 році було розгромлено партизанський рух Че Гевари. Після смерті Барріентоса у квітні 1969 року в країні змінилося кілька урядів, поки в серпні 1971 року не було здійснено військовий переворот Уго Бансера.
Хайме Ларедо - скрипаль і диригент. Почав займатися музикою в п'ятирічному віці й в 1948 р. був привезений у США для продовження навчання. Займався у різних педагогів, у тому числі в Івана Галамяна. В 1959 р. став лауреатом Міжнародного конкурсу імені королеви Єлизавети, роком пізніше дебютував на сцені Карнегі - Холу. В 1975-1976 разом із Гленном Гульдом виконав і записав сонати І.С. Баха для скрипки й фортепіано. З 1999 р. Ларедо є головним диригентом Вермонтского симфонічного оркестру. В 1992 р. запис квартетів Брамса, зроблена Ларедо разом з Ісааком Стерном, Йо-Йо - Ма й Емануэлем Аксом, була визнана гідною премії "Греммі".