Шевченко однаково ненавидів як кріпосницьку, здирницьку сутність тогочасного панства, так і його зрадницьку по відношенню до своєї нації поведінку. Ті, хто є грішними через своє знущання над безправним “незрячим людом”, як і ті, хто зрадив національні інтереси (а це, як правило, одні і ті самі) будуть покарані вибухом народного гніву:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
У подальших частинах послання поет неодноразово вдається до своїх умовлянь-погроз повернутись до національних інтересів. “Бо хто матір забуває, Того бог карає”, - не втомлюється нагадувати Шевченко.
Аналіз головної проблеми послання був би неповним, як що не вказати на її гостру актуальність. На думку Г. Клочека, можливо для сучасної України немає більш важливої проблеми, ніж проблема сьогоднішніх “дітей” України, які перебувають на чужині, на “чужій роботі”, працюють на благополуччя інших держав[18,195]. Але є і інша проблема – проблема тих, хто живе в Україні і не відчуває перед нею свого синівського обов’язку. Шевченко допомагає розібратися в одній із головних наших проблем. А її пізнання – це перший крок до розв’язання.
Друга важлива проблема послання умовно совами “Якби Ви вчились так , як треба, То й мудрість би була своя”
Якщо перша проблема стосувалась таких визначальних для національної еліти ознак, як патріотизм, спрямованість на служіння своєму народові, то друга стосується її інтелектуального рівня. Закордонна освіта відривала інтелігенцію від національного грунту. Під впливом чужої науки українська інтелігенція втрачала усвідомлення свого національного походження. Розповідь про її духовне зубожіння Шевченко поступово доводить до сарказму і шаржу. На прохання відповісти “Що ж ти такеє?” – чуємо:
Нехай каже
Німець. Ми не знаєм.
Далі йдеться дотепний, в’їдливо-викривальний уявний діалог між інтелігенцією та поетом, в якому дається яскрава характеристика й оцінка її знанням:
Німець каже: “Ви моголи”
- “Моголи! Моголи!”
Золотого Та мерлана
Онучата голі.
Німець каже: “Ви слав’яне”
“Слав’яне! Слав’яне”.
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Ця шаржована сцена дотепно висміює безликість, обмеженість і тупість того прошарку суспільства, який мав би прокладати шляхи своєму народу до прогресу, освітлювати їх власним розумом. Відірвана від народу інтелігенція нездатна виконати покладені на неї обов’язки. Але на цьому її характеристика не завершується. Поет ще не сказав головного: ніби розділяючи програму слав’янофілів, прихильно ставлячись до їхніх настанов вивчати “всі мови сла’янського люду”, українська інтелігенція із зверхністю та зневагою ставиться до власної мови:
І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі...
Свої думки щодо опанування рідної мови українською інтелігенцією поет передає стилістичною фігурою умовчання та іронічно забарвленим реченням. Після слова “дастьбі” поставлено три крапки. У наступних рядках іронія переростає в сарказм. Сатиричному загостренню сприяє використаний автором прийом перенесення.
Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й Істрію
Нашу нам розкаже
Ця інтелігенція не тільки не знає своєї мови, а й має примітивно-романтичне уявлення про історію своєї батьківщини. Однак знаходить помпезні слова, щоб галасливо похвалятися її незвичайністю6
І гармонія , і сила:
Музика та й годі.
А історія!..поема
Вольного народа!
Представники інтелігенції чванливо вихваляють подвиги українського козацтва, підкреслюють свою зверхність над відомими людству постатями, які зробили великий внесок у світову історію, образливо називаючи їх “римлянами убогими, чортзна-чим. Куди, мовляв їм рівнятися з українськими козаками, славними незабутніми. Поет гнівно заперечує поверхове, пишномовне романтизування героїчної епохи і до полеміки вносить свої реальні, нещадні резюмуючи корективи[27,36]. Таки поправки вносить Шевченко в минуле України:
Кров’ю вона умивалась.
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах.
Обкрадених трупах!
Водночас Шевченко надає свою оцінку “славним українським Брутам:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Шевченко говорить: нема чого вам сьогочасним безвольним і безхребетним “патріотам”, чванитись, бо ви самі “добре ходити в ярмі”, навіть краще, як батьки ходили. Справжній патріотизм повинен виявлятись не в оманливому змилуванні історичною минувшиною, а у важкій щоденній праці, у справі визволення свого народу з-під колоніального ярма. Треба зрозуміти Шевченка, зауважує Г. Клочек, аналізуючи творчість поета, який, подорожуючи по місцях Запорозької Січі, побачив, як хазяйновиті німці вирощували на Хортиці картоплю. Цей факт, що так красномовно засвідчував національний занепад України, боляче вразив Шевченка, як і боляче вразили його зруйнована церква (“стоїть в селі Суботові...”), і позаштатність колишньої гетьманської столиці Чигирина [18,197].
