Особи, яким відомі будь-які обставини щодо втрачено справи, можуть бути допитані судом як свідки.
Заява про відновлення втраченого судового провадження розглядається в судовому засіданні одноособово суддею і в тих випадках, коли для втраченої справи передбачено колегіальний розгляд (п. 21 постанови ПВСУ „Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”).
Стаття 408. Рішення суду
1. На підставі зібраних і перевірених матеріалів суд ухвалює рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно відновити.
2. У рішенні суду про відновлення втраченого судового провадження зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження.
3. За недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів.
4. Строк зберігання судового провадження не має значення для вирішення заяви про його відновлення, крім випадку звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред'явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено.
1. За результатами розгляду заяви суд постановляє рішення про відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі повністю або в частині. Таке рішення повинно відповідати загальним вимогам, що ставляться до рішення суду (Розділ III, Глава 7), за винятком положень, що передбачені у коментованій статті.
Приймаючи рішення про відновлення втраченого судового провадження, суд не вправі оцінювати законність та обґрунтованість відновленого рішення суду чи ухвали суду про закриття провадження у справі.
2. Якщо на підставі зібраних і перевірених матеріалів суд дійде висновку, що таких матеріалів недостатньо для точного відновлення втраченого судового провадження, суд постановляє ухвалу про закриття розгляду справи про відновлення провадження і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, про їх право на повторне звернення із такою самою заявою за наявності необхідних документів.
3. Для вирішення заяви про відновлення судового провадження не впливає строк його зберігання, за винятком звернення з такою заявою з метою виконання рішення, якщо строк пред’явлення виконавчого листа до виконання закінчився і судом не поновлений.
Відповідно до ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження” виконавчі листи можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення. Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.
Стаття 409. Звільнення заявника від судових витрат
1. У справі про відновлення втраченого провадження заявник звільняється від оплати судових витрат. У разі подання завідомо неправдивої заяви судові витрати відшкодовуються заявником.
1. Особливістю справ про відновлення втраченого судового провадження є положення, за яким заявник звільняється від оплати судових витрат. Судові витрати відшкодовуються заявником лише у випадку, якщо буде встановлено, що він подав завідомо неправдиву заяву, у якій навмисно повідомленні суду дані, про неправильність яких заявник знав. Але зазначення заявником у заяві неправдивих відомостей в наслідок власної помилки, без наміру введення суду в оману, не тягне застосування правових наслідків стягнення з нього судових витрат.
2.
Розділ Х.
ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ
ІНОЗЕМНИХ ОСІБ
Стаття 410. Процесуальні права та обов'язки іноземних осіб
1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
2. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
3. Законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.
1. Громадяни України можуть мати процесуальні права та обов’язки на території іноземної держави, так як і іноземці та особи без громадянства можуть набувати процесуального статусу в судах України. Конституція України проголошує норму про піклування та захист Україною її громадян, що опинилися за кордоном. Вона наділила іноземців та осіб без громадянства національним режимом стосовно здійснення ними прав та виконання обов’язків. Вказане торкається і процесуальних прав та обов’язків суб’єктів права, але з особливостями, які закріплені у законодавстві України та міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які належать до джерел міжнародного цивільного процесу.
2. У статті 1 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. іноземцями визнаються громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особами без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права та виконують ті ж обов’язки, що й громадяни України (ст. 2); вони можуть звертатися до суду й інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України(ст. 22).
3. Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені. Їх правосуб’єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.
4. Поширення національного режиму у цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, яким визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права та гарантії, поширюються на іноземців не залежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України у порядку реторсії можуть бути встановленні відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, у яких допущені такі обмеження.
(Статтю 411 виключено на підставі Закону № 2709-IV від 23.06.2005 р.)
(Статтю 412 виключено на підставі Закону № 2709-IV від 23.06.2005 р.)
Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних
організацій. Дипломатичний імунітет
1. Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.
2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.
1. Термін „імунітет” у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому значенні – це принцип, згідно з яким до держави або до її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами майном в силу принципу „par in parem non habet imperium” – „рівний над рівним не має влади”.
У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності)[135].