1. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яке має відповідати як загальним вимогам, передбаченими в ЦПК, так і вимогам коментованої статті. Дана стаття вказує тільки на особливості резолютивної частини рішень в справах про усиновлення. Якщо суд задовольняє заяву про усиновлення, то в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено про зміну за клопотанням заявників прізвища, імені і по батькові дитини (повнолітньої особи), яка усиновляється, дату і місце її народження, запис усиновителів її батьками, стягнення з них судових витрат.
2. Відповідно до статті 224 СК України суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема: 1) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; 2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; 3) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення; 4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною; 5) особу дитини та стан її здоров'я; 6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
При дотриманні всіх умов, встановлених Сімейним кодексом, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину. Суд, постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їхній сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.
3. Згідно статті 225 СК України усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення. За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актівцивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” № 1377 від 28.08.2003 р. суд, що постановив рішення про усиновлення дитини іноземцем, у десятиденний строк після набрання судовим рішенням чинності подає Центрові з усиновлення дітей засвідчену в установленому порядку копію рішення суду.
ГЛАВА 6
РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ,
ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення
1. Суд розглядає справи про встановлення факту:
1) родинних відносин між фізичними особами;
2) перебування фізичної особи на утриманні;
3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;
4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5) проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
2. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
3. Справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об’єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають.
1. Глава 6 ЦПК, а також постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 5 (зі змінами, внесеними постановою від 25.05.1998р. № 15) “Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” (далі – Постанова) розкриває зміст судової діяльності з розгляду справ даної категорії.
Факти, що мають юридичний характер – це факти, з якими закон пов‘язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.
В ст. 256 ЦПК наведений невичерпний перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку.
В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:
- згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
- встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право (п 1 Постанови).
Коментована норма передбачає встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав лише фізичних осіб, а не будь-яких суб‘єктів. Тому заяви про встановлення фктів, що стосуються прав юридичних осіб, суду не підвідомчі і можуть розглядатися в порядку позовного провадження.
2. Факт родинних відносин між фізичними особами (п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК) встановлюється в судовому порядку, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчинюють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.
Разом з тим для розгляду в порядку окремого провадження не може бути прийнята заява про встановлення факту родинних відносин, якщо заявник порушує справу з метою підтвердити в наступному своє право на жиле приміщення або на обмін жилого приміщення. У разі відмови у задоволенні вимог про визнання права на жилу площу або на обмін жилого приміщення заінтересована особа має право звернутися до суду з відповідним позовом (п. 7 Постанови).
3. На основі п. 2 ч. 1 коментованої статті встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди. Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, коли суд установить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання.
Видана відповідним органом довідка про те, що за його даними особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення в судовому порядку факту перебування на утриманні (п. 8 Постанови).
При вирішенні заяв про встановлення факту перебування на утриманні необхідно враховувати, що:
- за загальним правилом право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника мають непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб в період проходження строкової військової служби — незалежно від тривалості страхового стажу (ст. 36 Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування від 9.07.2003 р.).
- для встановлення фкту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину неохідно, щоб утриманець був неповнолітньою або непрацездатною особою, яка не була членом сім’ї спадкодавця, і перебувала на його утриманні не менше як п’ть років (ч. 2 ст. 1265 ЦК).
- для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди в разі втрати годувальника не має значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах із годувальником (ст.1200, 1205, 1207 ЦК).
4. Віднісши до фактів, що мають юридичне значення і встановлюються в порядку окремого провадження, факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, законодавець не врахував з цього приводу позицію Пленуму Верховного Суду, який у своїй Постанові зазначає, що при застосуванні п. 3 ст. 256 ЦПК України, яким передбачено встановлення каліцтва на виробництві або у зв’язку з виконанням державних чи громадських обов’язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону „Про охорону праці” (з 24 листопада 1992р.) справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Питання, пов’язані із встановленням факту каліцтва на виробництві, коли з приводу цього виникає спір, а також якщо при каліцтві у зв’язку з виконанням державних чи громадських обов’язків призначається пенсія особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.
Відповідно до Положення “Про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.1993 р. № 623 факт каліцтва та іншого ушкодження здоров’я на виробництві підтверджується актом про нещасний випадок, а в разі відмови власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу скласти останній акт чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи із змістом акта, питання вирішується в порядку, передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів.