Сама ідея перебудови більшістю лобістських структур сприймалася цілком позитивно, з надіями на послаблення контролю зверху і збереження контролю над організаціями нижчого підпорядкування, на одержання волі для перерозподілу прибутку, узаконювання доходів (у тому числі й тіньових).
Враховуючи, що системи оподатковування як такої не існувало, а прибуток просто забирався в бюджет по диференційованих нормах (іноді до 95 % прибутку), то надія на госпрозрахунок давали надію на появу нових можливостей практично усім.
"Перебудова", покликана скинути прогнилу надбудову органів КПРС і визволити енергію вихідних на світові ринки радянських монополій – прообразів транснаціональних корпорацій (тепер уже точно транснаціональних), виявилася не те щоб до речі, вона багато в чому відбулася саме в силу того, що почали збагачуватися прагматики, які контролювали владу, вирішили звільнитися від впливу і влади КПРС. Звичайно, інтереси (особливо економіко-збутові) угруповань у процесі їхнього формування й особливо функціонування і розвитку є визначальними, але не єдиним структуроутворюючим фактором. На організацію "груп інтересів" впливають також і інші фактори: національні традиції, культурно-професійні стереотипи, інші розуміння, політичні орієнтації, різного роду духовно-психологічні фактори.
Існуючі "групи інтересів" до початку "перебудови" уже фактично підім'яли під себе партійні організації й в основному вже інтегрували в себе велику частину партійних лідерів і керівників КДБ. До цього часу угруповання фактично безконтрольно (трохи заважали окремі "ідейні" партійні лідери й органи) розпоряджалися всіма ресурсами на всій території СРСР. Однак ці угруповання не були єдиними, вони тільки вступали в боротьбу один з одним за владу і вплив, тому не могли діяти узгоджено. Розрізненість їхніх дій привела до того, що політичний простір був зруйнований, розрізано на шматки, удержати в цих умовах єдність Союзу СРСР було неможливе. Нові владні угруповання не могли перешкодити процесу руйнування СРСР, так їм було і не до цього: потрібно було встигнути у жорстокій конкурентній боротьбі захопити побільше власності.
Скасування КПРС означало, насамперед, вивільнення "груп інтересів, що існували," з-під нехай уже слабкої, але ще опіки партійних органів. На думку В. Лепьохіна, галузеві і регіональні угруповання без особливого жалю розсталися з "комуністичною" оболонкою, хоча деякі, найменш щасливі і мають незатребуваний потенціал, шкодують, що зі скасуванням КПРС вони позбавилися "приводних ременів" [3, с. 21].
Зі сказаного випливає, що лобізм за радянських часів існував, але в дуже специфічних формах. Специфіка радянського лобізму обумовлена, насамперед, ідеологізацією суспільства, своєрідністю соціальної структури, способів і каналів артикуляції групових і корпоративних інтересів різних соціальних об'єктів. Радянське суспільство в силу зрівняльності, що панувала в ньому, було слабко структуроване по вертикалі, тобто в соціальному плані, що з лишком компенсувалося горизонтальною – територіально-галузевою – диференціацією, що повною мірою є присутнім і навіть одержує усе більший розвиток сьогодні. Прикладом є різкі розбіжності в доходах населення, податкових пільгах тощо. Для регіонів-донорів і регіонів-реципієнтів обумовлюють потребу суб'єктів у лобістській діяльності для відстоювання своїх інтересів.
У силу розмитості, деформованості соціальної структури, а також міфологічності (ідеологічності) масової свідомості соціальні групи, що складно було вичленувати в гомогенній (однорідній) масі радянських працівників, не були структуровані, політично самовизначенні. У цьому зв'язку їх навряд чи можна було назвати соціальними суб'єктами.
Тобто лобізм як соціальна ініціатива, як представлення інтересів громадян та їхніх об'єднань у структурах влади СРСР був відсутній чи існував у зародковому, деформованому вигляді – у вигляді багатоступінчастого, опосередкованого (через КПРС) лобіювання ситуативних, не базових інтересів окремих груп населення. За словами Л. Ільїчевої "...специфіка радянської системи полягала в тому, що, внаслідок концентрації значущих владних повноважень у руках відомств, існувало вузьке коло учасників лобіювання, що складаються з усіляких "доставал", "товкачей", а також з керівників підприємств ("червоних директорів"). І з припиненням існування Радянського Союзу старі групи вийшли на нові рубежі" [7, с. 185].
