Перебуваючи певний час на відповідній посаді, кожен службовець отримує відповідний досвід, який у більшості випадків суттєво відрізняється від минулих ідеалізованих уявлень. Характер державного управління, що пов'язаний із задоволенням потреб суспільства у функціях держави, зумовлює величезну відповідальність, яку несе кожний управлінець. Потрапляючи в різноманітні ситуації в процесі виконання службових обов'язків, досить часто людина має приймати оптимальне рішення в стислий термін, а іноді, коли на його обґрунтування та прийняття за всіма класичними науковими канонами часу зовсім немає, миттєво. Саме тоді на перше місце виходить управлінський досвід. Не даремно у своїй концепції В.Іванов вважає друге досягнення найбільш складним, бо знаходження власного "художнього обличчя", а за нашою класифікацією - досвіду практичної роботи управлінця, не є справою кількох тижнів чи місяців. Для набуття такого досягнення витрачаються десятиріччя, тому одним із завдань сучасного державного управління є формування нової генерації керівників, не обтяжених минулим ідеологічним навантаженням, але не менш досвідчених у розв'язанні складних, нестандартних питань, що постають перед ними в процесі здійснення управлінської діяльності.
У сучасній державно-управлінській науці поняття стилю використовується разом зі словом "управління", яке в загальному сенсі розуміється як ".. .дія із спрямування діяльності кого-, чого-небудь, бути на чолі, керувати" [31с. 766]. Що ж стосується суто наукового тлумачення управління, то існує кілька загальновідомих підходів до його визначення, серед яких ".. .організація та координація діяльності з використання ресурсів з метою досягнення бажаного результату" [31ст. 710].
Торкаючись проблеми стилю, треба відзначити, що іноземна література з управління, здебільшого американська, характеризується відсутністю єдності в його трактуванні. Причиною цього є еволюційний перехід в американській управлінській практиці від концепції управління до концепції лідерства. Різниця між ними полягає в тому, що управління, на думку іноземних авторів, - "...це широка концепція, яка охоплює дії з планування, організації, підбору персоналу та контролю, тоді як лідерство фокусується виключно на "людському" аспекті доброго виконання роботи - натхненні, мотивації, спрямуванні, розумінні завдань та цілей організації" [34 ст.136]. У більш ранніх наукових виданнях зустрічаємо термін "управлінський стиль", тоді як новітні широко використовують "стиль лідерства". Однак обидва терміни розуміються як "...варіація впродовж континууму від авторитарного до демократичного" [31 ст.614]. Можливо, через це й у вітчизняних виданнях також спостерігаються розбіжності в термінології, що нерідко призводять до певного непорозуміння. Так, М.Мурашко під терміном "стиль управління" розуміє манеру та спосіб поведінки керівника з персоналом , хоча в даному випадку доцільнішим є використання терміна "стиль керівництва" як "...звичної манери поводження керівника стосовно підлеглих, здійснення на них впливу і спонукання до досягнення мети установи" [32 ст.102]. Усі наведені вище поняття можна ототожнити за однією характерною ознакою: вони враховують взаємовідносини лише між керівником і підлеглим або лідером та командою. Тому для запобігання можливих різночитань під термінами "управлінський стиль", "стиль лідерства" та "стиль управління" необхідно розуміти одне єдине поняття - стиль керівництва.
У відповідності зтеорією стиль розглядається як сукупність прийомів, способів, методів функціонування органів державного управління, місцевого самоврядування або їх посадових осіб, тобто увага акцентується на змісті їх діяльності, ролі, можливостях, виливу тощо. У результаті проблема підвищення ефективності державного управління шляхом оновлення стилю зводиться до формулювання основних елементів останнього, причому здебільшого йдеться саме про стиль керівництва, обґрунтування вибору найбільш раціонально стосовно характеру завдань, що виконуються, та навчання людини керуватися ним у своїй повсякденній праці.
На практиці ж нерідко можна побачити протилежний результат, коли індивідуальні психологічні особливості людини ставляться над її вміннями користуватися перевагами найбільш прийнятного стилю. У діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування досить часто можна спостерігати ситуацію, коли для роботи на керівних посадах підбирають управлінців, що володіють дуже сильною харизмою, спроможних підпорядковувати власній волі підлеглих з метою досягнення поставлених вищим керівництвом цілей за будь-яку ціну. Г.В.Атаманчук справедливо відзначає, що "такий, украй психологізований підхід, понад бажання його прихильників, сприяє розквіту волюнтаризму, суб'єктивізму, а інколи й свавіллю в управлінні" [33 ст.83].
Таким чином, спостерігаємо значну невідповідність між теорією та практикою, що пов'язана з невмінням, а ймовірніше за все, з небажанням деяких управлінців упроваджувати останні наукові розробки у сферу державного управління. У їхній свідомості ще не відбулася трансформація поглядів стосовно необхідності практичного використання управлінських нововведень, тому, на жаль, ще досить часто можна чути, що теорія - це одне, а практика - зовсім інше. Звичайно ж, практика ніколи повністю не відповідала теорії, але в скороченні та зведенні до мінімуму цього розриву вбачається ще одне завдання сучасного державного управління.
