3. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
4. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
5. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
1. Відмова позивача від позову – це одностороннє вільне волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного позивачем процесу.
Відмовитися від позову може тільки позивач або його уповноважений представник. Таким правом наділена також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
Право відмовитися від позову може бути реалізовано у будь-який час судового розгляду, тобто і під час судових дебатів.
Заява про відмову у позові може бути усною або письмовою. Усна заява проголошується в судовому засіданні і її зміст заноситься до журналу судового засідання. Письмова заява, підписана позивачем, приєднується до справи.
2. Відмова позивача від позову – це вияв принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду. Ця правомочність належить до числа більш істотних, тому головуючий зобов’язаний роз’яснити наслідки таких дій, а саме неможливість повторного звернення до суду з тим самим позовом.
Суд повинен перевіряти законність відмови позивача від позову, чи не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які беруть участь у справі, інтереси держави. Причини відмови від позову повинні оцінюватися судом з урахуванням обставин справи. Причинами відмови від позову часто є вирішення спору в позасудовому порядку, втрата позивачем інтересу до справи.
Ці дії суд вчиняє до постановлення ухвали про закриття провадження у справі у зв‘язку із прийняттям відмови від позову. У разі прийняття відмови від позову суд постановляє відповідну ухвалу, де вказує про закриття провадження у справі. Дана ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку.
3. Визнання позову відповідачем — це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Визнати позов може відповідач або його уповноважений представник.
Право відповідача на визнання позову повністю або частково є виявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.
У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав, тобто коли ці підстави встановлені зібраними у справі доказами, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону (наприклад, відповідач визнає безпідставний позов) або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (наприклад, малолітніх або недієздатних), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
4. Від визнання позову слід відрізняти визнання фактів. Факти може визнати й позивач. Визнання стороною в суді фактів, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим. Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав та законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки.
5. Коментована стаття містить спеціальну норму, за якою суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Стаття 175. Мирова угода сторін
1. Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.
2. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи.
3. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.
4. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
5. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.
6. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
1. Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.
Мирова угода укладається сторонами (позивачем і відповідачем) і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.
2. Процесуальне законодавство зобов'язує суддю (суд) роз'яснити сторонам можливість укладення мирової угоди і сприяти примиренню сторін. Можливість закінчення спору шляхом примирення повинна з'ясовуватися суддею ще в процесі підготовки справи до розгляду. Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 05.03.1977 р. № 1 “Про підготовку цивільних справ до судового розгляду” суддя вправі викликати позивача повторно, якщо відповідач виявив згоду добровільно виконати вимоги позивача чи укласти мирову угоду.
3. Сторони можуть укласти мирову угоду як в суді, так і поза судом. Сторони зобов‘язані повідомити суд про укладення мирової угоди, зробивши спільну заяву, тобто заяву, яка підписана обома сторонами. Ця заява приєднується до справи.
Мирова угода укладається з урахуванням загальних правил вчинення правочинів у письмовій формі. В мировій угоді доцільно зазначити: найменування документа “Мирова угода”, місце та дата її укладення, найменування та місце знаходження сторін, їх представників, цивільну справу, за якою укладається мирова угода, конкретні умови мирової угоди, точний розмір грошових сум, що повинні бути виплачені за мировою угодою, строки виконання зобов‘язань, підписи сторін.
4. Суд зобов'язаний перевірити, чи не суперечить мирова угода закону, а також, чи не порушує вони прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Так, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала ухвалу Шепетівського міського народного суду про затвердження мирової угоди в справі за позовом про визнання права власності на частину жилого будинку, оскільки за цією угодою позивачам були виділенні тільки господарські будівлі, які не можуть бути самостійним об’єктом права власності, що суперечить закону.[39]
Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Цим положенням законодавець захищає інтереси осіб від імені, яких діє їх представник, оскільки представники не завжди діють добросовісно.
5. Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору є спрощеною процесуальною процедурою, в якій не передбачено обов'язку доказування та оцінки доказів. Постановлення судового рішення на умовах досягнутої домовленості про мирову угоду є порушенням закону, оскільки таке рішення не містить обов'язкових його складових - визначеності щодо встановлення обставин і фактів), їх правової оцінки, наявності порушення прав і свобод тощо.
Для прикладу, П. звернувся до суду із позовом до С. про визнання права власності на 3/4 будинку в с. Логачівці Харківського району та визнання частково недійсним заповіту його дружини. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 вересня 1999 р. позов задоволено частково: за П. та С. шляхом затвердження мирової угоди визнано право власності на 1/2 будинку за кожним. Свідоцтво про право на спадщину за заповітом визнане частково недійсним. При цьому підставою для задоволення позову суд визнав досягнуту сторонами мирову угоду.
У касаційній скарзі П. просив скасувати зазначене судове рішення, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 103 ЦПК УРСР сторони мають право на укладення мирової угоди на будь-якій стадії процесу. Заява про укладення мирової угоди між сторонами згідно зі ст. 179 ЦПК УРСР долучається до справи, про що зазначається у протоколі судового засідання. До затвердження мирової угоди між сторонами суд роз'яснює їм наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору має свою спрощену процесуальну процедуру, в якій не передбачено обов'язку доказування та оцінки доказів.