Умовно кажучи, в першій строфі Шевченко тільки намітив загальний план зображуваної картини. В цьому начерку поки що чітко окреслена одна деталь – могила.. Але наступні рядки наповнюють картину конкретним смислом. Один майстерний мазок – і перед очима “лани широкополі”, образне бачення степової України. Ще один мазок – і з’являється Дніпро, його серединна частина, де високі кручі. Останній мазок, і погляд ніби опускається нижче за течією Дніпра, туди де ревуть пороги. Таким чином, постає не вся Україна, як писав І. Франко, а її центральна надніпрянська частина. Слуховий образ “ревучого” Дніпра натяк на один з наймогутніших порогів надзвичайно посилює відчуття грізної мощі ріки, що є уособленням України. Як підкреслює В. Смілянська, рух інтонаційної хвилі найвище підносить топос “на Вкраїні милій” і цим наголошує його смисловий центр; до нього тяжіють усі атрибути образу України[34,62]. Таким чином, смисл першої частини твору – у відчутті органічного злиття з рідним краєм.
У “Заповіті образ Дніпра остаточно оформився як символ України. В посланні “І мертвим, і живим…” відбулося очевидне зближення цих двох понять: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…”. Цьому образу в поезії приділено багато уваги. Він оживлений двома деталями: кручами і ревучими порогами. Образ придніпровських гір (круч) надалі стане одним із найулюбленіших образів поета.
Центральна частина твору – апокаліптичне видіння кривавої розправи на “ворогом”. Під ним, як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Т. Шевченка, поет розумів визискувачів і гнобителів в усіх вимірах – національному, соціальному, політичному, щоби єдиним зусиллям раз і назавжди змити з рідної землі всю нечисть. Змінюється інтонація, прискорюється ритм. На вершину висхідної інтонаційної хвилі винесено образ “крові ворожої” – як смисловий і інтонаційний центр цієї частини.
Йдеться про майбутнє повстання. Поет не уточнює, що це за повстання, проти кого воно буде спрямоване. Проте на ці питання можна знайти відповіді, в інших творах письменника (“Гайдамаки”, “І мертвим, і живим...”, та ін.).
Поет говорить: якщо відбудеться звільнення народу і Дніпро понесе “у синє море Кров ворожу..”,
отоді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
Молитися...а до того
Я не знаю Бога.
Вислів “а до того Я не знаю Бога” не раз викликав поглиблену увагу шевченкознавців. Його посилено коментували радянські літературознавці, які прагнули якомога переконливо довести, що ці слова говорять про безперечний атеїзм Шевченка. З хору прибічників такого тлумачення випадав голос М. Рильського, який твердив, що Бог “у дозрілого Шевченка” – не “верховна істота”, а символ “правди, справедливості, гармонії” [26,362]. Мабуть треба погодитися з думкою дослідників, які визнаючи релігійність Шевченка, все ж підкреслюють її своєрідність. В аналізованих рядках поет прямо заявляє, що визнає Бога (“...і полину до самого Бога”), але якщо довгождана вища справедливість не змінить долю України, то він залишає за собою право і надалі опанувати Йому[28, 47]. Це рішення вже в котрий раз показує нам Шевченка як людину досі небувалої, якоїсь вищої громадянськості.
В останній частині твору, бідова речень знову змінюється. Останні дві строфи – заклик до боротьби за волю, за побудову нового життя.
Поховайте та вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Як бачимо, речення стали уривчастими, поет вдається до перенесення. Фраза, розпочата в одному віршованому рядку, закінчується в наступному. Це робить поетичну мову більш напруженою, емоційною, сприяє виділенню окремих слів і словосполучень, які передають певні настрої. Тут кожний рядок є словесною формулою. Поет заповідає, наказує, формулює спонуку до дії. Чіткість змістової формули, її смислова експресія органічно зрощена і спонукально-наказовою інтонацією Присутнє нагромадження закликів (“поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”), звернених до народу.
І ось остання частина. Напруження спадає, останні рядки читаються з зовсім іншою інтонацією, бо вони побудовані на таких устояних словосполуках: сім’я велика, сім’я вільна, сім’я нова. Для Шевченка ж сім’я була найбільшою інтимною мрією, вершиною народної етики. А тепер можна згадати й про себе і висловити надію на “тихе слово” вдячної пам’яті. Смислова енергія добірних, функціонуючих в усно-мовному середовищі фразеологічних висловів посилена могутньою авторською енергією поета. В цьому, думається і полягає один з найважливіших чинників високої художності Шевченкового “Заповіту”.