Після ліквідації КПРС "групи інтересів" стали повновладними і монопольними розпорядниками (а в умовах форсованої приватизації і реальних власників) колосальних по своїх масштабах ресурсів. У цей час лобіювання стає сугубо індивідуально-груповим і набуває часом кримінальний характер. Простору для діяльності було достатньо, і місця на новопроголошеному ринку вистачало усім. Ставши хазяїнами України й інших незалежних держав СРСР, а також основними суб'єктами влади на пострадянському просторі, ці угруповання дотепер не мають ні серйозної політичної опозиції, ні серйозних економічних конкурентів у жодному з регіонів і в жодній із галузей. Якщо не вважати, звичайно, що проникають у вітчизняну економіку могутні закордонні корпорації.
Трансформація політичної системи, що почалася в процесі "перебудови", привела до різкої зміни в структурах і системах впливу на владу. До початку "перебудови" (1985 р.) в українській системі представництва інтересів в основному склалася взаємна конкуренція основних угруповань, на той період пов'язаних з виробництвом, обігом і банківською сферою. У самому підприємницькому русі на період початку "перебудови" сформувалися такі ведучі соціальні групи тиску: "тіньовики"; незалежні підприємці, що почали свою діяльність без первісного капіталу; партійна номенклатура; директора державних підприємств – учасники процесу акціонування і приватизації.
Специфіка такої структури підприємницького шару і значний вплив директорату держпідприємств задавали й мотиви проблем, що хвилюють підприємницьке середовище, що спаювала свої ряди в могутні лобістські структури, узагальнювала свої інтереси у вигляді суспільних об'єднань.
Починаючи з 1987 р., з моменту прийняття Закону СРСР "Про державні підприємства" і "Про корпорації в СРСР", розпорядження доходами від виробників продукції переходить усе більше в руки незалежних тепер від держави керівників підприємств і частково трудових колективів, оскільки господарські керівники одержали право підприємницької ініціативи, тобто право реалізовувати частину своєї продукції по договірних (вільних) цінах і самостійно витрачати виручені кошти. Від них уже головним чином залежав обіг і нагромадження капіталу.
У перехідний період стара система особистих зв'язків зберігається і навіть розвивається, оскільки без цього керівникам підприємств усіх видів бізнесу-діяльності неможливо йти на підприємницький ризик. І сьогодні левина частка лобістської діяльності ділових кіл відіграє саме в рамках неформальних зв'язків, "вільних" від інституціональних і процедурних обмежень.
Технологія трансформації державної власності в приватну чи групову здійснювалася у більшості випадків за такою схемою: середні й дрібні підприємства перетворювалися на кооператив і викуповувалися по дуже низькій – у ряді випадків "бросовій" – ціні у держави трудовим колективом. Далі такий кооператив перереєструвався на акціонерне товариство, засновниками якого ставали, як правило, саме підприємство, який-небудь із комерційних банків, можливо, інвестиційна фірма, адміністрація району, міста, республіки, а також ряд підприємств-партнерів (найчастіше по технологічному ланцюжку).
Потім таке акціонерне товариство реорганізовувалося, у результаті чого відбувався обмін кооперативних паїв працівників на привілейовані акції (без права голосу, але з правом одержання дивідендів), а керівництво акціонерного товариства зосереджувало у своїх руках контрольний пакет акцій, що, як правило, знаменувало завершення етапу фактичного переводу державної власності в групову. Перспектива – у період очікуваної грошової чи приватизації серії банкрутств – покупка такого підприємства де-юре і правове оформлення цієї власності або як свого приватного підприємства, або як змішаного.
Таким чином, величезні грошові маси із держсектора економіки вже перейшли в приватні руки, що супроводжувалося також масовим відтоком із держсектора людського капіталу, тобто насамперед фахівців і кваліфікованих робітників, спокушених більш високим рівнем оплати праці в приватному секторі. Формувалася нова система інтересів і способи їхнього лобіювання в різних органах державної влади. Чекова приватизація держмайна значною мірою сприяла завершенню нового оформлення державного капіталу і його відтоку з виробництва, оскільки і керівництво колишніх держпідприємств, і трудові колективи, і нові співвласники заводів і фабрик прагнули найчастіше перетворити всі доходи підприємств, насамперед в особисті доходи, а не направляти їх на розвиток виробництва.
Проблемою нових економічних структур на думку А. Блінова, було побоювання реставрації старого ладу, тому формування нових лобістських структур, союзів і асоціацій промисловців відбувалося по ознаці форм власності скоріше по політичних, ніж економічних ознаках" [12, c. 59].
Хоча ліберальна економічна ідеологія будується на принципі невтручання держави в економічний процес, ніде у світі бізнес, а тим більше великий бізнес, не існує поза політикою, без зв'язку з нею. Будь-яке політичне рішення не може не торкатися його інтересів. Одночасно будь-яке важливе великомасштабне рішення у сфері бізнесу відбивається на реальній ситуації в економіці країни і на її міжнародних зв'язках. Як говориться, "політику диктує найсильніший" [12, с. 7].