Також з позицій сучасної науки державного управління не можна зосереджуватися лише на стилі керівництва, де суб'єктно-об'єктні відносини здійснюються безпосередньо на рівні керівник-підлеглий. Треба враховувати і стиль у відносинах, що здійснюються в горизонтальній площині нарівні керівник-керівник, підлеглий-підлеглий або керівник-підлеглий, що працюють у різних підрозділах однієї державно-управлінської структури. Такі відносини, хоча й характеризуються відсутністю прямого службового підпорядкування, але все ж таки і підлеглі, і керівники впливають один на одного з метою досягнення загальної мети установи, тобто зберігається певне протиставлення суб'єкта й об'єкта, що є ознакою діяльності.
Не можна залишати також поза увагою й той факт, що суб'єктно-об'єктні відносини не обмежуються лише внутрішнім середовищем конкретної державної установи. Ці відносини є процесом, мають зовнішню спрямованість та конкретну мету, що досягається за допомогою певних засобів, тому в даному контексті доцільним є використання поняття стилю державно-управлінської діяльності.
Стилі державно-управлінської діяльності можна класифікувати на:
1)авторитарний стиль управління – керівник здійснює жорсткий контроль за всіма ланками механізму державного управління, вимагає повної звітності та виконання покладених завдань на керівників нижчих ланок неухильно до його розпоряджень.
Переваги: високий рівень трудової дисципліни, організованість та напрацьований шлях прийняття управлінського рішення, налагоджений механізм виконання розпоряджень керівника.
Недоліки: Невикористання творчого підходу до вирішення проблеми, стерео типізація мислення керівників нижчих ланок, що неухильно виконують вказівки керівника, як результат – обмежений шлях прийняття управлінського рішення в зв’язку з малою кількістю пропонованих варіантів вирішення проблеми.
2) ліберальний стиль управління– державний управлінець приймає рішення з максимальним урахуванням інтересів всіх сторін, надає велику свободу у реалізації особистої думки керівників нижчих ланок державно-упралінського механізму при прийнятті рішень.
Переваги: Реалізується творчий підхід до розв’язання управлінських завдань, використовуються велика кількість варіантів вирішення проблеми.
Недоліки: Спостерігається деяка розсіяність і нечіткість виконання покладених завдань в результаті багатоваріантності шляхів та підходів до вирішуваної проблеми запропонованих керівниками нижчих ланок, можливі проблеми з трудовою дисципліною.
3)демократичний стиль управління – державний управлінець використовує в повній мірі всі варіанти пропоновані керівниками нижчих ланок, систематизує їх, вибирає найбільш оптимальні для вирішення проблеми, приймає рішення на основі комплексного аналізу проблеми узагальнюючи весь існуючий досвід. Надає значну свободу у прийнятті рішень керівниками нижчих ланок державного управління.
Переваги: високий рівень управлінської діяльності, ефективність прийнятих управлінських рішень, всебічний підхід до розв’язання завдань, що покладені перед керівником.
Недоліки: незначні неузгодження при прийнятті управлінського рішення в результаті багатоваріантності пропонованих шляхів вирішення проблеми.
Висновок
Проаналізувавши наведені підходи, доцільно зазначити: по-перше поняття державно-управлінської діяльності не може бути витиснуто цивільно-правовими категоріями; по-друге, слід уникати його ототожнення зтакими категоріями, як державне управління, що є ширшим за змістом поняттям, хоча й має з ним багато спільною. Таким чином, можна зробити висновок, що з наведених вище визначень останнє найбільш чітко відображає зміст даного поняття і його можна використовувати як базове.
Державно-управлінська діяльність є практичною реалізацією державно-управлінських відносин, учасниками яких є суб'єкти, що здійснюють владну та розподільну діяльність з виконання завдань і функцій держави на основі її законів, та об'єкти - елементи структури суспільства, на які ця діяльність поширюється. Суб'єктно-об'єктні відносини завжди припускають наявність керуючого та того, на кого здійснюється вплив. За часів планової економіки єдиним підходом у регулюванні цих відносин було директивне управління з боку держави. На жаль, зараз такий підхід ще залишається домінуючим у сфері державного управління. У сучасних умовах побудови демократичного суспільства державно-управлінська діяльність повинна відійти від цього наслідку минулого. Вона має здійснюватися на принципах партнерства її учасників, бути орієнтованою на управлінський вплив. Не менш важливими принципами здійснення державно-управлінської діяльності є суб'єктно-об'єктна колегіальність у прийнятті рішень, моніторинг управлінської діяльності та пріоритет м'якого управління у відносинах між владою та суспільством.