2.3. Модифікація жанру послання у вірші “А.О. Козачковському”
Десятиліття (1847-1857рр.) в житті Шевченка було періодом тюремної ізоляції поета від народу, від прогресивної інтелігенції, від культурних центрів. Обставини життя не могли не відбитися на творчості, вони позначились навіть на формах поезії. На всі ті події, що відбулися в особистому житті, на жахливі умови заслання і відірваність від рідного краю Шевченко реагував насамперед як лірик, з небувалою ступінню інтенсивності . Майже всі відомі нам поезії періоду заслання, включаючи і казематний цикл, він створив протягом трьох років. Щодо кількості творів, - найплідніший період у житті поета. Загальна кількість Шевченкових поезій, написаних після арешту 1847 року до звільнення від солдатчини –120 творів. Тим часом кількість творів написаних до заслання, - 60, а після заслання – 57. Тобто за три роки Шевченко написав більше поезій, ніж у всі інші періоди разом узяті.
Загальний емоційний тон цих творів – стриманий, мужній, любов до народу і батьківщини перемагає особисте горе, в різному суб’єктному втіленні варіюються мотиви лиха-недолі, самотності, смерті на чужині, туги за Україною, які об’єднуються в тематичний комплекс, сутність якого визначається словом “неволя”.
Важко переоцінити значення “невільницької” лірики як біографічного джерела – джерела, яке розкриває передусім внутрішнє життя поета-засланця, його духовний світ[15,40]. В його тогочасній ліриці чимало життєвої конкретики, дорогоцінних для біографів реалій побутового життя й побуту на засланні.
Автобіографічні мотиви наявні в багатьох інших творах Шевченка періоду заслання, але особливо багатий на автобіографічну інформацію вірш-послання “А.О. Козачковському”.
Вже початок твору “Давно те діялось. Ще в школі...” настроює читача на сприйняття розповіді про дитинство. Тут згадуються роки навчання малого Тараса, його любов до читання, малювання, важки умови життя, бідність. Говорить Шевченко про Григорія Сковороду, твори якого читав Тарас і потай переписував.
Порівнюючи своє дитинство із солдатським життям поет пише:
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бур’яні.
Далі читаємо:
Неначе злодій, поза валами
В неділю крадуся я в поле.
Талами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
І боляще, побите
Серце стрепенеться..
Цитований уривок дозволяє з певністю сказати, що саме там, у степу “поза валами”, і саме “в неділю”, коли поет був вільний від муштри, він творив і записував у захалявні аркушики свої вірші. Та можна припустити, що вірші він складав і в безсонні ночі в казармі:
А в понеділок?..Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердючу хату,
Ще прийдуть думи.
Цей вірш, не тільки глибокий аналіз душевного стану автора, а й роздумливі інтонації поета-філософа над питаннями творчості. Гірки оцінки, які надає Шевченко у посланні, містять трагічну самоіронію:
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток,нет
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршувати...
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись.
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Послання зберігає форму ліричного діалогу, діалогу зі своїм однодумцем. Використання художніх узагальнень з пафосними інвективами громадянина, ( “смердюча хата” – образ казарми в конкретності якого втілено узагальнений образ миколаївської казарми – Російської імперії часу Миколи І), форми ліричного спогаду, форми діалогу з дружнім адресатом – руйнували жанрові межі і вили до багатосуб’єктності в межах одного твору.
Таким чином, як зазначала Ф. Пустова, “Весь “Кобзар” – епоха історії в українській літературі взагалі, в розвитку жанрів зокрема. Національна заслуга Шевченка не тільки і створенні абсолютно нових поетичних форм, а й у геніальному використанні літературної спадщини, жанри якої зазнавали змін під діянням методу, темпераменту і світогляду поета відповідно до потреб прогресу”[11,140].
ВИСНОВКИ
На основі проведеного дослідження щодо використання і творчої модифікації жанру послання у творчості Тараса Григоровича Шевченка можна зробити наступні висновки.