Третій смисловий мотив твору – це заклик до єднання всіх національно свідомих сил України. Спочатку цей мотив звучав тільки у словах “Розкуйтеся, братайтеся”. Але на завершення послання він став головним. Недаремно Шевченко виніс тему єднання у кінцівку твору. Вона наділена певним очищаючим смислом. Це своєрідний завершальний акорд, який своїм оптимізмом немовби зрівноважує ту гірку розпачливу правду, що звучала упродовж усього твору:
Обніміте ж брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
Слово “обніміте” Шевченко ставить в анафорі і повторює його двічі. Перший раз воно звернене до всіх представників суспільної верхівки. Удруге поет звертається до всіх станів українського суспільства.
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Заклик “Розкуйтеся, братайтеся” на початку та прикінцеві рядки “Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!” творять своєрідну композиційну єдність, обрамлення. Ці найважливіші слова-звертання розгортаються в сюжеті за принципом градації, що не тільки посилює емоційність твору, а й акцентує увагу на шляхах реалізації поетової програми. Шевченко вірить: прийде час, настане радісний день, і оживе добра слава (слава України). Ця думка посилена наступними рядками, що нагадують біблійний стиль:
І світ ясний невичерпний
Тихо засяє...
Послання “І мертвим, і живим...” типовий зразок політичної поезії. У стилі цього твору переплилися найрізноманітніші поетичні літературні традиції, що йшли з одного боку, від біблійної, давньоукраїнської громадянської поезії, а з другого – від власного досвіду автора-тираноборця, в поезіях якого поєднувався високий ораторський стиль з народно розмовним забарвленням. Цей твір став класикою жанру послання.
2.2. Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма
“Заповіт” (“Як умру то поховайте…”) – лірична поезія, написана 25 грудня 1845 року в Переяславлі, через 11 днів після послання “І мертвим, і живим…” Але ці дні теж були наповнені небувалим творчим піднесенням поета: 17 грудня – “Холодний яр”, 19 грудня – “Псалми Давидові”, 20 грудня – “Маленькій Мар’яні”, 21 грудня –“Минають дні, минають ночі…”, 22 грудня – “Три літа”. Щодня – новий поетичний шедевр. І як підсумок – вулканічний творчий вибух - “вічний вірш – довший за найдовше життя” [7,237] – “Заповіт”.
“Заповіт” за жанром – є різновидом жанру “пам’ятника”, відомого з античності (Горацій) і в пізніший поетичній традиції (В. Шекспір, Й Гете, Г. Державін, О. Пушкін та ін), але в творі присутній і адресат – нащадки, що дозволяє віднести цю поезію до жанру послання.
“Заповіт” як і інші твори соціально-публічного спрямування піддавався за радянських часів досить тонкої фальсифікації. Із Шевченка робили великого прихильника “союзу братніх народів” (“І мене в сім’ї великій, В сем’ї вільній, новій…”), робили автора войовничим атеїстом (“Я не знаю Бога”), і нав’язували масовій свідомості. З огляду на величезний авторитет Шевченкового слова в народі вони стали, за словами Л. Рудницького, одним з інструментів масового “кодування” суспільства на певні радянські ідеологеми [18,201].
Сьогодні ми мусимо “розкодуватись”, добратись до істини і побачити “Заповіт” як послання нащадкам, його їм заповіт - на тлі жанру “пам’ятника”, як поєднання зазначених жанрів з бунтівним закличним гімном.
Композиційно – це монолог ліричного героя-поета, звернений до народу. Поет, як зазначає В. Смілянська, поставив у творі екзистенційні проблеми сенсу власного буття й буття народу[34,63]. Твір перейнятий почуттям невіддільності від долі народу, від його майбутнього, впевненістю в його переможній силі, надією на вдячну пам’ять по собі.
Виклад іде у плані майбутнього. В розвитку поетичного переживання сюжетно відрізняються три частини, кожна з яких становить синтаксичний період з двох чотирирядкових катренів, пов’язаних інтонаційно.
Для поетики Шевченка характерна одна важлива особливість: він завжди тонко умів зрівноважити образно-зорове і суто декоративне начала. У його цілком медитативних творах завжди знайдеться місце зоровим та слуховим образам. І ми, як правило не задумуємось над тим, наскільки ці образи підвищують художню цінність твору, вибудовуючи у національній свідомості абсолютно довершені з мистецької точки зору “живописні” картини. І. Франко зробив спробу розгадати мистецьку чарівність початкових віршів "Заповіт“: “Поет веде нас натуральним шляхами асоціації ідеї від часті до цілості, сю цілість показує знов як часть більшої цілості і та к піднімає нас, наче по ступенях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір. Отсе і є секрет сильного впливу, який роблять на нас початкові вірші Шевченкового “Заповіту””…. У першій частині поезії образ України витворено природним рухом зорових та слухових асоціацій від частини цілого: Уже слово “поховайте” будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок і перед нашим духовним оком – уся Україна, огріта великою любов’ю поета [38, 68-50].